Кінець вересня 2022

Наступного дня я прокинувся досить рано, о восьмій годині. У вихідні я любив поспати допізна, але цього разу зненацька розплющив очі, бо мені приверзлося, що сплю  підозріло довго і, можливо, вже запізнився на зустріч. 

Ніч була неспокійна: у скло безперестанно грюкали гілки дерев, по підвіконні барабанили краплі дощу, а іноді я чув пронизливе виття вітру. Усе крутився у ліжку, сподіваючись нарешті провалитись у сон, але, крім зовнішніх подразників, я ще відчував, як щось дивне відбувається всередині мого шлунку. Спочатку здалося, що це від голоду, і довелося посеред ночі давитися пісочним печивом, але навіть після перекусу цей стан не минув. Тільки тоді я зрозумів, що це неприємне відчуття люди називають «метеликами у животі», а ще згадав, як десь читав, що це не є нормою.

Я лежав із розплющеними очима під теплою ковдрою і намагався встати з ліжка, але мені зовсім не хотілося починати цей день. Через недосип — очі і голову охопила легка сіточка болю, і я навіть подумав чи краще буде скасувати все, та залишитись вдома. Учора я був занадто впевнений у тому, що готовий зустрітися з дівчиною, але зараз відчував щось кардинально інше. Мені вже заздалегідь було соромно за мої слова та дії. Страшно, що десь можу схибити та зіпсувати її враження про мене. 

З кухні долинула метушня, яку наводило пташеня, і я зрозумів, що йому байдуже до моїх зволікань і вибору точно немає. «Сам винен», — подумав я і нарешті виборсався з-під ковдри. 

Велике вікно у моїй кімнаті було схоже на чистий аркуш білого паперу, я виглянув у нього і не побачив нічого, окрім густого туману. Здавалося, якщо відчиню квартирки, то ця імла, наче молоко, струмком розіллється у квартирі й утопить мене спільно з усіма тривогами. Замість цього — відчув лише дошкульний холод, який пробирав до кісток, а мряка так і залишилась панувати на вулиці. 

Я прокинувся остаточно після того, як вмився крижаною водою. Тепер перспектива провести весь день у ліжку мене не дуже приваблювала. У роті був приємний присмак м’ятної пасти і перебивати його їжею не хотілося, проте живіт зрадливо буркотів. 

Спочатку я  нагодував горобчика, а потім і сам перекусив тостами з вершковим маслом та кавою. Не сказав би, що наївся, але на готування не було настрою, ще й холодильник був порожній. І тоді вже, аби ранковий ритуал цілковито вважався завершеним, я покурив у відчинене вікно спальні, яке залишив на провітрювання. Це було міцно вкоріненою звичкою, я міг пропустити сніданок, але ранкову цигарку — ніколи. Так моєму мозку ніби надходив сигнал про офіційний початок дня.

Спостерігав за тим, як стрічка диму, наче змія, звивисто повзе вверх і тане у напівпрозорому повітрі. Туман потрохи починав розсіюватись, і світ навколо ніби перевантажувався — простісінько як у відеоіграх. Уже можна було побачити дерева, що ледь не вибили мені скло вночі, та безлюдну вулицю внизу. Я відчував себе майже невіддільним елементом цього благословенного після штормового ранку. Остаточно злитися із ним у одне ціле мені заважали запитання, що як уламки затонулого судна, один за одним випливали у моїй голові.

«Про що ми будемо говорити з нею? І чи взагалі буде вона розмовляти зі мною, бо минулого разу, здається, говорив тільки я, а вона була такою мовчазною… А чи не забагато я тоді сказав? Може я її цим злякав? Сьогодні треба бути більш стриманим».

