Березень 2022 — Липень 2022

Перші два місяці мого проживання на новому місці промайнули досить швидко. Майже кожного дня я дзвонив матері, аби дізнатися, як у неї справи та що відбувається в моєму рідному місті. На всі запитання вона завжди відповідала сухо, без подробиць, але голос її звучав надривчасто, і я знав, що в ці моменти вона ледь стримувала сльози. Жодний телефонний дзвінок не минав без моїх настійливих прохань приїхати у Вінницю, до нас із тіткою, але мати твердо стояла на своєму. Здається, вона планувала залишатись у нашій домівці до останнього. Зачасту, після цих не дуже теплих розмов, я передавав телефон тітці, аби тим часом трішки заспокоїтись. Тітка Галина, звісно, поділяла мої думки з приводу цієї ситуації й підтримувала мене, але особливо не втручалася, бо розуміла, що цю жінку ніщо не переконає.

Знадобилося трохи часу для того, щоби я звик до спільного проживання із тіткою, адже раніше я з нею ніколи не жив. Ми перебували вдома, під одним дахом, майже двадцять чотири години на добу — і так щоденно, з цілком очевидних причин. Лишень іноді хтось один, або ж ми вдвох, виходили на вулицю, щоби купити продукти. 

Бізнес стояв, бо під час війни працювати небезпечно й тітка дуже хвилювалася: це було її єдине джерело доходу, але при цьому ризикувати життям своїх працівників вона не могла. Тому в перервах між постійними зідзвонами з якимись мегаважливими людьми, вона відволікала себе приготуванням їжі. Попри всі проблеми, які звідусіль оточували нас, я ніколи не бачив тітку Галину сумною чи пригніченою, і це допомагало мені самому не впасти на дно. 

Після переїзду мене почало турбувати безсоння. Я міг лягти у ліжко о десятій годині вечора, а заснути тільки о шостій-сьомій ранку. Причина полягала не тільки в нескінченних повітряних тривогах, які припадали на ніч (хоча це теж дуже сильно заважало налаштуватися на сон). Більше муляло те, що я постійно відчував неспокій десь всередині і коли світло вимикалося, а надворі ставало темно й тихо, тривога, наче величезними чорними лапами, охоплювала розум:

А якщо щось станеться з мамою?

А якщо я більше ніколи не побуваю у своєму рідному домі?

А якщо ця чортова війна не закінчиться і буде тривати цілу вічність?

Я не знав відповіді на жодне з цих запитань, а вони — різнобарвними феєрверками спалахували у свідомості й своїм їдким сяйвом відлякували мої сновидіння. 

Іноді мені здавалося, ніби дві різні людини, два голоси всередині мене, ведуть діалог, якому просто немає кінця. Через недосипання мою голову мучив нестерпний біль, який я намагався заглушити пігулками. І це наче допомагало, але от чергова безсонна ніч, і все знову повторюється. День у день. Нескінченні стрічки новин, смерть, ракети, сирени — усе це заганяло в глухий кут, і єдине, що залишалося — залізти на стіну з відчаю, але на це вже зовсім не було сил. Я просто спостерігав за подіями і робив те, що треба: спускався в підвал, пив ібупрофен і намагався заснути.

— Ти вже скоро будеш ті таблетки їсти замість сніданку, обіду і вечері, — якось сказала тітка, коли я прийшов на кухню за черговою дозою ліків. — Можливо, тобі варто звернутися в лікарню?

— Це наслідки звичайного безсоння, — втомлено пробурмотів я.

— Я можу купити тобі мелатонін. Має подіяти.

Проте й це не допомогло. Я пив його півтора місяця і ніякого результату не отримав: спати я хотів постійно, але заснути просто не міг.

У травні, на третій місяць мого вимушеного проживання у Вінниці, я почав задумуватись над тим, щоби винайняти своє житло, але для цього мені потрібно було знайти роботу. 

За весь цей час у нас із тіткою не виникло жодних конфліктів. Вона поважала мій особистий простір і ніколи не заходила у кімнату без стукоту — це було дуже незвично для мене і навіть приємно, адже моя мати цих кордонів ніколи не дотримувалася. До того ж навіть побут Галина змогла влаштувати так, аби і їй, і мені було комфортно. Проте я прекрасно розумів, що перебуваю тут на правах гостя й хоча тітка це заперечувала, але вона звикла жити сама й так їй було набагато краще.

Отож, я просто не міг і далі сидіти в неї на шиї, тому почав шукати якийсь підробіток.

Знайти роботу було вже легше, ніж на початку війни, тому я переглядав оголошення на різних платформах та у соціальних мережах. Примірно тоді бізнес тітки почав потихеньку йти вгору, і вона навіть запропонувала мені вакансію продавця-консультанта у своїй кондитерській. Зарплата не мала, але й не дуже велика — 15 000 гривень на місяць, — а робочий день тривав дев’ять годин — з 10:00 до 19:00.

Зрештою, я погодився, бо ця пропозиція була найвигідніша з-поміж усіх інших, і вже наприкінці місяця я почав працювати у неї.

