Кінець вересня 2022

Спершу мені довелося звикати до того, що у мене з’явився маленький сусід. Маріанна порадила годувати пташеня сирим м’ясом, якого вдома, звісно ж, не було, тому довелося витратити трохи грошей. Коли йшов на роботу, то залишав у коробці, де жив малюк, невелику порцію їжі та воду у маленьких пляшкових кришечках. Зазвичай наприкінці дня імпровізовані тарілочки були вже порожні. 

Горобчик швидко набирався сил і вже через тиждень мені здалося, що його можна випустити на волю. Проте, щоби точно у цьому переконатися, я написав Маріанні. Виявилося, що я помилився. Вона заперечила й зазначила, що потрібно ще півтора тижня, аби прослідкувати за ним та переконатися чи справді пташеня цілком оговталося після пережитого.

Це було мені тільки у радість: уперше я не почувався самотнім у цій квартирі. Додому повертався не тому, що потрібно було десь переспати ніч, а тому, що нарешті на мене там хтось чекав. Так, пташеня не відчувало (та й не могло відчувати) таких складних почуттів, як прив’язаність чи любов. Єдине, що йому потрібно від мене — це вода і їжа. Але це мене влаштовувало. Я відривався від нав’язливих думок про війну, дім та маму, коли порався біля горобчика. Одного разу навіть спіймав себе на думці, що ці дії мають для мене заледве не медитативний характер.

Десь у середині вересня я мав зустрітися з психіатром, аби розповісти про те, як пройшов перший місяць на антидепресантах. Жінка запитала чи змінилося щось опісля початку вживання пігулок, і я відповів, що зовсім нічого.

— Мені не стає ні краще, ні гірше, — розчаровано відповів я, бо думав, що вже мають бути якісь мінімальні зрушення у кращий бік. — Може, мені потрібні інші таблетки?

— Не хвилюйтеся, — задумливо пробурмотіла вона, — цей препарат починає активно діяти тільки через місяць вживання. У деяких випадках, навіть через два. Тож поки продовжимо лікування ним, і якщо наступного місяця ситуація не зміниться, то я підберу вам щось інше.

Лікарка запитала, чи почав я роботу з психологом, бо «медикаментозне лікування допомагає лише наполовину». Я збрехав, сказавши, що поки не знайшов відповідного спеціаліста. Насправді я і не збирався цього робити, бо бюджет у мене досі був невеликий. А також я досі дотримувався думки, що зможу впоратись самостійно. Навіщо платити гроші за те, щоби розповідати незнайомій людині про всі свої проблеми?

У кондитерській роботи з кожним днем ставало все більше і більше, а людей не вистачало. Тітка вирішила не лишень продавати випічку з вітрини, а й брати великі замовлення на свята та заходи. Часом я чув, як робітники жалілися одне одному на нездорову продуктивність, якої намагається досягти Галина, хтось навіть говорив про звільнення. Мені й самому стало набагато важче працювати, і я геть не заздрив Михайлу, який примудрявся поєднувати роботу з навчанням, і при цьому встигав ще пускати різні дотепні жарти (принаймні, він вважав їх дотепними).

Ми адаптувалися до роботи в умовах війни, але це зовсім не полегшувало нашого становища. Особливо гальмували процес нескінченні повітряні тривоги, через які все зупинялося, адже робітники мали спускатися в укриття. 

— Бачив, що сталося під Куп’янськом? —  спитав у мене Михайло, гортаючи новинну стрічку у телефоні, тоді, коли ми у черговий раз ховалися від ракет у підвалі.

Звісно, я знав, але останнім часом такі речі почали відчуватися, як щось… буденне.  За більше ніж пів року повномасштабної війни я наче звик до постійних трагедій і до всеохопної смерті. Емоції у мені зламалися і закам’яніли. Я сам собі став чужим, бо повністю перестав розуміти себе, свої реакції та думки, а моя беземоційність іноді лякала. Відповів Михайлу, що бачив і мені дуже шкода, але насправді я відчував лише тягуче «нічого».

На сьомому місяці вогню, крові та сліз я помітив, що більшість людей просто втомилися боятися. До будь-кого у дім ракетою може залетіти смерть і безжально все розтрощити. Але цим фактом нікого вже не злякаєш. Це константа кожного дня, яку всі навчилися вперто ігнорувати. І я робив те саме, але іноді, особливо вночі, коли лунала сирена, і я сидів на холодній плитці, у ванній кімнаті — внутрішній голос моїх тривожних думок ставав занадто гучним, аби не помічати його. Щоби заглушити цей німий крик всередині мене, я обдирав до крові пальці та кусав губи. Намагався втримати себе у реальному світі за допомогою болю. Зупинявся тільки тоді, коли на язику відчувався присмак металу, або коли кров затікала під нігті та кутикулу. Це була погана звичка, але у стресові моменти такий біль ставав для мене життєво необхідним і приносив полегшення. Руки та губи постійно були у маленьких ранках, і вони просто не встигали загоюватись, бо я знову і знову робив те саме. 