Я прокручував нашу останню зустріч у голові, і проводив роботу над помилками, як школярі після контрольних. Проте я наперед знав, що провалу мені не уникнути і приречений згадувати про нього безсонними ночами до кінця життя. Я викинув недопалок у маленьку банку-попільничку і зачинив шибку. Посеред тієї злагоди, яка панувала назовні, було навіть трішки соромно бентежитись, а тут, всередині, кожний кубічний метр просочився моїм неспокоєм. 

На годиннику було пів на десяту, і я мав себе чимось зайняти, аби якось скоротити час очікування. На думку не спало нічого іншого, окрім як гортати новинну стрічку у телефоні. Востаннє я робив це, коли жив з тіткою: тоді залишатись у курсі останніх подій було для мене вкрай важливо. Тепер я про все дізнавався випадково з уст інших людей, або ж ненароком натикався в Інтернеті. Потреба постійного споживання інформації згасла, бо мені набридло лавірувати посеред нестримної течії літер та невтішних звісток. Я без особливого інтересу продивлявся заголовки статей та на жодній з них не концентрував уваги.

З квартири вийшов за п’ять хвилин одинадцята. Довелося одягнути теплий светр та осінню куртку, аби не замерзнути. Коробку з пташеням я обережно взяв у руки і горобчик був не в захваті від майбутньої подорожі: він напружено сидів у куточку й іноді цвірінькав.

— Вибач, друже, якщо хочеш бути вільним треба трішки потерпіти, — сказав я, заглядаючи у маленьку дірочку коробки. Мені здалося, що так я зможу його заспокоїти, але у підсумку відчув себе ідіотом, який розмовляє сам із собою.

На сходовому майданчику подумав, що зможу почекати Маріанну біля своїх дверей, але одразу викинув це з голови, бо вирішив, що так буде дивно, тим паче ми домовилися зустрітися саме біля під’їзду. Тому я спустився вниз і вийшов на вулицю, яка нарешті повністю скинула з себе туманну ковдру. На перший погляд, здавалося, що все навкруги завмерло у стоп-кадрі: дерева, припарковані машини та дитячий майданчик статично завмерли, мов картонні декорації для вистави. Але пригледівшись я помітив ледь вловимий рух: вітерець грався з пожовклим листям, вдалині проходили силуети та проїжджали автівки. Я стояв і спостерігав, як тихий та спокійний ранок відступає, а до моїх вух доносився шум доріг. 

— Привіт! — почулося позаду, і я різко обернувся.

Цей приємний дівочий голос я впізнав одразу. Маріанна стояла біля дверей нашого будинку, руки були сховані у кишенях чорного пальта, що у ньому вона була і тоді, коли я вперше запросив її до себе. Чорний поділ розправився від легкого подиху вітру, і через це дівчина нагадувала мені Мері Поппінс.Лялькове обличчя здригнулося в усмішці, коли її погляд спинився на коробці з пташеням у моїх руках.

— Як горобчик? — спитала вона, коли я привітався.

— Усе добре, але він трішки боїться, — сказав я, обережно підіймаючи коробку вгору, аби Маріанна мала можливість подивитись на малюка крізь щілину.

Випускати його прямо тут, біля житлових будинків, було би необачно з нашого боку, бо це місце для малюка занадто гучне і небезпечне. Тому ми вирішили зробити це у лісопарку, що був відносно недалеко. Це запропонувала Маріанна, бо, попри те, що я жив тут трішки більше, ніж пів року, місто так і залишалося для мене незнайомим, і центральний парк був єдиним, про який я знав.

— Я дуже багато гуляю по Вінниці і, здається, була вже всюди, — сказала вона, коли ми рушили.

— Ти, мабуть, з кимось досліджуєш місто?

— Ні, — одразу відрізала дівчина, опустивши погляд на землю, —  завжди сама.

