Листопад 2022 — початок грудня 2022

Жодної звістки від Маріанни. Спершу було безсоння, страх і відчуття невимовної провини. Вночі я не міг заплющити очей, бо здавалося, що моє тіло здавлювало ліжко, ковдра, одяг та навіть шкіра, а вдень мій мозок штурмували думки про дівчину, і від того я був дуже неуважний на роботі.

— У тебе хворобливий вигляд, — зауважила тітка, коли я прийшов у маленьку комірку, яку вона та й усі інші робітники поважно називали особистим кабінетом. 

— Я просто не можу заснути останнім часом.

— Знову… Ти п’єш те снодійне?

Я автоматично кивнув головою, хоча лиш потім збагнув, що забув: насправді всі ці історії з таблетками для сну, то просто вигадана мною легенда.

Тітка повідомила, що наступного місяця до нас прийде новий робітник, а це означало, що я зможу взяти собі відпустку на один, або два тижні. Я спинився на одному: з 19 грудня по 25. На 23 грудня припав мій день народження, але мені було все одно, адже я не планував його святкувати, особливо після останніх подій. Після всіх подій за весь цей рік, у цілому.

Із плином часу мені ставало легше. Я все ще часом зиркав на сходи, сподіваючись зустріти Маріанну, а на вулицях мені іноді здавалося, що її обличчя — натягнута маска поверх інших чужих облич. Проте у думках я став смиреннішим, хоча й дивно почувався через це. Я мусив перевернути весь світ догори дриґом, вивернути самого себе навиворіт, піти шукати дівчину самостійно хоча б у той же лісопарк, де ми гуляли, але аж ніяк не змиритися на другий тиждень після її зникнення.

Полегша огорнула мою душу м’яким пером, і зір наче прояснився. Я припускав, що такий ефект міг виникнути через нові антидепресанти, які мені прописали. Щось всередині мене змінилося, і цю переміну я ніяк не міг усвідомити повно, бо вона здавалася такою мізерною, але при цьому дуже яскравою. Реальність стала ближчою і кожний рух, кожне промовлене слово — наповнювалися сенсом. 

Вечорами, коли я повертався додому з роботи, то вдивлявся здалеку у маленькі вікна, які сяяли жовтим, або білим світлом, і на кілька секунд завмирав і лиш споглядав. Звідкись визирав пухнастий (або не дуже) кіт, у когось мерехтіли різнокольорові вогники гірлянд, хтось готував вечерю, хтось розмовляв телефоном, а у когось були гості. Я думав про те, яку історію проживають ті незнайомці за склом, про те, що кружляє у їхніх головах, або лежить на їхніх серцях. Вони також жили життя і я знав це й раніше, але саме тоді побачив у цьому дещо чарівне та вагоме для себе.

Іноді, коли нічне небо скидало з себе чорну вуаль хмар, я прикипав поглядом до місяця, і мружив очі, аби роздивитися його краще. У цьому світі абсолютно все зазнало змін, тільки він, здається, залишався таким, яким був ще у моєму дитинстві: молочним у сонячному світлі, наче кулька білого пористого шоколаду. Часом від нього неможливо було відвести погляду, бо здавалося, що він говорив до мене своєю інопланетною, але зрозумілою мовою про своє та моє минуле, про те, за чим він мовчазно спостерігав століттями, і тепер мав нагоду розповісти все це своєму випадковому співрозмовнику.

Вдень, коли з сірого тла виринало сонце (а це було дуже нечасто), то поверх водної гладі Південного Бугу з’являлися яскраві відблиски-зірки. Вони грайливо блимали у швидкій течії, стрибали по ній, як маленькі зайчики, і щоразу, коли я дивився на них, то думав, що, може, так і виглядає щирий сміх та радість.

А ще я наповнив свій дім, які відрізнялися одна від одної розміром і запахами. Після робочого дня я повертався і підпалював кожний ґнотик, вмикав на ноутбуці якийсь старий фільм, який бачив вже разів з десять, і тоді мені здавалося, що ця квартира перетворювалася у найзатишніше місце на планеті, що у цих чотирьох стінах також може існувати своя історія, як у тих чужих позавіконних людей.

Усі ці дрібниці чомусь тішили мене, у них ховалося умиротворення, яке я знаходив: вони давали мені спочинок, нехай і маленькими неконцентрованими порціями. Цього вистачало, аби образ Маріанни потрохи починав тонути у моїй пам’яті та втрачати свою виразність. Усі ті емоції та почуття, які горіли до неї, губили свою силу, ставали незначними. Її слова, які я поглинав як губка, її думки, до яких я намагався підлаштуватися та через які хотів змінитися, тепер здавалися мені чужими та дурними.

