Повернутись до головної сторінки фанфіку: Сповідь безіменного

Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.

Повний текст

 

— Лікарняний? — Галина на кілька секунд замовкла: для неї це був не дуже приємний сюрприз у передноворічне свято. — А до якого числа?

Я глянув на Маріанну, що сиділа за столом навпроти мене, і смикала пасма чорного волосся. Дівчина зацікавлено поглянула на мене.

— Поки лікар сказав, що до четвертого січня, — хрипко відповів я, намагаючись не відступати від ролі хворого.

— Да, я чую, що тобі зовсім зле… У тебе є чим лікуватись? Я маю хороші таблетки. Вони і від носу, і від кашлю. Можу завезти тобі після роботи.

— Ні-ні, не треба. У мене все є.

— Ну… як скажеш. Горло полоскати з содою не забувай, — ця процедура була невід’ємною частиною лікування, коли хтось у родині хворів, і я з дитинства її ненавидів, тому навчився пускати подібні поради мимо вух. — Якщо раптом щось знадобиться, то телефонуй мені, добре? І ще: мама так і не виходить на зв’язок?

— Ні.

— Я дзвонила їй сьогодні і вчора, але вона мені також не відповідала, то я подумала, може ти зміг із нею зв’язатись… — у телефоні пролунав віддалений переривчастий стукіт у двері. — Ладно, мене вже тут хтось хоче. Я тобі ще подзвоню завтра. Давай одужуй, папа.

— Папа, — промимрив я, і у відповідь пролунали довгі гудки.

— Ну що там? Спрацювало? Ти нікуди не йдеш? — швидко прощебетала Маріанна, не відводячи від мене погляду. Її обличчя мало дитячий вираз, але під ним я розгледів тамовану хитрість. Я помітив, що на зеленій райдужці її очей з’явилися маленькі чорні вкраплення.

— Ага, — від імітованого хрипіння у горлі запекло і я закашлявся.

*   *   *

Минуло більш, ніж дві доби відтоді, як вона — нізвідки, але вже сподівано — прийшла до мене і більше не полишала ні на мить. Уїдливість та отруйність, що сповнювали дівчину у ту, не надто тверезу ніч, щезли, наче їх ніколи й не було. Маріанна знову стала тендітною й ласкавою, як на початку нашого спілкування. У пеклі, де я опинився, вона показувала мені найсвітліші місця, яких я не міг знайти самотужки. Часом, щоб ефект був більш тривалим і реальним — я випивав по дві таблетки амітриптиліну.

Наші розмови були схожими на нескінченний потік (моєї) свідомості, жодних чітких тем: ми говорили про все та ні про що водночас. Я часто втрачав розуміння дійсності й вірив, що веду діалог зі справжньою людиною, чиї думки завжди збігалися з моїми. Таке ж буває? Але більшість часу ми просто мовчали та були поруч. Ці миттєвості були справді чарівними й здавалися мені чимось на кшталт сновидінь, коли не чуєш голосу та слів, але при цьому й не відчуваєш тиші. Я тонув між її роздумами й захоплював своїм усвідомленням кожен образ, що міг промайнути у її голові. Дівчина безмовно говорила до мене, проте я не міг зрозуміти, чи, крізь цю тишу, вона чує мене. Може Маріанна спостерігала лиш за тим, як я порожнім поглядом витріщався на легкість і невимушеність її рухів: тіло дівчини наче було у невагомості, проте ступні все ж торкалися землі.

Тридцять першого грудня я прокинувся після трьох годин сну о шостій ранку. Просто розплющив очі, і заплющити їх знову у мене бажання не було. Я оглянув кімнату, сподіваючись побачити Маріанну. Білий силует дівчини виднівся у дверному отворі кімнати: вона стояла, спираючись на раму. Складалося таке враження, наче вона вже дуже довго чекала на моє пробудження.

— Ніколи не бачив, як ти спиш, — сонно промимрив я, сідаючи на ліжку. 

— Дивно, правда? — саркастично відповіла Маріанна.

М’якою ходою вона попрямувала до мене та сіла поруч.

—  Ти ж не залишиш мене сьогодні саму, так? — дівчина дивилася на мене, а її очі повнилися благанням.

Учора тітка подзвонила мені, аби спитати, як я себе почуваю і, крім цього, запросила мене до себе в гості на Новий рік: я навіть міг заночувати у неї. На це свято Галина завжди виділяла собі декілька вільних від роботи днів і приїжджала справляти його до нас. Традиція залишилася незмінною навіть тоді, коли не стало батька. Проте цей рік знову перевернув усю реальність, до якої ми так довго адаптовувалися, догори дриґом, і дбати про звичаї минулого відчувалося чимось штибу знущання. Я відповів їй, що не можу сказати напевно чи прийду, аргументуючи це своїм начебто нестабільним станом. Так я виграв собі час, аби подумати, хоча вже наперед — десь всередині себе — знав, що хочу відмовитися. Зустріч із нею означала для мене повернення у темряву реальності, чергове нагадування про те, що «сім’ю» я вже давно втратив.