Відповідь не була дивною, але наголос на слові «завжди» змусив мене замислитися. Від початку Маріанна справляла враження дівчини з дуже великим колом спілкування. Я пам’ятаю нашу найпершу зустріч біля бару, де вона стояла в оточенні багатьох людей і певно була частиною цієї великої компанії. Тоді вона легко, без вагань, підійшла привітатися зі мною лиш тому, що я її сусід. Це дало мені підстави вважати, що познайомитись з кимось — не є для неї проблемою. Тому з кимось для цієї дівчини не є якоюсь проблемою, а тому у неї точно багато друзів і знайомих. А зараз я помітив, що після мого питання вона напружилася і ніби трішки зменшилася. Немовби перестала бути тією людиною, якою мені здавалася.  

Мені кортіло запитати про подругу, з якою вона живе, та про тих людей, з якими вона була біля бару, але я зрозумів, що моя допитливість зараз буде зайвою. Натомість я вирішив розпитати, які цікаві місця вона встигла знайти у Вінниці, і був упевнений, що почую щось про музеї, галереї, або заклади. Зазвичай люди говорять саме про це, коли ти ставиш їм подібні запитання, але від неї я почув іншу відповідь:

— Я не дуже люблю гуляти містом, а особливо в центрі. Завжди здається, ніби навколишні свердлять мене поглядом і бачать абсолютно всі недоліки, які я намагаюся приховати. Навіть найменшу брудну пляму на одязі. І виникає відчуття, ніби вони думають про мене щось погане. А якщо я чую сміх, то значить глузують з мене. Тому я надаю перевагу маленьким паркам, або скверам, де менше людей. А влітку та навесні люблю виїжджати на межу міста. А ти десь тут був уже?

— Тільки у своїй квартирі, — відповів я, намагаючись пожартувати, хоча це й була абсолютна правда.

— Гнити в чотирьох стінах — не про мене, —  сказала Маріанна, ніби хизуючись цим фактом. — Мені подобається відчувати себе частинкою нескінченного простору.

Я тупо гмикнув у відповідь, бо насправді не знав, що сказати. Її думки були для мене занадто далекими, незрозумілими та, мабуть, чужими. Світ, у якому жив я, обмежувався, і зовсім не квартирою, а моєю черепною коробкою. У будь-якому місці я залишався за ґратами свого власного розуму, і тому мені потрібно було відрізати собі голову, аби відчувати те саме, що і Маріанна.

У лісопарку було спокійно та майже безлюдно. Де-не-де можна було побачити якусь матусю з коляскою, або собачника зі своїм улюбленцем. Високі дерева колючою стіною обгороджували парк від хаосу міста і своїми гілками обрамляли арками стежки. Я чув, як десь нагорі птахи перекликаються один із одним, і наш горобчик теж намагався їм відповідати.

— Йому вже не терпиться, — промовила Маріанна, сміючись.

Насправді мені й самому хотілося чимшвидше випустити пташеня, але дівчина все не зупинялася і вела мене у якісь хащі. Стежка потрохи розчинялася у жовтому листі й траві, а людей навколо зовсім не було. Я й не помітив, як ми почали розмовляти голосніше, і наші слова луною покотилися лісом. Ми знали, що тут нас точно ніхто не почує.

Нарешті ми зупинилися на невеликій галявині. Від цих походеньок у ногах відчувався ледь помітний тупий біль, але я зовсім не жалкував про те, що весь час слідував за нею. Дерева навколо, здавалось от-от і почнуть водити хороводи, але вони чомусь безмовно стояли на місці. Я подивився вгору, і небо було схоже на білосніжне полотно, а чорні чудернацькі гілки утворювали криві узори на ньому. Ступні зав’язнули у сухому коричневому листі, і складалося враження, ніби у мене їх немає зовсім, і що дуже скоро — я і сам повністю щезну.

