Грудень 2022

Із настанням зими вся країна сховалася за непроглядною та майже постійною темрявою. Вночі ледь можна було пробити її гущину, бо тепер усі штучні джерела світла працювали лише за певним графіком, якого не завжди дотримувалися. Через безперервні ракетні та бойові дії словосполучення «планове (непланове) відключення» тепер можна було почути з кожного кутка, і вже всім стало зрозуміло, що на слуху воно ще буде до лютого так точно. У вікна житлових будинків я задивлявся лишень, щоби зрозуміти у яких районах світло є, а у яких — нема.

Як добре, що я встиг запастись свічками, якими тепер постійно освітлював свою квартиру. Плита на кухні у мене була газова, і хоча я зрідка користувався нею, проте все ще не звик готувати вдома. Утім, її наявність мене дещо заспокоювала і у такі часи навіть сприймалася як привілей. Продуктів у холодильнику було небагато, але навіть з ними у мене виникли деякі проблеми, бо їхню температуру якось потрібно було підтримувати у періоди відключення електрики. Для цього я заздалегідь заморожував великі пляшки з водою, і перед роботою та на ніч викладав їх у холодильник, поруч з їжею. Із техніки у мене був лише ноутбук та телефон, які я при будь-якому зручному випадку намагався підзарядити. Особливо телефон мені був дуже потрібен, бо без будильника, я був би як без рук. Пральною машинкою я теж почав користуватися з обережністю, схрещуючи пальці за спиною, у надії, що вона встигне допрати мої речі.

Вести побут без електрики було складно, а от працювати — майже неможливо. Тісто, заморожене ввечері, до ранку псувалося у відключених холодильниках, полиці з хлібом, що раніше були наповнені — тепер стояли напівпорожні. Багато процесів без світла значно ускладнювалися. Наприкінці осені тітка розраховувала на збільшення потоку клієнтів у зимовий період — ба так вже якось завелося, що випічка була дуже потрібна саме у цей час року. Хоча зрештою вийшло зовсім не так і людей у пекарню приходило катастрофічно мало. Лише тиждень такої роботи знадобився для того, щоби зрозуміти: без генератора нам не впоратися, і з його придбанням справи почали йти краще. Справи зі сторінками у соціальних мережах мене особливо не дуже стосувалися, але пару разів я чув від тітки, що під час відключень їх дуже рятує мобільний інтернет, і тому якихось глобальних проблем не виникало. 

Усі ці незручності стали справжнім випробуванням для моїх нервів, і я дуже часто злився, коли світло відключали раніше, ніж це було зазначено у графіку. Моя роздратованість досягала свого піка, коли на додачу до цього ще й розпочиналася повітряна тривога. У ці миті я думав про те, що було би набагато гірше, якби за таких обставин, мені потрібно було би залишатись старанним студентом, який готується до всіх семінарів та працює над проєктами. Як добре, що я вирішив не вставляти самому собі палиці в колеса. Скоро мала бути сесія, на якій я з’являтися не планував, так же, як і на подальшій перездачі, і саме після неї мене без зайвих проблем мали би відрахувати. Те, що це неодмінно має відбутися було, наче очікування бажаного подарунку від Святого Миколая. Чомусь мені здавалося, що життя одразу набуде нової форми, і я буду вільний робити все, що вважатиму за потрібне, та ліпити з нього все, що заманеться. Саме у цей період мені виповнялося двадцять. Ювілей. Можна сказати, що я входив у нове десятиріччя і паралельно позбавлявся старого, вже непотрібного мені тягара. Дуже символічно.

Я не планував святкувати цей день, але проблеми зі світлом ще більше переконували мене у тому, що це зайве. Справжнім святом для мене була відпустка — аж тиждень без роботи. А більшого мені й не треба. Тітка пропонувала прийти до неї, і вона знову приготувала би смачнезну вечерю, але я відмовився і попросив її не хвилюватись з приводу подарунка, бо був вдячним за те, що вона допомагала мені впродовж цього року. Галина хитро посміхнулася і відповіла: «Вже пізно». 

