Кінець серпня 2022

Я знайшов лікаря, чиї консультації вартували не дуже дорого (сума була мені по кишені) й вирішив самостійно оплачувати своє лікування. Тітці та матері сказав, що сімейний лікар прописав мені потужніші снодійні препарати, а про підозру на депресію вирішив змовчати. 

Спершу я здав всі необхідні аналізи й після цього відбулася моя перша зустріч з психіатром: це була жінка, років п’ятдесяти, з дуже добрими очима, вона уважно слухала мене та постійно ставила уточнювальні запитання. Саме ця зацікавленість та залученість до розмови пробудила у мені надію на те, що я нарешті отримаю руку допомоги й мене витягнуть з цієї діри.

— Отож, я пропишу вам амітриптилін. Це антидепресант, який пригнічує, а в деяких випадках навіть усуває симптоми депресії. Окрім того, він лікує біль у голові та безсоння. Перший тиждень прийматимете пів таблетки один раз в день, з другого тижня — одна таблетка в день, — сказала лікарка, протягуючи мені рецепт, а потім додала: — І ще важливий момент: одних лишень пігулок тут недостатньо. У вашому випадку потрібна також робота з психологом. Тому раджу вам звернутися у психотерапію. 

Я мовчки кивнув у відповідь. Утім, дослухатися до поради не збирався, адже мені банально не вистачало грошей на зустрічі з психологом. «Сам якось впораюсь», — промайнуло у голові, і з цими думками, я попрощався з лікарем. Ми домовилися зустрітися через місяць, проте лікарка попередила мене, що приймання таблеток може супроводжуватися побічними ефектами, і якщо раптом мені стане погано, то я маю подзвонити їй, і в цьому випадку вона зменшить дозу, або пропише інші антидепресанти.

Отож, з цього дня у мою не надто цікаву рутину додалося ще й приймання пігулок на ніч. Перший тиждень я приймав, як мені і сказали, пів таблетки на день, і вже тоді почав помічати, що мені стало трішки легше засинати: замість звичних мені 3-4 години сну — я спав 5-6 годин. Мене дуже заспокоювало те, що й на роботі я почав працювати трошки краще. Про те, що у мене депресія я зовсім не згадував, бо не хотів забивати собі голову гнітючими думками. Мене абсолютно влаштовувало те, що я мав зараз, а тому я плив за течією. Якщо раптом справи будуть зовсім кепські, то я, безперечно, зміг би щось з цим зробити. Однаковість днів стирала кордони між понеділками та вівторками, і я наче проживав день бабака щодоби, але тепер — висипався.

Якось після чергового робочого дня Михайло запропонував мені піти з ним в бар та трішки розвіятися. Я не дуже хотів кудись йти, але й відмовляти не вмів, тому погодився. Яке ж це полегшення: після складного робочого дня вийти на свіже повітря! На вулиці був приємний теплий вечір, стояв кінець серпня. Сонце вже потроху ховалося за обрій, а крізь зелену листву дерев просочувалося його золотаве проміння. Я чув над головою клекіт пташок, мені здалося, наче це були ластівки. Усе навкруги здавалося таким спокійним і гармонійним, що я ніби звідкись здалеку чув, як поруч зі мною йшов Михайло і розповідав про футбольний матч, який переглянув учора. Я намагався підтримувати цей діалог (скоріше монолог), але чарівність такого, мовбито, зовсім звичайного літнього вечора цілком відвертала мою увагу до себе. Усе навколо нагадувало мені про ті літні вечори у моєму рідному місті, де я гуляв зі своїми друзями, і ми розмовляли про щось своє — зовсім далеке від реального світу.

Бар розташовувався недалеко від нашого магазину, тому ми швидко до нього дісталися. Людей майже не було: мабуть через те, що була середина тижня. Михайло замовив собі пиво, а я вирішив обмежитись пляшкою коли.

— Знаєш, я дуже радий, що ти працюєш зі мною, бо з тими пенсіонерами нема про що порозмовляти навіть, — сказав він, коли ми сіли за стіл, на пошарпані диванчики. — Але ти не думай, що я про твою тітку, а то мені ще доведеться нову роботу шукати. 

Я усміхнувся у відповідь і сказав, що все добре. Попри те, що я не був дуже товариським до Михайла, мені подобалося наше ненав’язливе спілкування. Він дуже нагадував мені тих друзів, яких я мав вдома, і тому я бачив у цій, здавалося би, чужій мені людині частинку чогось рідного та комфортного. Я не сприймав нашу дружбу як щось серйозне, але зауважив для себе, що приємно мати таку людину в своєму житті.

