Кінець жовтня 2022

Ми обрали найвіддаленіший закуток бару. Михайло смакував напоєм бурштинового кольору, а я обмежився пляшечкою коли. Посередині стояла невелика тарілка з м’ясною нарізкою та шматочками твердого сиру, і все це здавалося дуже апетитним у жовтому світлі звисаючої зі стелі лампи, але їсти мені зовсім не хотілося. Людей майже не було, приглушено грала якась музика, і лише іноді крізь неї можна було почути уривки розмов відвідувачів. Я на кілька секунд примружив очі, аби виглянути на вулицю. Там дощило. Ми з Михайлом вчасно встигли сховатися у будівлі.

Перед зустріччю я готувався до того, що скоріше за все, цього разу Михайло не буде таким активним у діалозі, як зазвичай, і цю роль доведеться перейняти мені. Проте його поведінка була абсолютно такою ж, як і завжди: саркастичний, дуже гучний та балакучий. 

Хлопець розповідав про те, як не поділив щось зі своїм сусідом у гуртожитку, і, здається, жодного разу не обмовився про смерть бабусі. Зрештою, я запитав про її похорони та про те, як він себе почуває. Цим я намагався довести, що мені не начхати на те, що сталося, і я готовий підтримати та вислухати. На моє запитання він відповів коротко та небагатослівно: «У мене все добре, бабусю поховали цього понеділка». Більше я не наважувався займати цю тему, бо розумів, що хлопець розкаже все сам, без моїх запитань, тоді, коли вважатиме це потрібним. 

Але коли у барі, за столиком, розмови про веселе студентське життя не вщухали, до мене дійшло, що Михайло просто хоче відволіктися. Люди та спілкування з ними — стали для нього чимось на кшталт різнокольорових іграшок, які використовують задля відвернення дитячої уваги від того, що їх турбує. 

Ось тільки хлопця ніхто не розважав, не намагався витягти з його голови думок про втрату, тому він це робив самостійно. Просто потрібно було говорити про все, крім того, що дуже болить.

Я слухав Михайла, намагаючись встигнути за його оповіддю, і час від часу вкидав якісь фрази, аби не сидіти мовчки.

— До речі, забув спитати, як ви того разу з Маріанною погуляли? — запитав він, закидаючи до рота круглі шматочки ковбаси.

—  Та… нічого, — відповів я, сподіваючись, що більше запитань не буде.

— Годі тобі, не соромся. Точно щось цікавеньке було, якщо ти на наступний день лікарняний взяв, — хлопець явно не хотів здаватися. Мабуть, у нього закінчилися всі історії.

Мені не дуже хотілося згадувати ту жахливу за всіма критеріям ніч, та і що я мав розповідати? Як вона, здається, готова була мене знищити через одненьке запитання? Чи як я втратив свідомість після того? Можна було збрехати, але Михайло би одразу відчув фальш.

— Добре, це був провал. Цього вистачить? — питання було риторичним, бо вже наперед стало очевидно, що цього точно замало.

Я неквапом став викладати йому все, усвідомлюючи наскільки абсурдно звучить моя історія. Навіть брехня була би правдивішою, ніж та ахінея, яка лилася з мого рота, але принаймні я був упевнений у тому, що Михайло вислухає мене і не засудить.

У якусь мить хлопець замахав руками, перериваючи мою безглузду доповідь, і промовив:

— Почекай… Тобто вона реально розлютилася на тебе через те, що ти запитав, чому вона нічого про себе не розповідає?

— Так, — я помітив, як каштанові брови Михайла зрушилися до перенісся, і поспіхом промовив: — Я теж не розумію цього.

— Переважно всі люблять поговорити про себе, а дівчата й поготів. Я, звісно, у цьому плані не експерт, але це дивно. Так шифрується, ніби вона мафіозі якийсь, ну чесно.

— От… Мене це теж збиває з пантелику, бо я готовий до того, щоби вислухати її та дізнатися ближче, а вона наче зовсім цього не хоче і тримає мене на відстані… Щоб ти розумів, я навіть не знаю яке в неї хобі. Усе, що вона говорить, настільки абстрактне та загальне, що мені дуже складно визначити в ній якусь… ну, особистість, типу.