Можна стверджувати, що у мені стало більше сміливості, аби розмірковувати про її негативні чесноти та визнавати їх. Коли я усвідомив це, то зрозумів, що її недоліки були і з моїми, лиш Маріанна говорила про них вголос і могла навіть хизуватися ними, а я завжди намагався про них замовчувати та приховувати їх.

Вона зовсім не думала про своє майбутнє і, здається, її влаштовувала перспектива того, що майбутнього може й не бути, а це мене навпаки — лякало. Її світогляд передбачав лиш початок і кінець, а той проміжок часу, який був між ними, та його наповнення — їй не цікавили, були для неї тим, що просто потрібно пройти, стиснувши зуби, аби дістатись до фінішу. От і все.

У цьому я теж вбачав відлуння власних думок, але існував і зворотний бік медалі, більш світлий, і він, хай там як, приваблював мене. Адже я, як і будь-яка інша жива істота, нехай і підсвідомо, але прагнув до збереження власного життя, і при цьому хотів зробити це на найкращих для себе умовах, бо був людиною, істотою свідомою та розумною.

Ми були різні та схожі водночас, і в цьому не було чогось романтичного та гарного, не було того «їнь та янь», що притягуються один до одного, щоби, як і всі протилежності — створити цілість. Навпаки, я на інтуїтивному рівні без вагомих аргументів відштовхувався від дівчини, і вже перестав вважати її зникнення своїм покаранням.

Усе це було так дивно, відчувалося так неправильно, так не по-людськи з мого боку. Наче я був найсправжнішим співучасником якогось злочину, порушив норми моралі, бо не став шукати дівчину, спокійно спав уночі та приходив на роботу без мук сумління. Проте я був вдячний за те, що ніхто нічого не знав, крім Михайла. Він кілька разів запитав у мене про Маріанну, цікавився чи вийшла вона на зв’язок, чи бачив я десь її, і щоразу я намагався здаватися розгубленим та засмученим, і намагався робити це настільки правдоподібно, наскільки лиш міг, аби хлопець мені повірив.

Востаннє, коли він підійшов до мене з подібними запитаннями, то я сказав йому, що не хочу займати цієї теми найближчим часом, наче мені було складно навіть говорити про це вголос, але насправді я просто втомився виконувати спектаклі, від яких мені вже ставало гидко. Михайло з розумінням сприйняв моє прохання, та додав, що в будь-якому випадку завжди буде готовий вислухати мене, і відтоді тінь дівчини остаточно залишила наші розмови.

Двадцять першого листопада у матері був сорок четвертий день народження. Я мав невеличку суму в накопиченнях, адже стабільно відкладав гроші щомісяця, коли на карту надходила зарплата. Можна було придбати пристойний подарунок і порадувати її вперше за рік. Наприклад, солодким парфумом, або одягом, аксесуарами, чимось, що вона дуже хотіла, але не наважувалася витрачати на це свої кошти, яких і так було мало.

Усі мої плани вщент розбила одна величезна проблема: ситуація у моєму рідному місті щодня ставала дедалі гіршою. Востаннє, коли ми розмовляли з матір’ю, вона сказала, що майже не виходить з квартири, і все частіше спускається в підвал (вона перестала робити це після  третього місяця повномасштабної війни). «Майже щоночі бабахає», — втомлено промовляла матір у телефон. За таких обставин пошта все ще продовжувала працювати, але, проконсультувавшись з тіткою, зваживши всі «за» та «проти», мені стало зрозуміло, що наразі краще зачекати, доки ситуація не стабілізується. 

Того дня я просто зателефонував їй, аби привітати. Це було не дуже оригінально, бо я сказав та побажав усе те, що кажуть і бажають імениннику у день народження. До всього цього я лиш додав свої сподівання на нашу зустріч. Може вона сприйняла це, як натяк на те, що я досі хочу, щоби вона переїхала у Вінницю, проте насправді я вже давно перестав думати про це. Мені би вистачило просто побачити її хоча би ще один раз.

Впродовж нашої розмови я не зводив погляду з подарунка, який обрав разом із тіткою: велика шкіряна коричнева сумка з білою биркою на одній ручці, з якої я заздалегідь зідрав цінник.

Раніше батько часто дарував їй торбинки різних кольорів та розмірів, і у мами тоді їх було може з п’ятнадцять, достатньо вагома колекція. Після його смерті вона лише одного разу, ще кілька років тому,  дозволила собі купити нову недорогу сумку, бо попередні з часом зносилися, але й ця згодом також почала потрохи втрачати свій показний вигляд через низьку якість. Тому я був упевнений, що мій подарунок точно сподобається матері, але згадувати про нього не став, бо все-таки хотів зберегти ефект сюрпризу. Тоді я подумав, що може й добре, що мама отримає подарунок пізніше, у звичайний день, коли очікувати цього буде найменше.