—  Так, я нікуди не піду.

Я повідомив про це Галині, надіславши текстове повідомлення, у якому також натякнув, що гостей у своїй квартирі не чекаю. «Найважливіше, щоб ти одужав. Двері мого дому будуть завжди відчиненими для тебе, тому заглядай до мене в будь-який зручний для тебе час», — так вона відповіла мені і через ці піксельні чорні літери я відчув її печаль та душевний біль. Звісно ж: родинного свята більше не існувало. Штучна ялинка так і залишилася лежати розібраною у чорних пакетах десь на шафі-купе, не довелося розплутувати гірлянди і до салатів нікому вже справи не було. Я подумав, що це вперше на Новий рік у вікнах нашої квартири не горітимуть світло-жовті лампи, а її стіни не чутимуть безглуздої п’яної балаканини.

Того дня я навіть не спромігся піти у магазин, щоб купити якихось продуктів. У моєму холодильнику лежала половинка лимона та ще пів упаковки вершкового масла. Їсти не хотілося зовсім — ба більше, мене буквально нудило від найменшої думки про нормальний прийом їжі: м’яса з гарніром чи супу. Свій голод я тамував водою, або чаєм з тим же підсохлим лимоном.

— Їжа є джерелом енергії, а навіщо вона тобі зараз? — поставила риторичне запитання Маріанна, коли я поділився своїми спостереженнями.

Весь час я проводив у ліжку, і єдине, що змушувало мене бодай іноді переміщатися квартирою —  спрага й потреба відвідувати туалет. Раз на день я міг провітрити кімнату, але з повітрям запускав до неї і запах цигарок. Зубна щітка, що стояла у стаканчику на вмивальнику — уже три дні поспіль не змінювала свого положення. З душем — те саме. Було огидно та неприємно, але змусити себе зайнятись банальною гігієною я не міг — це здавалося чимось неможливим і несуттєвим, адже виходити з дому у найближчі дні я не планував. Я почував бруд не тільки на шкірі, а й всередині себе: у шлунку, легенях та голові. Гадаю, навіть якби я вивернув себе навиворіт і став під холодний струмінь проточної води — це не допомогло би мені стати повністю чистим. Наче отрута вже абсорбувалася у тканини і тепер її нічим не можна було вивести.

Коли північ уже минула — на мій телефон надійшло два повідомлення. Одне було від Галини: яскрава листівка з білим кроликом, що світився від блискіток, та написом «З Новим роком!» і також текст з побажаннями. Друге повідомлення було голосовим і його, несподівано, мені відправив Михайло. Я знав, що він заздалегідь зі своїми однокурсниками зняв квартиру чи дім і нібито планував закупитись алкоголем на цю ніч по повній. Із прослуханого стало зрозуміло, що вечірка у них тільки набирала обертів і судячи з фонового звуку — людей там було багато. У стані сп’яніння Михайло набажав мені щастя, здоров’я, достатку, любові, кар’єри і ще повно-повно всього того, що про нього я і не думав ніколи, а насамкінець він не забув і про себе, тож побажав собі того ж. Я мимоволі усміхнувся, коли прослухав той 50-секундний монолог.

— То твій друг тобі написує? — запитала Маріанна.

— Та, так. Він зараз десь за містом, зі своїми друзями. Напився, от і вирішив мене привітати.

— А він не запрошував тебе разом із ними зустріти новий рік?

Мене це запитання та його формулювання трішки спантеличило, тому я розгублено пробубонів:

— Ну, запрошував… Але це було дуже давно, може з місяць тому. Я тоді не міг точно сказати чи буду, а потім уже й забув про це.

— А він і не нагадав? —  на обличчі Маріанни я прочитав засудження.

— Та ні, здається. Та я й не дуже хотів, якщо чесно…

— Дивна у вас дружба.

Насправді, ця ситуація не була показовою, але після того як я побачив реакцію Маріанни, то чомусь перейняв частинку її невдоволеності. Тепер історія постала переді мною з іншого ракурсу — так я почував себе недооціненим, непотрібним та жертовним — з того ракурсу, якого насправді не існувало. «Якщо він не нагадав, то значить, у нього і не було такого бажання, аби я пішов разом із ним», — думка промчалася і навперейми їй я глянув на Маріанну, що сиділа навпроти мене за столом: тонкими білими пальцями лівої руки вона обхопила чашку з гарячим чорним чаєм, який зробила для мене, а її права рука підперла підборіддя. Коли на декілька секунд наші погляди зустрілися, то я відчув, що Маріанна була повністю згодна з тим, що крутилося в моїй голові.

Михайлу я тоді просто і коротко відписав: «Дякую, тебе теж із Новим роком», — і після того на його повідомлення не відповідав.

