Жовтень 2022

Кам’яні стіни пофарбовані у блакитний колір з маленькими випуклими вкрапленнями та біле світло від самотньої лампочки на стелі. Це місце нагадувало лікарню, але у мене було стійке переконання, що це житлове приміщення на кшталт квартири, або великої кімнати у якомусь домі. Я був не один, зі мною стояв ще хтось з нечітким обличчям. Навіть не впевнений: хлопець чи дівчина? 

Зненацька прозвучали вибухи, згодом до них додалися людські крики. Три вибухи. Один за одним. Десь далеко, за межами кімнати. 

Я побачив велике дерев’яне вікно (чомусь раніше його не помічав). За рамою стояла темінь, з нечіткими силуетами чорних дерев, а за ними, на горизонті, смутно горіла пляма брудного фіолетово-помаранчевого кольору. Усе стало зрозуміло відразу: почався обстріл. Але що робити? Бігти в підвал? А чи є він тут взагалі? Може знайти безпечне місце і не рухатись, доки не закінчиться?

Я не встиг збагнути все до ладу, коли усвідомив, що пересуваю старий червоний диван до вікна. Звідки він тут взявся, адже спершу його не було? Безлика людина робила те саме, тільки з кріслом і щось кричала мені, але я не міг розібрати слів. 

У голові пронеслася думка, що ці пошарпані меблі точно не врятують нас від уламків скла, але я продовжував штовхати той клятий диван. Розум був моїм, але тіло ніби зовсім мені не належало.

 Коли з дурною перестановкою було покінчено, ми вибігли з кімнати (або ж квартири) у вузький коридор з такими ж блакитними у цяточку стінами. Десь здалеку почулися сирени, які попереджали про повітряну тривогу. Запізно.

А потім…

Я прокинувся. Спочатку все пливло перед очима, і я навіть не міг зрозуміти, де я. Серце шалено калатало у грудях, а у легенях не вистачало кисню, хоча ніс швидко вдихав і видихав повітря. У роті було неприємне відчуття сухості та в’язкості, тож мені неймовірно хотілося пити. Широко розплющеними очима я дивився, не моргаючи, у чорноту перед собою, і мені на мить здалося, що я втратив зір. Усе тіло заціпеніло і єдине, що продовжувало рухатись — моя грудна клітка. До мозку потрохи почало доходити, що сьогодні найзвичайнісінький день, тільки після роботи я був занадто втомлений, аби дочекатись ночі, тому вирубився одразу ж, щойно прийшов додому. Не підіймаючи голови, я оглянувся, аби точно впевнитись, що я у своїй кімнаті. 

У блідому сяйві я зміг розгледіти ледь відчинені двері шафи, а біля них — свій розкинутий робочий одяг. Цього було достатньо, і мені стало спокійніше. Лиш я усвідомив, що звук сирен весь цей час не припинявся. Повітряна тривога почалася, коли я ще спав, і продовжувалася після пробудження. Лиш мої вуха вже звикли до цього безперестанного гудіння, і я навіть не звернув уваги на це спочатку. Спускатися у підвал я не збирався, бо перестав це робити з того моменту, як переїхав від тітки. Лише перший час ховався у коридорі або ванній, але згодом облишив і це.

Мені знадобилося кілька хвилин, щоб остаточно прийти у себе. Єдине, що мене хвилювало — гуркіт, який я чув у сні. Він був занадто реальним, тому я задумався над тим, що це могло бути. Можливо й справді вибухи десь тут, у Вінниці?

 Я сперся руками об матрац ліжка і піднявся, аби заглянути у вікно навпроти. Я нічого не побачив, крім синьо-чорного неба з місяцем-серпом. «Можливо, це сталося в іншій частині міста», — подумав я і взяв у руки телефон, щоб перевірити останні новини, але й там нічого не побачив, крім сповіщень про ракетну загрозу.

Безумовно, я міг просто забити на це і заснути, як зазвичай, але подумав, що у квартирі може бути хтось ще, окрім мене. Я пам’ятаю ті дивні передачі, які бабуся дивилася по телевізору, коли я ночував у неї. Переважно там розповідали про жахливі злочини на кшталт зґвалтування, вбивства, викрадення та навіть інцесту. Вони починалися десь о дев’ятій годині вечора, і це була така собі традиція вмикати їх перед тим, як лягати спати. Баба завжди казала мені: «Будь обережний, онучок. Бачиш, що у світі коїться?». Я завжди мовчки усміхався їй у відповідь та не сприймав те, що бачив і чув близько до серця. Мені здавалося, що це ніяк на мене не впливає, але уночі я завжди по декілька разів перевіряв, чи точно зачинила мама двері, а коли батько запізнювався з роботи, то у голову завжди лізли думки, що він може більше не повернутись. Мати постійно сварила мене за таку слабкість, бо «мій син має вирости справжнім чоловіком, а не беззахисним дівчам». А я продовжував несвідомо всюди бачити небезпеку. Проте чим старшим я ставав, тим менше мене це хвилювало. Залишилася тільки звичка — завжди зачиняти на замок двері та обов’язково перевіряти його кілька разів. Так було до переїзду на цю квартиру. Я перестав зачинятись на ніч і робив це тільки тоді, коли кудись йшов. Мені просто стало байдуже, і я навіть не міг зрозуміти причини, адже ситуація у країні навпаки змушувала задуматись над посиленням заходів безпеки, а я робив абсолютно протилежне.