В останній робочий день всі мої задуми стосовно двадцять третього числа кардинально змінилися. Це був кінець зміни, і ми стояли з Михайлом біля зачиненої пекарні, палили цигарки та вели беззмістовні розмови. Затим хлопець запитав у мене про день народження, а я натомість поцікавився звідки він взагалі про це знає.

— Твоя тітка якось обмовилась, що у тебе двадцять другого грудня…

— Двадцять третього.

— Ну, так, — він викинув недопалок і повторив своє запитання. — Ну, то що, є якісь плани?

— Не хочеш піти разом кудись? — я знав, що він скаже далі. — У бар, наприклад.

— Це майже кінець місяця. У мене не так уже й  багато грошей, бо я майже пів свої зарплати витратив на квартиру та комунальні, тому я, мабуть, пас.

— Я пригощаю. Це буде мій подарунок тобі на день народження.

Тепер це звучало як приваблива пропозиція. Просидіти цілий тиждень вдома, з періодичними відключеннями електрики було для мене непростим завданням, бо потрібно ж було якось себе розважити у години бадьорості. Тому вийти хоча би раз у люди було непогано, а ще й знаючи, що я ні копійки не витрачу. Крім того, навіть якщо я не буду задоволений своїм вибором, то у мене буде ще два дні, аби вдосталь відлежатись в ліжку. Я погодився.    

Перші дні я не висувався з дому. Погода на вулиці була мерзенною: без снігу, але мороз вдарив такий дошкульний, що я навіть курити не хотів, а про похід у продуктовий взагалі краще змовчати. Харчувався тим, що залишилось ще з минулого тижня в холодильнику, а вибір був невеликим: гречка, сосиски, один величезний огірок, банка малинового варення (її мені ще давно віддала тітка) та масло. Мені настільки лінь було поповнювати свої запаси, що коли з’являлося відчуття голоду (а таке відбувалося частенько), я просто намагався заснути, аби не з’їсти всі рештки. Купував усе з розрахунком, щоб харчів вистачило на тиждень і не виникало потреби вилазити з ліжка ще раз.

Та, зрештою, у магазин сходити мені таки довелося. Звичайно, я не спав постійно, але сон займав більшу частину мого графіка, бо без світла особливо робити було нічого. Іноді, коли мені щастило, я міг подивитися якийсь фільм, або ж навіть телешоу. Під час яких я полюбляв вечеряти, аби не було нудно.

На вівторок у мене був запланований прийом у психіатра, на якому я мав розповісти про свій досвід з новими антидепресантами. Звичайно, мені не дуже хотілося кудись йти, і я просто їй подзвонив, пояснивши, що через хворобу (я тоді вперше за цей рік згадав про існування коронавірусу) не можу бути присутнім, і ми все швиденько обговорили по телефону. Ніяких скарг у мене не було, але лікарка записала мене на очну зустріч з нею, аби я знову пройшов ту тестову перевірку, яку ми робили ще на початку нашої роботи. «Усе-таки будемо тримати пальці на пульсі у разі чого», — сказала вона.

У п’ятницю зранку, десь о 9 годині, мене розбудив дзвінок від тітки Галини. Я спросоння ледь розімкнув повіки та насилу щось пробурмотів у слухавку. Вона якраз збиралася на роботу, і вирішила мені подзвонити. Тітка привітала мене, і сказала, що основний подарунок, який вони зробили спільно з мамою та бабусею (по лінії матері), має надійти на мій банківський рахунок. Ще був бонусний презент суто від Галини. Вона хотіла заїхати до мене після роботи та передати його, але я сказав, що у цьому немає потреби, і я можу сам підійти до пекарні, бо саме там я планував зустрітися з Михайлом, який також був на зміні. 

— Я рада, що у тебе на сьогодні є компанія. А то я вже думала, що ти взагалі ніяк відмічати не збираєшся, — її слова частково були правдою.