Маріанна, наче зливалася зі всією сірістю цього місця, була його невіднятною частиною. У голові промайнуло, що вона начебто стояла тут вже багато років, і я сам якимось чином знайшов її посеред лісу. Чорне волосся спадало на обличчя і було схоже на тоненьке коріння, що нещадно вростало у її бліду шкіру. Потріскані губи втратили свій звичний червоний яскравий колір, і на них можна було помітити пластинки відсохлої шкіри, які нагадували опале листя. Тепер дівчина була зовсім не схожа на героїню дитячої книги, радше від неї віяло енергетикою міфологічної лісової істоти у вигляді людини. Тільки її блакитно-зелені очі нагадували, що вона справжня і жива, бо Маріанна повсякчас дивилася з боку у бік, ніби намагалася запам’ятати кожний сантиметр цього місця.

Настав час вершити акт звільнення горобчика. Ми відкрили коробку і побачили у кутку маленьку пір’їсту грудочку з темним дзьобом і чорними очима-намистинками, які вороже витріщалися на нас.

— Не дуже він радий, — сказала Маріанна кинувши на мене погляд.

— Як нам його випустити? У руки ми ж його не будемо брати? — тихо запитав я, продовжуючи дивитися на птаха, ніби грав з ним у гляділки.

— Я думаю, нам варто просто залишити його тут та трішки почекати десь подалі. Через деякий час він звикне та сам вилетить.

Так ми й зробили: поставили коробку посеред галявини, а самі тишком-нишком відійшли до дерев. Спочатку не відбувалося геть нічого. Через легкий вітерець навіть не було чутно, чи взагалі пташеня рухається. Я навіть встиг уявити, як ми простоїмо тут годину, або й дві, а потім ще дуже довго йтимемо назад, і від цих думок утома почала зростати у геометричній прогресії, а ноги — підкошуватись. 

Мені довелося сісти на землю, бо неприємне відчуття тиску під лопатками не давало можливості залишатися у вертикальному положенні ще довше. Маріанна, мабуть, сприйняла це за несерйозну дурість та, іронічно посміхнувшись, сіла поруч зі мною. Проте мені зовсім не було весело. Недосип та ранковий головний біль нагадали про себе знову, і тепер мені здавалося, що я потрохи починаю втрачати контроль над своїм тілом. Я б зарився у землю і заснув би там, якби не Маріанна і той боягуз у коробці, який усе ніяк не міг розправити крила. 

Голова наче налилася свинцем і стала настільки важкою, що, певно, під її тяжкістю моя шия могла би зламатися навпіл. Тому, аби мати хоч якусь опору, я спер голову на руку. І щойно це зробив — з неба почулося клекотіння птахів, а опісля пролунала відповідь знизу. 

Ми переглянулися з Маріанною, одразу зрозумівши, хто саме відгукнувся. Клекіт вже віддалився, але з коробки ще хвилину доносилося кволе цвірінькання, а потім все затихло знову. Проте на цей раз ненадовго.

У маленькому картонному прямокутнику раптом щось незграбно підстрибнуло, а потім ще раз і ще. Горобчик наполегливо намагався вибратися зі злощасного «гнізда» і все бився об стіни коробки. Аж раптом він упав не на картонне дно, а на сухе листя. 

Ми вдруге безмовно переглянулися з дівчиною, і у відблисках її очей я помітив іскру віри. Декілька секунд пташеня вертіло головою, вивчаючи місцевість, а потім зигзагом поскакало у незрозумілому напрямку. Було помітно, як під час стрибків воно махало крилами, сподіваючись злетіти, але йому ніяк не вдавалося.

— Бачиш, як він прагне відірватися від землі, адже якщо у нього це не вийде, то він точно буде приречений на смерть, — прошепотіла Маріанна уважно спостерігаючи за потугами малюка. Її очі були широко розплющені й виникало враження, що вона була загіпнотизована. — Процес природного добору жорстокий, але у цих істот жаги до життя більше, ніж у людей.

Я нічого не відповів, бо у голову хтось ніби напхав вати. І, здавалося, що якщо скажу хоч слово вголос, то тягучий біль вибухне у моєму мозку і розтрощить його на шматочки. Тому я мовчки продовжив дивитися на пташеня, яке здавалося от-от і злетить.