Власне тіло стало ціною, яку я з дня у день сплачував, за байдужість.

— Що у тебе з пальцями? — прозвучало питання тітки Галини у якийсь із робочих днів.

Я саме виставляв випічку на вітрину, і через ці слова, мої руки ледь відсмикнулися назад: я хотів їх сховати, але зрозумів, що вже пізно.

— Нічого, — швидко відповів я, удаючи, що не знаю про що вона говорить.

—  Як це…? — вона здивовано спостерігала за мною. — На них живого місця немає. Всі обгризені. Так не можна, ще якусь інфекцію занесеш.

Мені стало максимально некомфортно. Це занадто особисте і я не очікував, що тітка помітить, а тим  паче — прокоментує вголос із ноткою гидливості. Уже через мить моя розгубленість несподівано змінилася на роздратованість, і я чітко випалив:

—  Це не твоя справа, — і, нарешті закінчивши з вітриною, сховав руки в кишені своєї кофти. 

Уперше я так грубо їй відповів. Усвідомив це щойно фраза зірвалася з язика. Проте не відчував жалю, лишень наростаючий гнів. Зовсім не розумів, чому слова тітки викликали у мене такі негативні емоції. Я почувався маленькою дитиною, яку сварять за чергову витівку, і мені, як і будь-якій дитині, хотілося показати, що я максимально сильно незадоволений цією ситуацією. Що я і зробив. Начебто моїми словами ця розмова могла закінчитись, але тітка з сумним і трішки переляканим обличчям ледь чутно відповіла:

— Не кажи так.

Я поглянув на неї крізь прозоре скло вітрини, і впіймавши її спокійний та впевнений погляд — відчув себе крихітним і жалюгідним. «Навіщо вона змушує мене так почуватися?», — промайнуло у голові, і я розсердився ще дужче. Якщо бути зухвалим, то до кінця, тому я різко від неї відвернувся та попрямував у службове приміщення, показово голосно гупнувши дверима.

Образа та злість гарячими кайданами стисли мою голову, і мені здавалося, що я зараз згорю від жару. Я кинувся в туалет і зачинився там, аби трішки заспокоїтися. Віддалено лунали голоси робітників, які про щось теревенили одне з одним, але тутешня порожнеча і тиша частково абсорбували у себе всі звуки ззовні. Іноді, аби побути на самоті, я замикався у цьому злощасному туалеті, і Михайло дуже часто жартував, що у мене нетримання. Я вмився холодною водою, і тільки тепер важкі прути напруги почали потрохи спадати з мене.

У замащеному дзеркалі, над раковиною, я побачив свою огидну пику. Синьо-фіолетові, навіть якогось трупного відтінку, синці під очима, до чорної райдужки очей простягалися червоні ниточки капілярів, біла шкіра обличчя виглядала зовсім неживою, і здавалося, що крізь неї можна побачити кістки черепа, а бордові, від згорнутої крові, губи були єдиною яскравою плямою, яку відтіняли тільки мої чорні брови і такого ж кольору брудне кучеряве волосся. 

Відраза до моєї зовнішності (і не тільки) з’явилася відносно недавно. Я пам’ятаю, як не міг змиритися з тим, що я виглядаю дуже посередньо, а радше — потворно. У дзеркалі я бачив одну людину, а на фотографіях була інша, і я зовсім не міг зрозуміти, як виглядаю насправді. Мені хотілося подивитися на себе очима інших та зрозуміти, чому вони не звертають належної уваги на всі мої вади: чи то вони справді їх не бачать, чи просто не хочуть мені про них говорити? Якийсь час мене дуже бентежило, що ніхто не може віддати мені свої очі, аби я на декілька секунд зміг побачити себе збоку. Згодом я з цим змирився та просто прийняв свою потворність, тільки перестав дивитись у дзеркало і ненавидів фотографуватись. Через це часом забував, як виглядаю.