Якось так вийшло, що цього разу я розговорився. Чи то мене замлоїло від розслабленої атмосфери навколо, чи то дружнє ставлення Михайла так вплинуло на мене, але я чомусь вирішив розповісти йому про своє життя до повномасштабної війни, про навчання в Києві, про сім’ю та про переїзд сюди. При цьому я старанно оминав усі негативні моменти, які мені довелося пережити, бо дуже не хотів їх обговорювати зараз.

— А ти взагалі звідки? Ти наче розповідав, що переїхав сюди вчитись, — спитав я, коли зрозумів, що вже не маю чого сказати.

— А я з Луганської області, — відповів він, роблячи черговий ковток.

— Отож, тобі реалії війні знайомі вже дуже давно, — я чомусь відчув провину за те, що поставив йому це запитання.

— Ну, якщо так можна сказати. Я не дуже чітко пам’ятаю 2014 рік, бо це було так давно, та й я був малим. Але, та, кілька разів у підвалі був і вибухи теж чув, — він усміхнувся. Я дуже добре знав, що означає ця усмішка — захисна реакція, аби не було боляче.

— Що зараз із твоїм містом?

— Воно окуповане. Живого місця від нього не залишили. Мати мені розповідала, що більшість людей, звісно, виїхали, але дехто там усе ще живе. Але це дуже складно назвати «життям».

Хоча він і відповідав з приголомшливою легкістю, проте я відчував, що для нього це болюча тема, а тому вирішив запитати про батьків, адже був упевнений, що вони виїхали до нього, чи в якесь інше місто.

— Вони в Росії, — відрізав він.

Добре, я дуже сильно помилився. Я навіть не знав, як правильно відреагувати на його відповідь, і тому сказав єдине, що мені спало на думку:

— Мені шкода…

Після цих слів я відчув не тільки ще більшу провину, але й сором за власну безтактність.

— Усе добре, — відповів він і ніяково усміхнувся, намагаючись розрядити атмосферу. — Ти не перший, хто ставить мені ці запитання, і я думаю, що навіть не останній. Насправді я ще нікому не розповідав про свою сім’ю і про те, де вони зараз. Мені неначе соромно за це чи що… Здається, ніби люди, дізнавшись, відвернуться від мене, або почнуть поливати брудом моїх рідних. Тому я завжди замовчую, або просто кажу, що вони так і залишились на окупованій території, бо це легше пояснити, мабуть. А зараз через це пиво проговорився тобі.

Він напружився і почав нервово стукотіти пальцями по столику, намагаючись заспокоїтись. Звісно, у мене навіть думки не було про те, щоби сказати щось погане у його бік, або в бік його батьків. Я знав, що цей хлопець потребує підтримки, а не осуду.

— Твоя сім’я… — я зупинився, марно намагаючись підібрати правильні слова, — …зробила так, як вважає за потрібне, і ти абсолютно не винен у цьому. Я сподіваюся, що ця війна скоро закінчиться, і ти зможеш зустрітися зі своїми рідними…

— Дякую, друже, — відповів він і цокнув своїм кухлем пива об мою пляшку на знак вдячності. Це додало мені впевненості у тому, що я говорю, і я випалив на емоціях:

— Як було би добре, якби війн не існувало у цьому світі, — і одразу пожалів, що втілив ці дурні думки в слова, бо зрозумів, наскільки по-дитячому це виглядає з боку.

— Було би… — спокійно вимовив Михайло, задумливо дивлячись кудись в порожнечу, а потім поглянувши на мене, додав: — Але, на жаль, людство приречене на саморуйнування. З цим вже нічого не зробиш. Якби війн не існувало, то ми б все одно знайшли спосіб знищити цей світ і самих себе.

Я вмить усвідомив, що  в його словах є щось до болю правдиве й моя шкіра вкрилася сиротами так, наче слабкий електричний струм пронизав усе тіло. Проте я не хотів думати про це зараз, навпаки — захотів змінити тему, тому запропонував Михайлу вийти на вулицю покурити. Опісля чого я планував повертатися додому, бо відчував, що мене потрохи починає хилити у сон.

— Не знав, що ти палиш, — сказав він, коли я поділився з ним цигаркою.

— Іноді буває, — відповів я і збрехав, бо перебуваючи вдома, на самоті, я викурював по 6 цигарок у день і міг цього навіть не помітити.

Я почав нишпорити кишенями свого піджака: я постійно губив свої запальнички. Доводилося купувати нові, а потім я знаходив старі у випадкових місцях своєї квартири: на підвіконнях, у тумбах та навіть під ліжком. Мабуть, і цього разу те саме:

— У тебе випадково немає запальнички? Не можу свою знайти, — спитав я, безпорадно подивившись на Михайла.

