Кінець жовтня 2022

Я прокинувся у своєму ліжку, одягнений у теплу куртку та кросівки. Очі розплющив лишень тому, що було нестерпно спекотно. Спершу не міг зрозуміти у чому річ, а потім збагнув, що спав у одежі, яку перед тим носив надворі. Знесиленими, тремтливими пальцями розстебнув змійку куртки і повільно розпрямив руки. Здавалося, що замість суглобів, між кістками, була вата. Годинник показував 11:00, а на екрані телефону висвічувалися десятки сповіщень з пропущеними викликами від тітки Галини. Я не здивувався і мене не охопила паніка, що завше спонукала швидко збиратися на роботу і вигадувати поважну причину для запізнення. Я продовжував лежати, сповнений прострації, та намагався згадати, як саме я дістався додому минулої ночі.

Кадри хаотично спалахували, вихоплені з моєї пам’яті, але всі вони були хиткими та неясними, як фотокартки, що тривалий час були під водою: всі кольори змішалися, а силуети геть змазалися. Очевидним, стало тільки одне — свідомості я не втратив, це радше було щось на кшталт помутніння. Я пам’ятав окремі моменти: як мої ноги ледве не волочилися по землі, як, йдучи, намагався знайти хоч якусь опору і не впасти, як сильно у мене замерзли вуха і як тихо було навколо. Довелося написати Маріанні, хоча й вагався, бо дуже добре пам’ятав нашу суперечку, після якої — втратив зв’язок з реальністю. Дівчина швидко, як і завжди, відповіла на моє повідомлення, і я дізнався, що насправді моя поведінка була досить адекватною, але виглядав я змучено. Дорогою додому ми особливо не спілкувалися, тому що, як вона пояснила, ми були занадто втомлені для розмов. Та все-таки я не міг збагнути чому про все це забув та ще й заснув у вуличній одежі, навіть не знявши взуття. Моїм останнім повідомленням були вибачення за те непорозуміння (я наважився на це), і мені здавалося, що Маріанна напише, чому вона так відреагувала і чому не хоче торкатися цієї теми в наших розмовах, але натомість отримав сухе “добре” і більше нічого.

Згодом я подзвонив на роботу і взяв лікарняний. Мені потрібно було отямитися та відпочити після всіх цих подій. Того ж дня я отримав SMS від Михайла, де він подякував за співчуття та написав, що був би й справді не проти якось разом прогулятися. Я залишив це повідомлення без відповіді, бо у мене не було жодного бажання планувати нові зустрічі.

У гості до тітки я не пішов, звинувативши у всьому погане самопочуття, і ми перенесли відвідини на наступні вихідні. Галина хотіла приїхати до мене, спитала чи потрібні якісь ліки, але я відмовив, сказавши, що впораюсь самостійно. Я й справді почувався недобре, але справжня причина полягала в тому, що мені не хотілося контактувати бодай з кимось. Шість днів я пробув у майже повній ізоляції: на вулицю виходив лише за потреби (якщо в холодильнику закінчувалась їжа), з Маріанною не переписувався, Михайлу не відповідав. У цей період мене цікавив лише сон, а в години бадьорості я дивився якісь безглузді фільми, щоб не перевантажувати мозок даремно. То були тихі дні для мене, якщо не зважати на постійні повітряні тривоги, що вже давно стали нормою.

На сьомий і останній день мого лікарняного я пішов на заплановану зустріч з психіатром. Був серйозно налаштованим на те, щоби обговорити з ним мої безперервні болі та нещодавню втрату свідомості.

— Мені дуже важливо уточнити одну річ. Можете згадати, чи ви бачили, чули, або може відчували щось незвичне під час мігрені останнього разу? — запитала у мене жінка, вбрана у сліпучо-білий халат і масивні окуляри у темно-червоній оправі. Я відчував, як кожне її слово рикошетом відбивалося від стін кабінету і влучало у мої вуха.

— Про що ви? —  я здивовано глянув на неї спідлоба

— Одним із побічних ефектів амітріптиліну є галюцинації, — після цих слів мені стало ніяково і я, непомітно від лікарки, став колупати мізинець правої руки. — Це рідкість. З моїми пацієнтами жодного разу такого не було, тому я не стала завчасно вас тривожити.

— Хіба ви не повинні попереджати про подібне одразу? — я роздратувався, хоча насправді почувався розгублено.