Робота не була складною: у мої обов’язки входило обслуговування та консультування клієнтів, а також рахування каси після робочого дня, контроль якості товару та вміння правильно виставляти його на вітрині, орієнтуючись на термін придатності.

Впродовж першого тижня я допомагав тітці підготувати магазин до повторного відкриття, адже три місяці напередодні він був зачинений і Галина лиш іноді навідувалася туди. За цей час я встиг набути базових навичок у роботі, а також познайомився з колективом: тут, переважно, працювали дорослі люди (від 40 до 50 років), у яких був значний досвід у цій сфері. Працівники знали, що Галина Миколаївна — моя тітка, і що завдяки їй я маю цю роботу, але, на диво, їх це ніяк не бентежило, адже вони дуже поважали свого керівника. 

У пекарський склад входило семеро людей, включно з головним пекарем, який контролював зміну. Продавців було двоє: я і ще один хлопець, якого, як я потім дізнався, звали Михайлом. Він був трішки старшим за мене і навчався на 3 курсі у Вінницькому державному педагогічному університеті. Я не був готовий заводити тут нових друзів, але якось так сталося, що досить скоро ми потоваришували.

— Вчишся десь? — спитав Михайло мимохіть, коли ми розставляли товар на вітрині. 

— Ага. У Києві на факультеті української філології, — відповів я без особливого ентузіазму.

— Гм… Дивний вибір. Після нього хіба що вчителем бути. І як, подобається навчання?

Я лиш коротко сказав «ні», бо зовсім не знав, що йому відповісти. З початку війни я наче й забув, що десь здобуваю освіту. Навчання продовжувалося, але дистанційно, тільки от для мене все стало на «паузу». Через мої проблеми зі сном, постійні сварки з мамою та, як не дивно, війну — університет майже повністю втратив своє початкове значення. 

У 11 класі я мріяв вступити в Київ на філологію, і ні, це не тому що я прагнув бути вчителем, як усі думають. Для мене навчання на цьому факультеті було таким собі інструментом, аби опісля досягнути головної мети — написання книг. Я хотів більше знати про українське слово і про те, як ним правильно користуватись, щоб з точністю передавати літерами все те, що відчуваю я, або ж мої вигадані персонажі. 

Мати одразу сказала, що не потягне навчання, тому я мав отримати бюджетне місце. І я це зробив, змарнувавши рік своєї юності на постійну підготовку до іспитів. Я не міг спати, гуляти та спокійно жити, адже постійно переживав через те, що моїх зусиль недостатньо. Мрії здійснюються тільки у багатих, або особливих, а я не належав до жодної з цих каст, тому мав здійснити свою мрію самостійно. 

Але чи відчував я щастя, або радість, коли це відбулося? 

Ні. Я нічого не відчував, крім постійної втоми, і навіть навчання в університеті не приносило мені ніякого задоволення. Я більше не почував колишньої тяги до письма, у мене в голові не було жодних ідей та й бажання щось робити теж зникло. 

Я вчився, виконував домашні завдання і працював над творчими роботами, але результат, який я отримував,  ніколи не задовольняв мене. Було відчуття, наче якась дуже важлива частина мене остаточно зникла, і я вже ніколи не зможу писати так, як колись. 

Так минув перший курс і один семестр другого, доки не почалася війна. І от тепер я задумуюсь над тим, аби зовсім кинути навчання, бо в сучасних умовах воно взагалі втратило для мене якийсь сенс. Зараз моя головна ціль — це накопичити трохи грошей та переїхати, і мені здається, що «я» з минулого мав би бути дуже розчарованим в собі з теперішнього. 

Першого червня магазин нарешті відчинив свої двері для покупців. За весь день народу було небагато, і це досить очікувано — всі ми прекрасно розуміли, що наша випічка — останнє, про що зараз думають люди (або й взагалі не думають). Проте деякі постійні клієнти все-таки потішили нас своїм візитом і моя тітка дуже зраділа. Проте коли ми з нею ввечері, зачинивши магазин, їхали додому, то вона зізналася, що зовсім не очікувала таких маленьких продажів.

— Це тільки перший день. Усе ще попереду, — сказав я їй, вкотре переконавшись у тому, що зовсім не вмію підтримувати людей. 

— Якщо так буде й надалі, то мені доведеться закрити кондитерську, — з сумом відповіла вона.

Я не багато розумів у сфері бізнесу,  тому в мене були великі сумніви, щодо моєї змоги дати якусь слушну пораду. Але я знав, що тітка майже не користується соціальними мережами для розвитку свого магазину: у неї була лишень сторінка в інстаграмі з менш як 50 підписниками. Тому я знічев’я сказав, що варто було би звернути увагу на це та, можливо, найняти людину, яка зможе професійно цим займатись. Тітка нічого би не втратила у разі невдачі, тому вирішила дослухатися до моїх слів.

Відтоді моя робота поступово почала перетворюватися у нецікаву буденність, але саме це допомагало мені на якийсь час забувати про думки, які з кожним днем все дужче мучили свідомість. Ця рутина швидко і впевнено вкорінилася у моєму житті, а тому я навіть не помітив, як минув місяць, і я отримав свою першу зарплату. Ці гроші я відклав і почав пошуки квартири. Я збирався пропрацювати ще місяць, аби грошей вистачило і на депозит, і на оренду, а вже потім — переїхати.