— Я таке з собою не ношу, але.. — він озирнувся, і його погляд зупинився на великій групі молодих людей, які курили за три метри від нас і про щось голосно розмовляли. — Піду спитаю у тієї компанії, думаю, що у них точно є.

Я мовчки кивнув і простежив за тим, як він підійшов до гурту людей. Я чув, що у них зав’язався невеликий діалог, бо Михайло впізнав когось з університету — аж раптом я відчув на собі погляд. Мій взір якось ненароком пробіг обличчями людей, у колі яких стояв мій знайомий, і я спіймав зоровий контакт з однією дівчиною, яка стояла віддалік від цього гурту, мовчала і… дивилася на мене. 

Я відчув легке збентеження і мені стало ніяково. У мить, коли наші погляди зустрілися, незнайомка несподівано пішла в мій бік. Зі своїм жахливим зором я просто не міг роздивитись її обличчя, єдине, що помітив — усмішку. Отож, можливо, вона знає мене, але я не знаю її. Якась подруга дитинства? А, може, ми навчалися в університеті разом із нею?

— Привіт! — вигукнула вона спокійним лагідним голосом.

— Привіт… — невпевнено відповів я.

Від дівчини віяло приємним запахом — схожим до того, що буває у лісі після травневого дощу. Довге чорне волосся недбало спадало на маленькі плечі та відтіняло її бліду, здавалося, зовсім прозору шкіру. Великі зелені з блакитним відтінком очі були схожі на два бездонні озерця, а вії тремтіли від вітру, мов почорнілі зарості очерету. Темні червоні вуста на білесенькому обличчі — неначе гарна квітуча троянда посеред снігу. Вона була трішки меншою за мене й нагадувала крихітну чорноброву фарфорову ляльку в легенькій зеленій сукні, яку не вдасться знайти у жодному антикварному магазині. 

— Вибач, ти, мабуть, мене не впізнав, — і вона ніяково опустила погляд, — я твоя сусідка поверхом вище. Дуже часто бачу тебе, тому вирішила підійти привітатись.

Останнім часом я зовсім не звертаю уваги на те, що відбувається за межами моєї голови, а тому я просто міг її не помітити.

— Я зовсім забула представитись… Я Маріанна, — і вона протягнула мені свою маленьку бліду долоньку.

Я назвав своє ім’я і, боячись завдати болю, обережно стиснув її руку у відповідь. Чи то від моєї напруги, чи то від спеки на вулиці, але в ту мить її пальці здавалися мені такими холодними, що я захотів відсмикнути свою руку, але вчасно спинився, розуміючи, наскільки безглуздо це буде виглядати з боку.

— Мене вже кличуть. Я маю йти, — вона обернулася і подивилася на своїх друзів, що стояли позаду неї та теревенили про щось з Михайлом і нібито зовсім нас не помічали. — Приємно було познайомитись. Ще зустрінемось!

Я лиш встиг промовити «папа», коли її витончений силует зник серед натовпу незнайомих мені облич. Цей діалог тривав трохи більше хвилини, але в той момент поняття часу зникло для мене, і здавалося, що ми розмовляли трішки менше цілої вічності. Я й не помітив, як Михайло з запальничкою опинився поруч зі мною.

— Я зовсім не бачив, з ким ти тут балакав?

Він підпалив мою цигарку, і, аби не вертатись, кинув запальничку назад якомусь з хлопців зі словами «дякую».

— З сусідкою, — сухо відповів я, затягуючись димом.

Ми ще трішки постояли разом, Михайло розповів про знайомого, з яким він щойно зустрівся, а я лиш мовчки слухав і кивав, бо вже зовсім не було сил щось відповідати. Я був дуже втомлений, і тому, викинувши недопалок, попрощався з Михайлом і пішов додому. Не знаю чому, але по дорозі я думав про Маріанну. Це не книжкове кохання з першого погляду, але щось явно зачепило мене, і я зовсім не міг зрозуміти, що саме, чому ця випадкова зустріч так вплинула на мене. 

Зайшовши у свій п’ятиповерховий будинок, я не зупинився на своєму поверсі, а піднявся вище, на п’ятий. Цікаво, за якими з цих дверей живе вона? Я був наче сам не свій в той момент. Раптом до моїх вух долинув шум з нижчих поверхів: хтось зайшов у будинок і піднімався сходами. Я трішки перелякався, і, не роздумуючи, одразу ж спустився до своєї квартири. Щойно двері за мною зачинилися, я одразу ж відчув себе останнім ідіотом. Тут, у звичній обстановці, я вмент отямився і подумав: «Потрібно виспатись, а завтра вже новий день і я забуду про все це».

Я справді хотів у це вірити.