— Можливо, вона замкнута в собі? І їй потрібно трохи більше часу, аби тобі довіритись?

— Можливо. Але може бути й так, що вона цього не робитиме, і спілкується зі мною, бо не хоче вештатись одна.

— Думаєш, вона тебе використовує?

У голові миттєво сплив ніжний образ Маріанни: великі очі та добра усмішка, легка хода, від якої здавалося, що її ноги не торкаються землі, довге, з запахом хвойного лісу, чорне волосся. Мій розум наче глумився наді мною, промовляв: «Так, ці слова про неї». Я відчував себе поганцем за те, що дозволив собі так думати про дівчину та казати такі речі в її бік.

— Я не знаю, Михайло.

— Ну, то з’ясуй, — хлопець зробив ковток пива, заїв його обрізком шинки і продовжив говорити далі. — Просто погляд з боку, окей? Знаєш, є таке прислів’я: «Скажи мені хто твій друг, і я скажу тобі хто ти». Так от, ви з Маріанною насправді схожі. Маю на гадці, проблеми у вас подібні.

— Тобто? — роздратовано запитав я, бо мені зовсім не сподобався повчальний тон Михайла.   

— З твоїх оповідей я зрозумів, що тобі самому потрібно визначитись зі своїми думками та почуттями. Візьми перерву від прогулянок з нею та дай собі час на те, аби розібратися в собі.

Це була хороша порада, але не та, яку я хотів почути. Хвиля ейфорії від нашого спілкування вже давно підхопила мене, і бажання з’їжджати з її гребня взагалі не було. Так, я почувався безсилим, але всередині палало чітке переконання, що так правильно, так краще. І якщо, хоч на мить, я зіб’юся з курсу та заляжу на дно, то втрачу все назавжди. Гіперболізація завжди йде в комплекті з першою закоханістю.

«Розібратися в собі». 

Я вважав, що вже немає чого в собі розбирати. Я звичайний хлопець, який хвалиться тільки своїми колишніми досягненнями. Складалося враження, що всі ці історії зовсім не про мене, а про когось іншого, з ким я дуже добре дружив, і тому згадував його при кожній нагоді. Залишитись на самоті з собою теперішнім було страшно і… нудно? Я не був собі цікавим, мені не хотілося дбати про себе, моє обличчя було мені ненависним, я критикував себе за свої думки та дії. Мені доводилося терпіти самого себе, але я знав, що скоро мій терпець урветься. Тільки Маріанна була моїм рятівним колом. Я почувався людиною, яка тоне й без упину хапається за неї, хоча вона вислизає з рук, але при цьому залишається у полі зору. Моменти з нею були швидкоплинні, але під час них я почувався живим.  

— До речі, давно хотів запитати, — промовив я, намагаючись змінити тему. Розповідати про те, як я втратив свідомість не дуже хотілося. — У тебе взагалі щось відбувається на особистому фронті? Бо я жодного разу від тебе нічого не чув.

— У мене на це немає часу, — відрізав він. — Зранку — робота, ввечері — навчання. Не розумію, як ти це все встигаєш.

«Не вчуся просто», але так сказати я не міг, бо Михайло не знав, наскільки у мене все погано з університетом.

— Ну, мені здається, що ти не такий вже й невинний. Може щось в минулому було?

— Якщо і було, то що тобі до цього?

— Та розкажи. Я з тобою, наприклад, таким ділюся. Тепер твоя черга.

Михайло кілька секунд мовчав, а потім допив залишки пива і, поставивши порожній стакан на стіл, сказав:

— Тоді з тебе ще одне пиво.

Мені справді було цікаво послухати його історію. Тим паче він не погодився розповісти про все одразу, як це відбувається зазвичай, тому я задоволено кивнув головою і попрямував до барної стійки.

— Одразу кажу, мені дуже соромно за цю ситуацію, — сказав хлопець, коли я вже повернувся назад з напоєм.

— Сподіваюся, що там нічого незаконного не буде, — посміхаючись протягнув я.

— Це було дуже давно, ще у шкільні часи, — почав він. — Це був клас дев’ятий, або десятий. Я подобався одній дівчинці з паралелі. Вона мені про це прямо не сказала, але це було помітно. Та й друзі мені про це говорили.