— Послухайте, все добре, —  помітивши занепокоєння на моєму обличчі, жінка трішки нахилилась вперед і зазирнула мені в очі. — Мені потрібно знати, як саме впливають на вас ліки. Галюцинації можуть викликати у вас біль та запаморочення. У такому випадку ми замінимо пігулки. 

Я мовчки дивився на неї, намагаючись зібрати всі думки докупи та заспокоїтись. Не щодня лікар говорить, що у тебе можуть бути проблеми зі сприйняттям реальності. Потрібно було щось сказати, і я розповів лікарці про страшну картину, яка постала переді мною в останні декілька секунд перед втратою свідомості. Тільки замість Маріанни зі мною був поруч хороший друг. Ділитися такими деталями я не хотів, бо вважав, що це не так вже й суттєво.

Впродовж усієї оповіді психіатр щось записувала у блокноті, а коли я закінчив, то зробила висновок: ліки варто замінити. Я мусив знову здати аналізи, і ми запланували зустріч на наступний тиждень, аби вона прописала мені нові таблетки.

Я перестав приймати антидепресанти у той же день, а пігулки, які залишилися — закинув у найвищу шафку на кухні.

Після тижневого відпочинку та ізоляції було дуже дивно вийти на роботу. Я й забув, що в пекарні такий великий потік людей, і що з ними потрібно говорити та відповідати на запитання, яким немає ліку. Це не приносило мені задоволення, але все ж я визнав, що трішки сумував за тією атмосферою, яка панувала в закладі: запах свіжого хліба, постійна метушня, розмови робітників, дзвін деко з пекарні. Як не крути, але я був у звичному середовищі, і, працюючи тут, з понеділка по п’ятницю — віднаходив бодай якісь крихти стабільності. Усі будні були розплановані на багато місяців вперед, і це знімало з моїх плечей тягар відповідальності.

Найдужче я хвилювався про те, як відреагує на моє повернення Михайло, адже за весь час мого перебування вдома — я так і не відповів на його повідомлення. Під час останньої зустрічі Маріанна багато говорила про Михайла так, наче знала його особисто, а я подумки погоджувався з її словами, проте відчуття провини нікуди не зникало. Воно притупилося, стало менш болісним, але все ще животіло всередині. Я мав щось зробити з цим, а тому, щойно побачив хлопця на вулиці, біля будівлі кондитерської, підійшов до нього і замість привітання перепросив за все. Він тільки кивнув і кинув якусь саркастичну фразу у відповідь, але в його очах не було ні тіні образи чи люті на мене. Дивно було це розуміти, бо саме я загруз у сумнівах щодо нашої з ним дружби, і саме через моє надмірне мислення — наші стосунки вже не здавалися такими щирими. Можливо, я вчинив егоїстично, запросивши хлопця у бар на вихідних та пообіцявши за все розплатитися, адже мозок переслідував лише одну ціль — остаточно позбутися гнітючих думок про скоєне. Ще з дитинства у мені зберігалася звичка згладжувати гострі кути конфліктів вибаченнями та подарунками: після сварок з матір’ю я завжди купував їй шоколадку з грошей, які вона давала мені на шкільні обіди, або дарував їй свої не надто привабливі малюнки. Такий жест із мого боку не завжди означав, що я визнав помилку, але завжди спрацьовував. Цього разу це подіяло знову: Михайло залюбки погодився на мою пропозицію, і я нарешті зміг відчути полегшу.

Вечір суботи я провів у тітки в гостях. Галина, як і завжди, прийняла мене з теплими обіймами і почастувала ситним бограчем із великими шматками картоплі та м’яса, чимось схожим на плов (тільки з креветками) і медівником. Вперше за довгий час я наївся сповна.

Кулінарія була справою всього її життя, і вона намагалася нагодувати смачною домашньою їжею всіх навколо, але завжди забувала про себе. Через роботу у неї не було часу готувати вдома, і вона дуже часто задовольнялася напівфабрикатами з магазину, або взагалі забувала їсти. Мати казала мені, що тому вона і без чоловіка, бо «з такої бізнеследі хорошої хазяйки та дружини не буде». 

— Я відсиплю тобі потім, щоб ти додому взяв, бо я сама все це не подужаю з’їсти, — промовила Галина, спостерігаючи за моєю трапезою.

— Дякую, — складно було щось відповісти з повним ротом, але я все-таки зміг.