Тоді, у туалеті, моє обличчя стало ще огиднішим та нестерпнішим. Усі мої емоції, думки та слова, які виникли під час сварки з тіткою, невидимою маскою охопили його і спотворили ще дужче. Мені захотілося вдарити себе та перетворити цю морду у криваве місиво, аби більше ніколи її не бачити. Проте я не міг цього зробити, і від цього моя ненависть до себе зростала. «Ну хто тягнув мене за язика, чому я взагалі так розлютився через цю дрібницю?». Гнів змінився на сором, і я зрозумів, що дозволив емоціям взяти верх над здоровим глуздом. Тепер я не почувався дитиною, а буквально нею був. Правильним рішенням було вибачитись, але я не хотів цього робити. Мені здавалося, що так я підкреслю свою інфантильність ще більше, і тоді мене ніхто не буде сприймати серйозно.

Подумавши, я вирішив піти шляхом найменшого опору: просто ігнорувати цей інцидент. Залишок робочого дня минув спокійно, і ми майже не спілкувалися з тіткою. Я не подавав і знаку, що на мене якось вплинула наша маленька суперечка, а от тітка була після цього не в дусі і майже весь час просиділа у своєму кабінеті, де безупинно перебирала, читала та підписувала якісь аркуші. Після роботи вона навіть не запропонувала підвезти мене додому, як буває зазвичай, і я був дуже цьому радий, бо зовсім не хотів залишатися з нею наодинці. Галина точно почала би обговорювати цю сварку, і тоді я би знову відчув цю ганьбу.

Наступного дня вона підійшла до мене і запитала, чи щось сталося. Голос повнився переживаннями, і я збагнув, що їй знадобилося кілька годин, щоби наважитися на цю розмову. Запитання спантеличило мене, бо багато чого відбулося, але тітка й досі про це не знає. Варто було сказати, що я все-таки пішов до сімейного лікаря і став постійним пацієнтом психіатра, що сумую за домом і за матір’ю, що відчуваю дивні почуття до дівчини, з якою ледь знайомий, і зовсім не розумію, як правильно з нею поводитися, що я банально втомився від життя. 

Проте хто я такий, щоб виливати цей бруд на її плечі? 

Дев’ятнадцятирічний хлопець: жовторотий, зелений, небувалий, як хочете, так і називайте. Досвід, який я набув за роки свого існування — ніщо у порівнянні з тим, що пережили тітка, мама та батько. Що вже й казати про те, що у країні війна і кожного бісового дня вмирають люди? Мої проблеми на фоні цієї світової анархії — це просто пустощі та наслідки  підліткового максималізму. Я не вірив у те, що мене хтось зможе підтримати без думок про те, що я, вочевидь, занадто драматизую. Мені й самому було складно зрозуміти, чи справді я усе вигадав на порожньому місці, чи ні. Тому, аби уникнути зайвих запитань, неприйняття та можливого непорозуміння між мною та Галиною, я відповів, що просто був не у гуморі, а так, то все добре, як і завжди. Було помітно, що вона мені не повірила. Тітка знала, що сказати (як і завжди), але, на щастя, вона зрозуміла, що для мене це зараз недоречно, тому лиш мовчки кивнула головою і на цьому наш не дуже красномовний діалог було завершено.

Того вечора, коли я прийшов додому, то побачив, що пташеня вилізло з коробки і вже розгулювало по столу, а точніше — пострибувало. Схоже, воно готове розправити крила і полетіти, але великі стіни, що довкола, заважали це зробити та лякали малюка. Востаннє я контактував  з Маріанною майже два тижні тому, коли вона мені написала, що потрібно трішки більше часу, аби випустити пташку на волю. Тепер було очевидно, що вже пора. Звісно, я міг би впоратися з цим самостійно: просто винести горобчика на вулицю і прослідкувати за тим, аби він зміг відірватися від землі. Проте мені так кортіло побачитись з Маріанною знову, що я вирішив написати їй та запропонувати зробити це разом.

Я набирав повідомлення, коли у голові спалахнуло питання: а чи не нав’язуюся я їй? Мені навіть довелося перечитати листування від початку, щоби переконатися, що це не так. У нас був дуже приємний та легкий діалог, і ця моя пропозиція виглядала як ввічливий жест у її бік.  Але чомусь відправляти це SMS було ніяково, тому я одразу вимкнув телефон і пішов в іншу кімнату, аби відволіктись. Не минуло й двох хвилин, як я почув сповіщення, і на блакитному дисплеї побачив слова: «Добре, зустрінемося завтра об 11 годині ранку біля під’їзду!», — а в кінці був один з тих усміхнених жовтих смайликів, якими я ніколи в житті не користувався.