Кінець грудня 2022

Нестерпний біль в онімілому попереку розігнав і без того нетривкий сон. Я не відчував рук, оскільки поклав на них голову, коли заснув за столом: гадав, що так спати буде хоч трішки зручніше. Розплющити очі було складно, бо сонячне світло з-поза вікна засліплювало, й знадобився деякий час, перш ніж я зміг прийти до тями. Заледве випроставшись та кривлячись від болю, я скорим поглядом окинув кімнату. Звичайно, я про все пам’ятав, бо здавалося, що минуло щонайбільше пів години, та аж ніяк не декілька годин. Дверцята настінної шафи досі були відчинені, а на полицях стало порожньо, бо весь їхній вміст був розкиданий на підлозі. На столі, біля себе, я нарахував з десяток червоних плям, а їх походження збагнув одразу: моя права долоня була вкрита огидними візерунками застиглої крові, які розпочиналися з червоних півмісяців на її тильному боці. Я прислухався до тиші, намагаючись вловити бодай якусь ознаку того, що був у квартирі не сам, проте не почув нічого, окрім власного дихання та серцебиття.

Я звівся на ноги та невпевнено пошкандибав у ванну кімнату: потрібно було вмитися, бо вуста й шкіра біля них були наче стягнуті плівкою. Із заляпаного водою дзеркала на мене дивилася худорлява постать лиш трохи схожа на людину: засалені чорні кучері, що стирчали врізнобіч, і виглядали так, ніби я мив ними підлогу, синці під очима, що набули більш виразного кольору, а на нижній губі — вкрита коричнево-червоною кіркою рана, засохлі патьоки з якої вкривали все підборіддя. Я швиденько вмив обличчя, намагаючись не торкатись болючого місця, і паралельно прокручував у думках події сьогоднішньої ночі. Здавалося, що то був страшний сон, і Маріанна мені просто привиділася. Утім, але хаос на кухні та кров на моєму обличчі, яку я досі намагався відмити, свідчили про протилежне.  

Єдине, у чому я був впевнений: мені необхідно виспатися, і вже опісля, на свіжу голову думати про інші речі. Прибирання теж відклалося на те ілюзорне «потім». Десь о десятій годині я завалився на ліжко та проспав міцним сном аж вісім годин, а коли прокинувся — самостійно та без будильника — за вікном уже потемніло.

Наводити лад у такий час не дуже хотілося, але вибору не було, тому я неквапливо поставив усе на свої місця та вичистив забруднені меблі. Дивним було те, що підлога у квартирі залишалася напрочуд чистою. Мені навіть не довелося використовувати швабру, аби відмити болото, яке мало би залишитись після візиту Маріанни.

Про подарунок тітки я теж не забув, і поклав парфуми на найвидніше місце у своїй кімнаті — письмовий стіл, який ніколи не використовувався належним чином. Зазвичай там лежали різні дрібнички на кшталт таблеток, зарядки для ноутбуку та телефону, запальнички. Я навіть спромігся розпакувати парфум, і запах у нього був звичайний: такий, яким зазвичай користуються чоловіки. Дуже різкий, урочистий, з солодким післясмаком. На щодень вони мені не підходили, а тому я прирік їх припадати пилом в очікуванні на особливі випадки.

Після не дуже смачної пізньої вечері, якою став пересолений омлет, я за звичкою заглянув у телефон перед сном, аби прочитати останні новини. Погляд зачепився за один із заголовків, де великими чорними літерами писалося про моє рідне місто. «Обстріли не припиняються впродовж доби, кількість постраждалих поки не відома». На прикріплених до статті фотографіях роззявили свої страшні, чорні від попелу, роти понівечені багатоповерхівки, сіра земля була рясно вкрита білими уламками, а люди з розгубленими поглядами прямували у незвіданих напрямках, або ж статично дивилися на мене крізь екран. У переліку районів, що зазнали найбільших збитків, не було того, у якому я жив, проте був той, у якому жила моя бабуся, а разом із нею там була і моя матір.