Після того я заснув знову і прокинувся вже о 12 годині дня. Серед повідомлень я побачив одне, яке свідчило про надходження 30000 гривень на мій рахунок. Буквально дві мої зарплати. У сучасних реаліях великих цін може це й вважалося маленькою сумою, але це був подарунок і його мені вистачило з головою. Звичайно, я припускав, що мама з Галиною подарують мені гроші, але не думав, що їх буде настільки багато.

Одразу після побаченого я набрав матір, і перш ніж вона встигла щось сказати — я, швидко привітавшись, подякував їй. Вона попросила мене витратити ці гроші на якусь дорогу річ, а не відкладати у заощадження. «Якщо раптом щось станеться, я тобі дозволяю взяти якусь суму з того, що я тобі відправляла у вересні (ці гроші я вже давно перевів у готівку і зберігав конверт у документах). А так, я думала, про те, щоб ти собі придбав якийсь наворочений ручний годинник». Мама вважала, що годинник має бути у кожного чоловіка.

Я спитав у неї, як йдуть справи у місті, на що вона відповіла, що поки все без змін. Мати збиралася на якийсь час перебратися до бабусі (її мами), тому що переживала за неї через постійні обстріли. Уперше, наприкінці нашої розмови я почув від неї фразу про те, що вона сподівається на нашу скору зустріч. Пам’ятаю мене це тоді неабияк здивувало, але я лише стримано промовив «я теж», бо зрозумів, що ці слова насправді не мають під собою підґрунтя. На тому ми і попрощалися.

Упродовж дня мені надходили привітання від деяких одногрупників, що стало для мене несподіванкою, та далеких родичів, які згадали про мій день народження з повідомлень у соцмережах. Я всім відписував «дякую». Із кимось діалог навіть продовжувався, і мене завалювали питаннями на кшталт: «як у тебе справи», на які я не дуже охоче відповідав.

Цього разу світло у моєму районі не вимикали, і це я теж сприйняв як свого роду подарунок. Було приємно користуватися усіма електрикою — неабияка розкіш, усе таки.

Близько сьомої години вечора я вийшов з дому, повністю сховавши обличчя за товстим в’язаним шарфом — так, щоб було видно лишень очі, та одягнувши довгу зимову куртку, що ускладнювала навіть найпростіші рухи. Зате тепло. Я знав, що Михайло вийде з роботи не рівно о сьомій, а затримається там ще хвилин на 20, якщо не на пів години, а тому пошкандибав до пекарні розмірено, зовсім не поспішаючи.

Як я і думав, Михайло з тіткою все ще працювали, хоча на годиннику вже було 15 хвилин на восьму. Інші вже давно натерли до блиску всі можливі робочі поверхні та розійшлися по домівках. У приміщенні пекарні пахло засобами для очищення скла та дезінфекторами, а ще там стояла неприємна для вух тиша, крізь яку ледь можна було почути приглушені голоси з маленького кабінету Галини. Я безшумно, намагаючись нічого ненароком не зачепити, пройшов до тієї комірчини і тихо постукав у двері, а тоді, не чекаючи відповіді, одразу ж повільно їх відчинив. Вони саме дораховували касу, і хлопець мовчки усміхнувшись помахав мені, а тітка й далі перебирала різнокольорові купюри. Щойно вона закінчила, то голосно, наче шматуючи всю ту пелену безмовності, вигукнула:

— Нарешті! 

Після чого її втомлений погляд сягнув мене, і в очах на мить спалахнула маленька іскра, а обличчям пробігла ледь помітна усмішка.

— Які люди до нас завітали, — з нотками іронії прощебетала тітка і почала нишпорити у своїй сумці, що стояла поруч із сейфом.

— З днем народження, друже, — з вуст Михайла ця фраза звучала дуже ніяково і наче не в тему.

Він навіть руку мені потиснув, чого ніколи не робив. Здавалося, що цей жест мав підкріпити щирість його привітання. Я лише розгублено проказав: «Дякую». Отримувати привітання заочно мені все-таки подобалося більше.