Моя роздратованість зростала з кожною секундою, і я гнівався на горобчика через те, що він несвідомо перевіряє мене на терплячість своєю незграбністю. Я навіть подумав, що можу підійти та зі всієї сили підкинути його в повітря і може тоді він зрозуміє, як працюють крила. Так і треба було зробити, але тоді я забув, що насправді багато пташенят навчаються літати, коли самі ненароком вивалюються з гнізда або ж коли їх звідти витуряють. Ми ще хвилин десять слідкували за ним, поки він зовсім не зник за стовбурами дерев.  

— У нього не вийшло та й навряд чи взагалі вийде, — примружившись, пробурмотіла дівчина. Вона сподівалася очима знайти горобчика, але не могла.

Ми встали та обтрусили залишки листя з одягу, після чого неквапливо попрямували тією ж дорогою назад. Я дуже хотів потрапити додому, але швидкі та різкі рухи сильним болем відстрілювали у чолі. Аби якось полегшити свій стан я почав глибоко вдихати повітря через ніс, а видихати — ротом. Так робити порадила тітка, коли на роботі мене охопив черговий приступ мігрені. Маріанна йшла попереду мене, а потім, зненацька обернувшись, запитала:

— Чого ти так дивно дихаєш?

— Вибач, у мене дуже сильно болить голова, — відповів я, бо по її обличчю було видно, що це її нервувало.

— Гаразд, пігулок у мене немає, але нам залишилося ще трішки, — дівчина, мабуть, сподівалася таким чином мене підбадьорити, але я прекрасно усвідомлював, що шлях назад буде довгим.

До нашого будинку ми йшли добрих пів години, якщо не більше. Від знайомих ландшафтів ставало якось легше, і я вже був у передчутті того, як провалюся у м’яке ліжко і засну без задніх ніг. Я буквально міг відтворити у своїй уяві, яка на дотик ковдра та як моя голова опускається на м’яку подушку.

— Як думаєш, він помре у тому лісі так і не злетівши? — спитала Маріанна, коли ми стояли вже біля під’їзду, на тому ж місці, де ми зустрілися.

— Не знаю, але мені здається, що ще не все втрачено, і може він вже полетів, просто ми цього не побачили, — пробурмотів я.

Маріанна на мить замислилася, а потім промовила:

— Можливо, так буде краще, якщо він не навчиться літати. Принаймні, не доведеться виживати цією зимою.

— Тоді треба було покінчити з ним ще тоді, коли ти його знайшла, аби точно позбавити його такої участі, — сказав я, не розуміючи ходу її думок.

— Це занадто жорстоко.

— Так само як і рятувати, прирікаючи на таке життя.

Дівчина ніяково всміхнулася, бо, мабуть, усвідомила, що у цьому є якийсь сенс, а потім сказала:

— Добре, я думаю нам час розходитися, бо у тебе наче голова боліла? — я вже не звертав уваги на безперервний біль. — Рада була зустрічі, і… я би хотіла ще раз погуляти. З тобою дуже цікаво.

Якби я не хотів спати, то точно би відреагував на це більш емоційно, але я просто сухо сказав «тоді спишемося» і ледь зумів видавити з себе усмішку, яка, напевно, з боку виглядала дуже виснажено та фальшиво.

Я не пам’ятаю чи попрощався з нею. Мені хотілося якнайшвидше добратися до ліжка, і я, не звертаючи уваги ні на що, побіг сходами, переступаючи через дві, а то й три сходинки. Навіть не чув чи Маріанна пішла у будинок разом зі мною, чи так і залишилася на вулиці. Зайшовши у квартиру, я встиг роззутися та зняти куртку, а потім — завалився спати. Навіть повітряна тривога, яку оголосили трохи пізніше, не змогла мене розбудити.