Годинник висвічував десяту годину вечора — запізно для дзвінків, але мені потрібно було запевнитись, що з ними все добре і вони в безпеці. Виклик ніхто не прийняв, і, на диво, тоді я не піддався хвилюванню, а подумав, що все через недоречний час. Мозок не міг повно усвідомити серйозність ситуації, а думки про найстрашніше несвідомо блокувалися. Я був упевнений, що нічого страшного з моєю сім’єю не сталося. Проте в наступні дні на численні дзвінки відповіді також не було, лише голос, що з разу в раз повторював: «Абонент тимчасово недоступний». У перервах між спробами зв’язатися з рідними я постійно переглядав усі можливі сайти та канали з новинами, боявся щось пропустити. Робота все ніяк не йшла належним чином: усе валилося з рук, бо вночі я майже не міг заснути через хвилювання. 

Тітка теж була стурбована цією ситуацією, проте особливо цього не показувала. Вона припускала, що матір із бабусею заради своєї безпеки сидять у підвалі, або в укритті, і через відсутність зв’язку не можуть відповісти. Так вона заспокоювала себе, але мені це не дуже допомагало, бо вже п’ятий день поспіль я не отримував жодної вісточки з дому.

Я відчував, що десь над головою зависла чорна хмара загрози, але не міг зрозуміти, чи то було щось фантомне, чи явне, і це невідання ще більше заганяло мене у глухий кут, де навіть на стіни вилізти було неможливо. Потрібно було просто чекати, але з часом губилася ясність того, на що я сподівався.

Однієї ночі мені наснився сон, наче я блукав по своєму місту. Навколо безліч згорілих будівель, які, здавалося, от-от оживуть та замурують мене у своїх стінах. Жодної душі на темних вулицях, скрізь зловісна тиша, що свідчила: місто вже давно покинуте людьми, вже давно мертве. І серед всього того попелу та чорноти я зустрів свою матір із білими, як в мерця, сльозливими очима. Шкіра на її руках, обличчі та босих ногах була наче пропалена і вкрита численними ранами, з яких сочився гній. Її тіло було неправильної, нездорової форми, наче всі кістки у неї були зламані.

Матір мовчки дивилася сліпим поглядом крізь мене, і я нічого не міг сказати, боячись поворухнутись. Коли її долоні з поламаними фалангами пальців потягнулися до мене, я прокинувся. Обличчя спітніло, а легені під швидкий стукіт серця вдихали і видихали тепле, густе, як кисіль повітря, якого мені катастрофічно не вистачало. Біля ніг лежала скуйовджена ковдра. Засинати знову мені не хотілося зовсім, і, намагаючись остаточно прогнати сонливість, я сів на ліжку і почав терти руками очі, доки вони не почали боліти. Від нестачі кисню нудота підступала до горла, і я насилу встав на ноги, аби відчинити вікно та трохи провітрити приміщення. Спершись руками на підвіконня та жадібно хапаючи ротом холодне свіже повітря, я нарешті зміг прийти до тями. Розум прояснився, і згадавши все те, що бачив сплячим, я відчув страх, а глянувши у чорноту неба — без зірок та місяця — я відчув себе самотнім та навіть беззахисним. Здавалося, що у цілому світі я був тоді один, і вже не залишилось людей, до яких я міг би звернутися за підтримкою. 

Аби втамувати нестерпну спрагу, я випив склянку льодяної води з-під крану і вже думав про те, щоб скоріше загорнутися у ковдру, полежати у ліжку та, якщо пощастить, заснути, коли щось у кухні привернуло мою увагу. Меблі стояли на своїх місцях, з низької стелі так само звисала схожа на тарілку, оздоблена тонкими візерунками, лампа, а кривуватий цвях, на якому колись висіла картина, незмінно стирчав зі стіни, зрештою навіть брудного посуду в умивальнику не було. Усе наче як завжди, але поглядом я прикипів до пластинки пігулок, що лежала на підвіконні. Я так і не викинув її тоді, і вона весь цей час лежала на найвиднішому місці, і зовсім не мозолила очі, а тепер чомусь привернула мою увагу. Пакування з алюмінієвою плівкою було вкрите багряними розводами, а по краях були такого ж кольору безформні плями. Від застиглої крові можна було почути ледь вловимий запах металу.