Галина за той невеликий проміжок часу змогла знайти те, що шукала, і зі словами: «Ще раз вітаю тебе, любчику» (що звучало так же ніяково), обійняла мене і вручила невелику чорну коробочку у гладкій прозорій плівці.

— Сподіваюся, тобі сподобається, — додала вона, з гордістю дивлячись на те, що я тримав у руках.

То були парфуми, бренд яких я вже й не згадаю, та і їхній запах для мене так і залишився невідомим, бо покористуватися ними я не встиг. З пакування було зрозуміло, що парфум достатньо дорогий, і хоча я такими речами геть не користувався (може тому, що у мене, крім дезодоранту нічого такого не було), але по-справжньому був вдячним Галині за такий подарунок. Рюкзаку у мене з собою не було, тому я обережно поклав коробочку у внутрішню кишеню свого пуховика.

Довелося почекати ще хвилин 10, доки збирався Михайло, і лиш після цього ми пішли у бар, що перебував недалеко від пекарні.

— Що ти будеш? — спитав хлопець, роздивляючись вивіску з напоями, що була над барною стійкою.

— Колу, мабуть, — не задумуючись відповів я.

Він здивовано глянув на мене.

— Може щось міцніше? Пиво? День народження, усе ж. Чи у тебе сухий закон?

Я все ще добре пам’ятав, що змішувати антидепресанти з алкоголем — погана ідея, але тоді завагався з відповіддю. Останній раз я випивав на першому курсі, на посвяті, і то — лиш кілька ковтків горілки. Сп’яніння я тоді майже не відчув, і навіть погано не було. Після того я не торкався алкоголю зовсім — потреби не було. Тепер же ця велика чорна вивіска з переліком різного пійла мене приваблювала. Я би міг взяти щось, аби просто підтримати компанію, бути типу на одній хвилі, от і все. 

— Та ну, від одного стакану тебе не винесе, — потакував моїм думкам Михайло.

«І, справді, один раз можна».

Я попросив Михайла замовити мені те саме, що й у нього, а сам пішов шукати вільний столик. Це було нелегке завдання, бо людей у вечір п’ятниці було багато. Та все-таки я зміг примоститися на диванчики у більш-менш тихому куточку, та й там все одно було чутно дзижчання чужих розмов. 

У приміщенні було парко, і я швидко розплутав шарф на шиї, зняв куртку і відклав то все убік. Жовте світло лампи ледь сягало цього столика і цього було цілком достатньо. Пахло електронними сигаретами — тими, у яких дим має різні солодкі смаки.

— Я тебе обшукався, — роздратовано пробурмотів Михайло.

Він дуже повільно йшов до нашого столика і не відводив очей від кухлів, до краю наповнених янтарною рідиною з білою шапкою пінки. Це були досить великі стакани, може у два рази більші за мою долоню, і коли вони вже стояли переді мною, то я подумав, що скоріше за все, не подужаю випити все це.

Хлопець зняв з себе верхній одяг і кинув поруч із моїм. Він виглядав дуже втомленим. Каштанове густе волосся стирчало у різні боки, а погляд сірих очей був сонним та змученим, наче він не спав кілька діб.

— Ну що, давай за тебе, — протягнув він і мляво підняв келих пива.

Ми цокнулись і я зробив маленький ковток. Воно було кисло-солодким з гірким присмаком, від чого я мимоволі скривився.

— Не дуже? — спитав Михайло, помітивши мій вираз обличчя.

— Таке собі.