— Вона була симпатична?

— Ну, так, — Михайло насупився, пригадуючи її обличчя, — знаєш звичайна дівчина, брюнетка, трохи нижча за мене. У романтичному плані я не був нею зацікавлений, але дружити не відмовився би. Ну, ми, власне, і спілкувалися час від часу. А потім трапилася п’янка одна… У мого однокласника був день народження, і ми випили. Я не пам’ятаю, що саме, але нам було дуже весело.

— І ця дівчина була з вами?

— Що ти нетерплячий такий? — він роздратовано закотив очі. — Просто мовчки дослухай до кінця. Її там не було. Ми з хлопцями почали грати в «правду чи дію», по колу. Мені  випала дія, і ці придурки загадали написати їй, що вона мені подобається. Я так і зробив. Не знаю чим я тоді думав, але для мене то все жарти були, я не сприймав серйозно такі речі. Ну вона відповіла, що відчуває до мене те саме і все таке. Звісно, я пізніше написав їй, що то була неправда, і я просто виконував бажання. Навіть не знаю, що вона відчувала тоді. Мені було максимально ніяково перед нею, я кілька разів перепрошував, і вона наче не була ображена сильно, але спілкуватися ми перестали.

Хлопець зупинився, зробив черговий ковток пива і заїв його сиром. Очевидно історія ще не закінчилася, тому я мовчки чекав, доки він продовжить розповідати.

— Ну і що ти думаєш було далі? Я зрозумів, що вона мені насправді подобалася. У нас було дуже багато спільного, і мені не було з нею нудно. Мене просто лякала сама ідея бути в романтичних стосунках. Я потім намагався відновити наше спілкування, запрошував її погуляти, але вона більше не відповідала взаємністю. І я дуже добре розумію чому. Досі відчуваю провину за те, що так вчинив, — пробурмотів він, схрестивши руки на грудях, і опустивши погляд.

Хлопець справді болісно переживав цю ситуацію. 

— Де вона зараз?

— Вчиться десь, у неї хлопець наче є. Дуже щасливою виглядає, і я щиро радий за неї.

Тут потрібно було висловити підтримку, і я на кілька секунд завис, підбираючи правильні слова. Нарешті Михайло почав відкриватися для мене з іншого боку. Думки його засудити у мене не виникало. До того ж, забившись в кут і потихеньку сьорбаючи пиво, він виглядав, як людина, яка дуже добре усвідомила свою помилку і відчула на собі «принцип бумеранга».  

— Усе це в далекому минулому, правда? Ти був дитиною, і в усіх траплялися схожі ситуації. Такі, від яких хочеться провалитись під землю. От у мене їх багатенько, я постійно десь чудив, — я побачив, як Михайло ледь помітно усміхнувся, і це додало мені впевненості. — Думаю, вона вже забула про це і давно тобі пробачила, тому не заганяйся з цього приводу сильно.

— Та я й не заганяюсь особливо, просто, коли згадую про це, то неприємно якось від самого себе стає.

— Ну, слухай, історія не дуже хороша, справді, — я на секунду замислився над тим, як розрядити обстановку, і швидко випалив. — Зате тепер я знаю, що ти не тільки ходиш в університет і працюєш.

Хлопець спідлоба зиркнув на мене і вже знайомим мені глузливим тоном сказав:

— Це зараз полетів камінь у мій город. Хоча я тобі скажу дещо. У моєму «нудному» житті мене все влаштовує, бо я вже виріс з тих всіх «емоційних гойдалок», про які ти мені розповідаєш.

Мій жарт він добре зрозумів, і відповів мені тим же. Так, безсумнівно, наше спілкування було сповнене невимушеності та сарказму — тим, чого мені іноді так сильно не вистачало. Михайло був простодушною людиною, без секретів та пихатої загадковості, і тому, попри всі вагання, я мимоволі продовжував йому довіряти. Та ниточка зв’язку, що утворилася між нами, була дуже тоненькою, ледь помітною неозброєним оком, але достатньо міцною, аби в майбутньому трансформуватися у довгий незламний ланцюг і слугувати надійною опорою. Проте повністю це усвідомити мені так і не вдалося.