Окрім цієї пластинки, яку я бездумно крутив у руках, у шафі з ліками була ще одна ціла упаковка. Усередині зажевріло неконтрольоване бажання випити їх всі, а потім подивитись, що станеться, хоча я здогадувався про можливі наслідки. Я замислився про те, чи зможу ось так просто, без зайвих вагань, здійснити те, про що думав уже давно, але відкладав через свою слабкість та страх. «Сміливі завжди мають щастя», але в моєму випадку цей шлях вів до безповоротної втрати абсолютно всього.

Моє тіло напрямилося у бік шафи, звідки я дістав аптечку. Серед купи непотрібних мені ліків, я нарешті зміг знайти потрібну коробочку. Увесь її вміст я вивалив на тумбу, і дивився на все те так, наче був художником, який оцінює своє творіння та роздумує, який крок йому зробити наступним. «Зробити зараз чи почекати ще? А чи варте того таке життя? А чи варта того така смерть?». Ці сумніви, як пухлина, прогресували з кожною секундою, і я в якийсь момент я зрозумів, що вже не залишилося думок, у яких я був хоча би наполовину впевнений.

Тремтячі руки потягнулися до складеного у декілька разів паперу з інструкцією. У розгорнутому форматі він набув величезного розміру, приблизно як ті гігантські газети, що їх читала колись дуже давно моя бабуся. Із двох боків дрібним шрифтом був надрукований текст: показання, протипоказання, побічні ефекти, дозування, передозування. Мій погляд швидко стрибав із рядка на рядок, і раптом зупинився на словах «у рідкісних випадках спричиняють галюцинації та марення, які неможливо відрізнити від реальності». Імовірно, що саме через цей побічний ефект, я перейшов на нові пігулки, але що саме представляли з себе ці «галюцинації»? Усе в моєму житті — до та після заміни — здається, було реальним: зустрічі, робота, стосунки з навколишніми. Чи все-таки було щось, що насправді ніколи не було прив’язане до дійсності, щось що бачили тільки мої очі та нічиї більше?

Рани-півмісяці на кісточках моєї долоні вже трохи загоїлися, але ще не зійшли повністю. Я обережно схрестив пальці рук між собою і нігтями вперся в пошкоджену шкіру: їхня форма ідеально підходила під форму дужечок, що взялися коричневою кіркою крові.

Перша зустріч із Маріанною відбулася в той період, коли я лиш починав курс антидепресантів, і після того дні закрутилися переді мною, наче якась фантастична карусель, що набирала обертів з кожним наступним побаченням. Кожне місце, образ, що були пов’язані з нею, та сама вона були сферами з яскравою оболонкою, але порожніми всередині, бо ніколи-ніколи не відчувалися реальними. Мара повільно, але впевнено запускала свої корені глибоко у моє справжнє життя, і було складно зрозуміти, де закінчувалася вигадка, а де починалася істина. Маріанна ніколи не жила в цьому під’їзді, у нас не було ніякої переписки і прогулянок удвох не було також. Її руки та її дії були моїми, її слова були моїми думками. Я не зміг би випадково зустрітися з нею на вулиці та познайомитися з її друзями, дізнатися про її життя, бо поза межами нашого спілкування дівчини просто не існувало. Тільки я та моя підступна уява, що живилася пігулками щовечора.

Тепер, у світлі останніх подій, питання поставало іншим чином: а чи готовий я знову пірнути у цей вир ілюзій? Моя вразливість досягла свого піка, і хоча світ попри все продовжував жадати життя, плекати надії про якнайшвидше зцілення, мені здавалося, що він сидить на бомбі сповільненої дії, яка ось-ось і захопить своєю смертельною хвилею все навколо. І поки люди, що сиділи в окопах, 24/7 працювали у волонтерських організаціях, бачили на власні очі обличчя смерті, я був нікчемним боягузом, здатним геройствувати тільки у своєму придуманому утопічному всесвіті. І, може, Маріанна й лякала мене, але така реальність лякала набагато більше. Тому тієї ночі я вже навмисно випив першу таблетку амітриптиліну, аби примарність стала моїм сховищем.