Липень почався досить спокійно, якщо так взагалі можна було сказати. Щодня ми ходили в підвал під час повітряної тривоги і могли просидіти там годину, або й довше, відповідно — продавати та виготовляти продукцію у цей час ми просто не могли. 

Але тепер в нашій команді з’явився молодий хлопець, який займався просуванням кондитерської онлайн, і тому купити випічку можна було не тільки в магазині, а й через Інтернет, що дуже підняло рівень продажів і більш-менш компенсувало весь той час, що ми проводили в укритті.

У  такому темпі ми працювали постійно, і вже звикли до нього, аж доки не настало 14 липня. У той день ми з тіткою, як і завжди, прокинулися о 8:30, перекусили, зібралися і десь о 9:40 поїхали в кондитерську. Біля задніх дверей магазину ми, як і завше, зустрілися зі всіма робітниками і зайшли в будівлю, щоби перевдягтися та приготуватися до робочого дня. 

Магазин відчинився рівно о 10:00, і десь через п’ятнадцять хвилин почалася повітряна тривога. Ніхто з нас не здивувався, і всі спокійно спустилися в підвал. І вже в укритті, через деякий час, ми почули гучні вибухи. Ні, це було не поруч з нами, а десь далеко, проте всі зрозуміли, що в місті впали ракети.

— О, Господи, допоможи! — тихо вигукнула Людмила Василівна, одна з наших пекарок, і перехрестилася.

У сирому повітрі підвалу повисла гостра напруга, кожен уткнувся носом у телефон, набирав номери та писав повідомлення. Усі розуміли, що зараз, за межами цієї темної холодної кімнати, відбувається щось страшне, але що саме — ніхто не знав (можливо й не хотів знати). 

Через пів години ми вийшли з укриття, і у мене нарешті з’явився доступ до Інтернету. І новини, які я побачив, наче вибили землю з-під моїх ніг: 

— Три ракети впало в районі Замостя, є жертви…

Мертва тиша заполонила простір навколо, опісля того, як я прочитав це вголос. Здавалося, що всі звуки цього світу зникли в одну мить так, ніби їх ніколи і не існувало. А вже через секунду — хвиля крижаного страху огорнула кожного, і ми почали дзвонити своїм близьким: деяким  зв’язатися виходило з першого разу, а хтось, не втрачаючи віри, телефонував знову і знову, доки на іншому кінці дроту не відкликався рідний голос. 

— Там у нашої Ірини істерика. Вона не може до дітей додзвонитись, — сказав Михайло, підійшовши до нас з тіткою.

Ірина — одна з наших головних кондитерок і до цього моменту я навіть не знав про те, що в неї є діти, бо  ніколи з нею не спілкувався. Проте від цих слів мені стало зовсім недобре: долоні спітніли, а десь у грудях озвалося неприємне печіння. Я поглянув на тітку, і побачив, що вона спантеличена не менш, ніж я. Кілька секунд Галина стояла без всякого руху й була схожа на дуже майстерно виконану воскову скульптуру з переляканим обличчям:

— У мене десь має бути заспокійливе, — пробурмотіла вона і кинулася з Михайлом у гардероб, де вже встигли зібратися всі працівники.

Я струснув головою, намагаючись скинути з себе цю павутину заціпеніння з низкою огидних відчуттів поверх, і рушив за ними. У гардеробній було дуже голосно і я ледь міг відрізнити хто, що говорить. Тітка сиділа зі стаканом води і таблеткою заспокійливого поруч з кондитеркою, яка судомно набирала один і той же номер. Обличчя — червоне від напруги, на лобі виступили крапельки поту, а блакитні очі огорнула пелена сліз. «Не переживай, з ними все добре, зателефонуй ще раз», — лунало з усіх боків, і в якийсь момент мені навіть захотілося затулити вуха руками, щоби заховатися від навколишнього шуму. 

У маленькому приміщенні нестерпна задуха посилювалася з кожною хвилиною, і у мене навіть склалося відчуття, що скоро повітря просто-таки закінчиться.  Минуло тридцять хвилин (хоча здавалося, що годин), коли нескінченні гудки нарешті обірвалися.  Ірина зойкнула, коли зі слухавки почувся дитячий голос, і від того заплакала ще дужче. Виявилося, що увесь цей час діти були у підвалі без зв’язку і з ними все добре. Саме тоді я й зрозумів, що означає вираз «як камінь з душі впав». 

Ніхто не постраждав, але причин радіти все одно не було, адже всі відчували однакову порожнечу, яка поглинала будь-які емоції. Робочий день завершився, так і не розпочавшись, і ми повернулися додому. 

У той день Вінниця втратила 27 містян, а в її історії з’явилася ще одна скорботна дата, і кожен вінничанин, кожен українець, заприсягся пам’ятати цих людей і робити все для того, щоби якомога скоріше припинити нескінченне кровопролиття.