Тепер мені було страшно вийти зі своєї кімнати, аби перевірити, чи все у порядку. У голові яскраво-червоним миготіли спалахи тих сцен, що я уявляв у дитинстві, коли безпричинно відчував якусь загрозу. Я проклинав себе за тупість та нерішучість. Як це абсурдно: людина, яка хоче померти, боїться, що її вб’ють.

Паніка витісняла будь-які розумні думки, долоні вмить намокли від поту, а під ковдрою стало неможливо перебувати. Я пролежав так декілька хвилин, вслуховуючись у тишу, перш ніж зрозуміти, що якби хтось і справді був, то я точно почув би шум. Так, логіки у цьому було небагато, але я все одно не наважувався встати з ліжка, і сподівався знову провалитися у сон. Але сильна спрага по-зрадницьки здушила мені горло. «Я точно не засну, якщо не зроблю хоча б маленький ковток води».

Я тихо встав на ноги і взяв з собою телефон, попередньо ввімкнувши у ньому ліхтарик. Зазвичай я міг переміщатися по квартирі у темряві, але вирішив узяти його про всякий випадок. Навшпиньки, похитуючись з боку у бік, попрямував до коридору, а потім дійшов і до самої кухні. Нікого не було і я упевнився у цьому на сто відсотків, адже на підлозі побачив маленьку картину грон червоної калини і велику кількість прозорих уламків скла навколо неї. На диво, дерев’яна рама вціліла і на ній було так багато сірого пилу, що коли провести пальцем, то залишиться темно-коричневий слід. 

Цей малюнок ніколи мені не подобався, бо його кольорова гама абсолютно не пасувала до інтер’єру помешкання, тому я навіть трішки зрадів, що так вийшло. Втамувавши спрагу, віником я зібрав скло і обережно поклав картину з рамою на холодильник так, аби її не було видно.

Опісля я повернувся у ліжко, але перед тим, як заснути, чомусь знову заглянув у телефон. У мене це відбувається автоматично, коли голова торкається подушки. Я робив це навіть тоді, коли підсвідомо розумів, що не побачу там нічого цікавого. Цього разу ситуація була інша, адже впродовж робочого дня я при будь-якій нагоді переписувався з Маріанною.

Порада Михайла виявилася дієвою, і я вже два дні не покидав цього чату. Усе починалося з того як у кого пройшов день, а потім, слово за слово, і ми починали перестрибувати з теми на тему, не звертаючи уваги на плин часу. Проте за собою я помічав один парадокс: мені було не дуже комфортно вести тільки онлайн спілкування. Проблема полягала у тому, що я завжди був людиною, яка воліла до віртуальної комунікації. У реальному житті мені було складно сказати щось розумне, і я часто думав про те, що краще б вже народився німим. Говорити вголос чомусь було для мене складно, з цим я ніколи не міг впоратися. У такі моменти моя голова перетворювалася на казанок каші, з якого я намагався виловити бодай якусь раціональну думку. Бувало й таке, що я міг неправильно вимовити слово, і тоді відчуття сорому ставало ще більш потужним і могло переслідувати мене протягом кількох днів. У чаті ж усе було під контролем: перш ніж щось написати, у мене був час, аби без поспіху сформулювати свою думку; до того ж, у разі чого я міг відкоригувати повідомлення, або видалити його взагалі.

Тільки от з Маріанною все було по-іншому. Мені не вистачало тих піксельних літер на блакитному дисплеї: я хотів бачити живі емоції. Сенс її слів, здавалося, губився для мене, і з кожним разом я все більше і більше відчував потребу зустрітися з дівчиною. Тому перед тим, як «лягти подрімати», я написав їй, чи не хоче вона погуляти на днях. Цього разу у мене не було враження, що я можу виглядати безглуздо і нав’язливо. За дві доби тісного спілкування я звик до неї і, мабуть, став почувати себе більш впевнено. На всі мої повідомлення Маріанна відписувала досить швидко, але я навіть не став чекати відповіді і одразу ж заснув.

Тепер, посеред ночі, я нарешті переглянув її повідомлення, де було написано: «Може завтра? Я вільна ввечері, десь після сьомої години». Це був початок тижня, і відповідно усі наступні чотири дні були робочими. 

Але мені було байдуже до можливих втоми й недосипу: я зовсім не мав наміру упускати шанс знову погуляти з нею. Сонно усміхнувшись в екран, надіслав дівчині «домовились» і відклав телефон. Задоволений я був готовий знову поринути у сон, бо знав, що чим швидше це відбудеться, тим скоріше настане «завтра». 

Раптом з іншого краю ліжка дзенькнув телефон і перед тим, як остаточно заснути я подумав: «Чому вона досі не спить?».