Михайло відклав келих на стіл і театрально відкинувся на спинку дивана: усе у його рухах свідчило про сильну втому. Я запитав, як у нього справи, і на його обличчі відбилося задоволення: він чекав цього питання вже дуже довго. Хлопець розпочав свій тривалий монолог. Спочатку він розповів про навчання та про те, як він похапцем закривав сесію та доробляв всі хвости. Постійні відключення додавали цій історії солі, і зрештою я захопився його красномовними описами та різкими висловами, яких він не соромився. Я мляво на це відповідав, лише іноді вставляв протяжне «мда-а-а, це, звісно, треш», аби хоч якось його підтримати. Подумав, що мені дуже пощастило цього уникнути. Затим він перейшов до другої частини оповіді: про роботу та новенького робітника, якого я застав у останні робочі дні, акурат перед відпусткою. То був худорлявий невисокий хлопець, з чорним короткостриженим волоссям-їжачком, яке стирчало навсібіч. На підборідді та під губою можна було помітити темний пушок. Його імені я не знав, але мені було відомо, що йому щойно виповнилося вісімнадцять. Михайлу дістався обов’язок навчити новенького всьому, що ми робимо на касі. Попрацювати з цим хлопцем я не встиг, та й часу на знайомство у мене не було (як і бажання). Я навіть уваги на нього не звертав, а тому хотілося почути, що про нього думає Михайло. Він, як бувалий робітник, жалівся на його недосвідченість та повільність (із цим я посперечався, бо вважав, що на початку всі були такими), та найбільше його дратувала байдужість. «Він ніби думає, що на роботі достатньо бути присутнім, а працювати взагалі необов’язково. Все одно ж гроші платять». Коли я пішов у відпустку, то новенький повністю замінив мене на робочому місці, і, як сказав Михайло, напарник із нього поки був нікудишній. 

Якось ненароком ми почали говорити про наші сім’ї, і Михайло обмовився, що насправді дуже часто думав про те, аби все кинути і поїхати додому, у рідне окуповане місто. Його бажання посильнішало, коли не стало бабусі, і думки з приводу переїзду посерйознішали. «Ти можеш мене засуджувати, але коли справа стосується моєї родини, дуже складно думати раціонально, бути, як це зараз кажуть, свідомим громадянином». І я його не засуджував. Він говорив про це беземоційно, як про щось побутове та не варте уваги. Хлопець також спитав у мене про мою матір, але нічого особливого я не зміг із себе видавити, лиш розповів про обстріли в нашому місті і про подарунок, який запланував їй відправити. 

За цими балачками я і не помітив того, як швидко спустошувалася склянка пива. Ковток за ковтком ми потягували не надто смачне пійло так, наче без нього діалог може зайти у глухий кут. При цьому я не відчував себе п’яним: звісно, алкоголь трошки вплинув на мене. Я став більш розкутим у своїх жартах (вони, на диво, були вдалими), дозволяв собі голосно сміятись і навіть іноді ловив себе на думці, що мені дуже пощастило мати такого хорошого друга, як той хлопець, що сидить навпроти мене. Я залишався при здоровому глузді, але на мить — лиш у своїй голові — дозволив собі вдатись у сентименти. Коли ми все допили, Михайло запропонував взяти ще по одному келиху, але я вирішив відмовитись, та натомість замовив газованку. Щойно він пішов до барної стійки, я мигцем оглянувся і помітив, що світ навколо дещо помутнів. 

*   *   *

Ми розійшлися десь о десятій годині вечора, і я неквапом подався додому. Морозний вітер щипав обличчя, а дихання перехоплювало від холоду. Здавалося, наче я не йшов, а повз. Кожен крок потребував багатьох зусиль, а горло стискало од гіркоти. Мені навіть довелося зупинитися, аби зрозуміти, що зі мною відбувалося. Я зійшов з алеї і сперся на широкий стовбур дерева, аби мати хоч якусь опору. Відчув як спітніли долоні, в очах на мить потемніло, а у голові спалахнули перші приступи болю. Мене знудило. Усе, що я випив сьогодні ввечері, тепер було на замерзлій чорній землі. Звичайно, я передбачав такий розвиток подій, але ж це був лише один стакан пива. Хвилин десять я стояв там і глибоко дихав, намагаючись прийти до тями. Увесь цей час мене не покидало відчуття сорому, я вважав себе безвідповідальним ідіотом, який навіть про себе не може подбати. «Добре, що я не випив більше», — пронеслося у голові.