Про кондитерську тітка не забувала навіть вдома, а тому без упину розповідала мені про безвідповідальних постачальників та про нестачу робітників. Я помітив сліди щоденної праці на її обличчі: помутнілий погляд, через який здавалося, що вона не спала декілька діб поспіль, синюваті кола під очима та шкіра з хворобливим жовтуватим відтінком. Було очевидно, що їй необхідно відпочити хоча би кілька днів від всього того хаосу на роботі, і вона сама це прекрасно розуміла, але покинути кондитерську так просто не могла. Галина шукала замісника та ще одного робітника, щоби нарешті кожен із нас (і вона, у тому числі) мали можливість взяти собі повноцінні відпустки у грудні.

Коли з вечерею було покінчено, тітка виставила на стіл пляшку червоного вина та два натерті до блиску бокали. Я відразу сказав, що пити не буду.

— Чому? Ти вже дорослий, тому можемо випити разом.

— Я… — «не можу», — не хочу. Краще зроби мені чаю. Чорного. І без цукру.

Тітка досі не знала про те, що вже три місяці я приймаю таблетки. Зізнаватися в цьому зовсім не хотілося, адже було передчуття, що в такому випадку у мене не вийде уникнути великої кількості незручних запитань та двозначних поглядів у мій бік. Так, Галина явно була прогресивнішою за мою матір, але все-таки, довірити їй подібне я ще не наважувався.

— Коли ти переїхав, ми якось перестали спілкуватися взагалі, — бурмотіла тітка, ставлячи чайник на вогонь. — Ще й те непорозуміння…

Вона сіла навпроти мене і зробила маленький ковток вина. Це був її улюблений алкогольний напій. На всіх сімейних застіллях вона могла пити тільки його, бо все інше здавалося їй мерзенним та гірким на смак. Батько в цьому плані не дуже розумів молодшу сестру, бо полюбляв міцний алкоголь, від якого аж пекло в горлі. Якось він запитав у неї, чому вона кожного разу обирає саме вино, на що вона гордовито відповіла: «Це напій аристократів». Батько посміявся і сказав, що аристократи зараз п’ють джин, або бренді. Вподобання тітки відтоді так і не змінилися.

— Я хочу, щоби ти знав: ти можеш звернутися до мене завжди. Ти не один. Ми нещодавно зв’язувалися з твоєю матір’ю. Вона досі не планує приїжджати сюди, а тому, думаю, що якась частина її відповідальності за тебе на моїх плечах, — вона на мить зупинилася, переосмислюючи все сказане, а потім швидко промовила: — Ти не подумай, що це мене якось обтяжує. Ні, я навпаки рада, що ти тут, поруч зі мною. Але останнім часом ти наче закрився від мене, і це трішки бентежить.

— Та все нормально, — я впевнено почав говорити, розуміючи, що це брехня. — Послухай, всім зараз непросто, і я не виняток, але тобі нема за що так хвилюватися. До того ж я вже не маленький хлопчик, правда?

— Ну, так… Просто мені хочеться, щоб у тебе все було добре, — з її тону стало зрозуміло, що обманювати я не вмію. — Тому, якщо будуть якісь проблеми, не бійся мені про них говорити. Не важливо що саме, бо я завжди готова тобі допомогти. Гаразд?

— Гаразд.

Моя відповідь заспокоїла тітку, бо на її обличчі з’явилася ледь помітна усмішка. Мабуть, до цього короткого діалогу вона готувалася заздалегідь. Було ще дещо, що хвилювало жінку.

— Як справи з університетом? Ти вже відрахувався? — вона поставила переді мною маленьку чашку з гарячим чаєм.

На його поверхні зібралася пелена пари і я обережно її здув та коротко відповів:

— Ні.

— Чому? — одразу ж зустрічне запитання.

— Та якось… часу не було, і у мене постійно з голови це вилітає.

Я добре пам’ятав про своє бажання покинути університет, але відкладав це до останнього. Складно змиритися з тим, що те, чого ти прагнув декілька років стало тобі непотрібним і байдужим. Тому я просто чекав, аби час вирішив все за мене.

Від тітки я пішов о дев’ятій годині вечора. Перед тим, як ми попрощалися — Галина запросила мене на свій день народження, про який я зовсім забув. Святкування вона перенесла з третього листопада на п’яте, бо це був вихідний, тому у мене ще було кілька днів у запасі, щоб обрати їй подарунок. Вдома я наповнив порожній холодильник контейнерами з їжею, які спорядила для мене тітка, і нарешті завалився в ліжко з думками про завтрашню прогулянку з Михайлом. Перед тим як провалитися в сон я переглянув останні повідомлення в телефоні. Востаннє ми переписувалися з Маріанною понад тиждень тому.