Уночі першого січня не було святкових салютів, і чорне небо здавалося чужим та непривітним. Із дитинства я ненавидів звуки вибухів над головою, але з часом звик, хоча все ще відчував, як усе наче здригалося всередині.

Ледь вловима атмосфера новорічного свята навіяла на мене спогади про ті часи, коли я сам був маленьким хлопчиком і ще не знав смерті та скорботи, коли засинав під ялинкою у надії зустріти того, хто щороку приносив мені саме те, чого я так хотів, коли світу було легко довіритись, адже це був єдиний шлях, аби повністю його дослідити. Я знову не спав до ранку розповідаючи про все це Маріанні, і бачив, як вона все слухала, поступово зникаючи за важкими повіками моїх очей.

Сон захопив мене майже на добу, і прокинувся я вранці другого січня о шостій годині. Автоматично рука потягнулася до телефону, і у шторці повідомлень, серед купи інших, висвітилось одне — «Пропущений дзвінок від мама». Із цього номера зі мною намагалися зв’язатися ще вчора. Сполоханий цим я швидко підхопився на ноги і, крокуючи туди-сюди вздовж темної кімнати, став панічно телефонувати матері. Жодних думок не було в голові, і єдине, чого я хотів, аби виклик прийняв бодай хтось. Коли ненависні гудки перервалися, я почув знайомий сонний голос:

— Алло…

— Мам? Мам, це ти? — від хвилювання я ледь не зірвався на крик.

— Синку, привіт, — тихо забубоніла в трубку вона. — Я намагалася вчора до тебе додзвонитись, але ти не брав слухавки. Галя сказала, що ти захворів, у тебе там все добре?

— Мам, все добре… Чому ти не відповідала весь цей час, ви у безпеці?

— Та, світло вимкнули, не було зв’язку, а виїхати кудись не могла, бо боялася залишити бабусю тут саму, — вона на секунду замовчала, наче все ще намагалася подужати сонливість. — У нас все добре, зараз наче ситуація більш-менш налагоджується. Перші дні дуже багато стріляли, тут попали у багатоповерхівку недалеко. Увесь час були в підвалі, але зараз уже от декілька днів спимо у хаті і не спускаємося туди.

— А їжа, вода у вас є? Тепло вдома?

— Так-так, не переживай.

— Може, —  я затнувся, обдумуючи чи варто підіймати цю тему знову, але все-таки вирішив продовжити. — Може, усе-таки варто перебратись сюди?

— Синку, давай не будемо зараз. Бабусі важко все це буде даватись, а саму я її залишити не зможу. Тим паче, люди тут все одно залишаються, так, багато хто повиїжджав, але ж і тут життя якесь є. Та й де ми там жити будемо? Може перший час і у Галі, але ж потім як? По орендованих квартирах? А тут житло своє все-таки.

Ця відповідь була очевидною, та чомусь мені хотілося вірити що після всіх цих подій мама змінить свою думку і зможе бодай замислитись про подібний розвиток подій. Проте — ні.

Мій погляд прикипів до подарунку, що його я купив їй на день народження. Я не міг відправити його раніше, але тепер, вочевидь, випав шанс. Так, я хотів, щоб для мами це був сюрприз, але за таких обставин дуже складно було реалізувати задум саме так, як мені хотілося.

— Мам, я тут маю дещо для тебе, — Не потрібно було вже нічого робити, аби вогонь розростався дужче: залишилося лишень чекати, доки все згорить вщент. Чим довше я жив у цьому світі, тим більше мені хотілося вибратися з нього, наповнити свої легені чистим повітрям, а не продовжувати вдихати їдкий дим, і єдиним правильним рішенням у цій ситуації було позбутися Маріанни, а тобто всіх таблеток. Ця дія була зовсім простою, але перспектива неминучих змін мене лякала, бо поштою. Ти зможеш забрати?

— Ага, у нас пошти працюють, а що там?

— Та так, дрібниця. Тоді я сьогодні, або завтра відправлю.

Ще хвилин п’ять ми побалакали з нею. Мама коротко розповіла про те, як вони жили впродовж цього часу: що їли та як себе розважали у підвалі. Говорила так, наче мова йшла про звичайні речі, але мені від почутого ставало лихо. Відколи таке життя у нашому суспільстві почало вважатися нормою, відколи це перестало викликати якоїсь бурхливої реакції та бути чимось моторошним? Віднайти ту саму мить здалося чимось неможливим, бо адаптація відбувалася поступово — день за днем, місяць за місяцем — і тепер уже складно було уявити собі життя до війни. Життя без війни…

Щойно матір попрощалися зі мною, я одразу почав гукати Маріанну, аби поділитися з нею хорошими новинами, але дівчина не відповідала. Я обійшов усі кімнати, думаючи, що вона заховалася у якийсь із кутків. Але Маріанни ніде не було.

На кухонному столі лежала пластинка пігулок: вчора їхній прийом я проспав. Тому тепер у квартирі я був сам. Не тільки тепер, але й весь час.

 

    Ставлення автора до критики: Позитивне