Неприємний кислий смак у роті змусив мене рухатись далі, бо я дуже хотів почистити зуби та випити води. Від безсилля моє тіло трішки хиталося, і скоріше за все я й справді виглядав так, наче був напідпитку. А якщо й цього було мало, то характерний насичений запах алкоголю і блювотиння доповнював картину.

Коли я дістався до квартири, то збагнув, що світло знову вимкнули. Ввімкнув ліхтарик на телефоні й дійшов до ванної кімнати. За інших обставин я би обурився і поремствував собі під ніс, але цього разу почувався надто втомленим. Я навіть не спромігся повісити куртку на вішак, і просто кинув її на підлогу.

Виконувати повсякденні процедури у напівтемряві було складно, а особливо, коли голова гуділа від болю, а ноги ледь втримували мене у вертикальному положенні. Я сидів на краєчку ванної, намагаючись втримати тиск, який відчував у маківці та плечах. Мене більше не нудило і я з полегшенням поплентався до своєї кімнати, уявляючи як зараз упаду на ліжко і провалюся у найміцніший сон із усіх, що у мене коли-небудь були.

Напруга у грудях тягарем впала до моїх ніг, і вони приросли до підлоги. Я завмер, не наважуючись поворухнутись. Страх м’якою хвилею промчався через груди і холодом розсіявся навсібіч. Мій погляд прикипів до блідо-білої фігури, що преспокійно сиділа на моєму ліжку. Чорні довгі пасма волосся безладно спадали на спину, прикриваючи плечі, тонкі руки лежали на колінах, а босі ноги, замащені болотом, ледь похитувалися, не торкаючись підлоги. Обличчя я не бачив, але відразу зрозумів хто це.

— Маріанна?… — нарешті зронив я.

Дівчина відвернулася від вікна, у яке дивилася весь цей час, і я зустрівся з нею поглядом. Обриси її силуету оповило приглушене сріблясте сяйво. На знак привітання вона мовчки усміхнулася — ніжно та лукаво. Цю усмішку я бачив багато разів. Цей невинний жест, неначе кулаком ударив мене в горло, і я відчув тривогу. 

— Як ти сюди потрапила? — проговорюючи кожне слово, я намагався ще паралельно вхопити трішки повітря, якого мені вкрай не вистачало.

Я не пам’ятав, чи відчиняв квартиру, перед тим як зайти всередину, чи ні. Такі звичні дії мій мозок не запам’ятовує навіть, якщо вони були декілька хвилин тому. Проте, якщо Маріанна сиділа прямо переді мною, то скоріше за все, я й справді забув зачинити двері. Нехай вже так, але мене хвилювало лиш те, що вона зайшла у дім тоді, коли мене там не було.

— У тебе тут так мило стало… — вона проігнорувала моє запитання та швиденько оглянула кімнату. — Пахне чистотою та воском.

— Чому ти мені не відповідаєш? — продовжив я, — Де ти пропадала останній місяць?

— А що тобі до того? Ти ж навіть мене не шукав.

Серце швидко калатало в грудях. Остання фраза від Маріанни, ніби натиснула на спусковий гачок і тепер мене охопило гарячкове почуття провини.

— Я шукав… Писав тобі повідомлення, намагався зателефонувати. Я питав у сусідів про тебе, але виявилося, що ти взагалі не живеш у цьому будинку… Та я навіть звернувся у поліцію, а користі з того, якщо крім твого імені, я більше нічого не знаю.

— У цій ситуації засмучує те, — вона говорила й далі, наче не чула мене, — що ти обрав тихе життя. Дім — робота, робота — дім. Копирсаєшся, як маленька мураха, день за днем, у такому ж маленькому світі. Намагаєшся себе переконати, що так добре, що ті крихти швидкоплинних радостей, які ти відколупуєш — цілковито тебе наповнюють. Та якщо відкинути всю цю мішуру, то що у тебе залишиться? Ти не задумуєшся про це, бо знову й знову перемикаєшся на дріб’язок…

Її слова були загорнуті у вуаль зверхності з маленькими вкрапленнями гніву. Її солодкий голос пом’якшував все сказане: вона наче співала колискову.

— Про що ти говориш? — я різко перебив дівчину.

Маріанна легко, як пір’їнка, спурхнула з ліжка, і тепер стояла навпроти мене, закривши собою вікно. Тільки тоді я помітив, що, окрім білої тканини, яка нагадувала сукню з обірваним подолом, на ній нічого не було. Дівчина виглядала так, ніби перш ніж опинитися в моїй квартирі, продиралася через ліси та болота — була там, де не ступала нога людини. Замучена та замурзана, але при цьому така ж гарна, як і завжди. Краса її обличчя, очей та заплутаного чорнявого волосся з ковтунами так і просочувалася крізь весь цей бруд.

— Я говорю про твою жалюгідність, — твердо проказала вона. — Твоє існування позбавлене іскри без мене, позбавлене цікавості, жертовності, про яку пишуть у книгах. Ти забув про навколишній світ, і повністю занурився у стабільність та прозаїчність свого маленького життя.

— У цьому немає нічого поганого, — невпевнено проговорив я. — Може, я втомився. Може, така рівновага і спокій це те, чого я потребую насправді. 

У цю мить перед очима промчали кадри з минулого, і я мимоволі проєктував на них висловлювання Маріанни, а тоді з жахом для себе усвідомив, що все сказане нею було правдою та відповідало реальності. Буденні турботи відвертали мою увагу і я перестав зважати на війну: радше змирився із нею та сприйняв, як належне. Згадав про всі новини, які читав щодня впродовж останнього місяця, і моє серце защеміло від того, що майже всі статті переповнені сумом і смертю. Мій мозок блокування, загорнутий в обгортку повсякденності. Повітряні тривоги я сприймав так само, як і вибухи, що іноді звучали, або ж звістки мами про те, що мій дім постійно перебуває під обстрілами. Усі місця, до яких я був прив’язаним духовно — теплими спогадами та химерними дитячими мріями — можуть бути стертими. Усі люди, яких я любив і з якими був спорідненим кровними узами та спільним минулим, можуть згубитися серед завалів, або ж так і не прокинутися зранку. У моєму світогляді така загибель всього та всіх була неможливою, але у реальному світі це продовжувало відбуватися: у вогні бомб та ракет горіли парки, ліси та будинки. У картині мого світу представлялося неможливим уявити таку гибель всього та всіх, але ж в реальності це вже відбувалося: у вогні бомб та ракет згоряли парки, ліси та цілі дома. Я просто не хотів про це думати, затуляв руками очі, сподіваючись на краще: «Мене омине». Тоді, дивлячись в очі Маріанни та ледь тримаючись на ногах, я раптом збагнув, що мати надію — це даремно, адже потрібно готуватися до найгіршого. І посеред того страховиддя, яке так несподівано та різко оголилося переді мною, наша з Маріанною зустріч здавалася чи не єдиною хорошою подією, що відбулася за весь час мого проживання у Вінниці. Може, мої почуття до неї втрачали свою початкову силу, але моменти проведені поруч — так і залишалися яскравими та не згасали у пам’яті.   

Тьмяно осяяний силует дівчини повільно проплив повз мене: я навіть не знав чи торкалася вона ступнями підлоги, чи левітувала у повітрі. Спочатку я подумав, що вона нарешті дасть мені спокій, але Маріанна повернула у бік кухні, і я безпорадно поплентався за нею. Плівка простяглася перед очима і все, що мене оточувало мало невиразний розмитий вид. У цьому тумані я розрізняв лише яка наче виблискувала сріблом та залишала по собі білястий ледь помітний шлейф світла.

— Хочу спати, — насилу промовив я, втомлено сідаючи на стілець та опускаючи голову на кухонний стіл. — Поговорімо завтра.

— Завтра може й не настати, — відповіла Маріанна. Вона з ногами вилізла на тумбу й притиснула коліна до грудей, продовжуючи спостерігати за мною, наче маленька дитина.

— Боже, та мені все одно. Я просто хочу, аби ти пішла. Зараз, — тут мені довелося підвищити голос, аби надати йому впевненості. Втім, я одразу про це пошкодував, бо витратив останню енергію. Дійти до ліжка вже не міг.

— Я нікуди не піду.

Я на кілька секунд заплющив очі, і відчув, як між пальцями моєї правої руки з’явилося щось маленьке: на дотик воно нагадувало лаковане дерево округлої форми. Потім щось гучно впало на лінолеум, і я роздратовано визирнув з-поза стола та глянув на підлогу. Скрізь були безладно розкидані коробочки, пластинки з білими пігулками й пляшечка сиропу від кашля, що гойдалася з боку на бік.

Маріанна сиділа, не рухаючись, на тому ж місці, але я знав, що це вона розсипала все на землю.

— Навіщо ти це зробила?

— Це не я, — вона уважно розглядала вміст моєї домашньої аптечки.

Щось сильно зацікавило її, і дівчина обережно, майже безшумно, зістрибнула з тумби та підібрала одну пластинку з пігулками, після чого, сіла навпроти та протягнула їх мені. На алюмінієвій фользі чорними літерами було написано «Амітриптилін».

— Це треба викинути.

Я спробував вихопити упаковку з її рук, але Маріанна різко вхопила мене за долоню і потягнула на себе. Пластик боляче врізався у шкіру, а червоні вуста дівчини, з плямами згорнутої крові, припали до моїх. На язику з’явився солоний присмак заліза. Я розгубився і мимоволі відповів на її поцілунок, аж раптом відчув сильний пронизливий біль і печіння, а смак крові став ще яскравішим. Мені було огидно і водночас приємно. Я хотів відвернутися від неї, щоби зрозуміти у чому справа, але дівчина не відпускала: навпаки, ще міцніше вхопила мою руку і довгими нігтями впилася у кісточки. Багряна рідина стікала долонею, збиралася на підборідді й мені здавалося, що рот був переповнений нею, а горло знову стиснула своїми лещатами нудота. 

— Пам’ятаєш нашу останню зустріч? — прошепотіла дівчина, врешті-решт відійшовши від мене.

Вона була так близько, що я відчував її подих на вустах, але подивитися у вічі не міг, бо боявся. Натомість втупився поглядом у білу стільницю з ідеально круглими червоними цятками поверх.

— Тоді я взяла з тебе обіцянку. Ти сказав, що зробиш усе, аби ми зустрілися знову. Але ти змовчав і нічогісінько не зробив. Проте я можу дати тобі ще один шанс, хіба ні? — з її грудей вирвався нервовий смішок.

Хватка ослабла. Я глянув на свою руку: з чотирьох, схожих на півмісяці, ранок невеликими краплями сочилася кров, після чого збігала вниз рівчачками, залишаючи сліди. 

— Залиши собі, вони стануть у пригоді, — у моїй долоні з’явилася пластинка пігулок, яку Маріанна обережно поклала пальцями, що були густо вкриті червоними плямами. — Ти хоча би глянь на мене, а?

Я ніяк не відреагував на її прохання і продовжив витріщатися кудись, у порожнечу. Дівчина обхопила моє обличчя своїми холодними руками й повернула його так, аби я зміг її побачити. Довкола її рота було чимало мазків гранатового кольору: здавалося, вона щойно з’їла сире, насичене кров’ю м’ясо. Маріанна усміхалася — по-дитячому наївно — оголюючи маленькі зуби-перлинки, на яких я теж помітив помаранчеві розводи. Зіниці щосекунди ставали більшими,  схожі на дві чорні діри, які ось-ось — і поглинуть мене та все навколо. Страх скрутив легені, і я забув як дихати.

— Не хвилюйся, усе буде добре, — прошепотіла дівчина. — Ти ж сам прекрасно знаєш, що дуже скоро покладеш всьому кінець, правда?