Серпень 2022

Серпень почався з переїзду. Знайти більш-менш нормальну квартиру за невеликі кошти було складно, а тим паче в кінці літа, коли до міста поверталися студенти. Я переглядав оголошення вночі, коли не міг заснути (майже завжди), на перервах на роботі, вдома за сніданком, або вечерею. Зрештою, у якийсь із таких днів я знайшов маленьку квартиру, яка перебувала не дуже далеко від роботи — та й ще оренда була мені по кишені. Наступного дня поїхав на огляд, і тоді ж ми домовились з власником про дату мого заїзду. Тітка допомогла перевезти речі, і вже з першого числа я почав жити в нових апартаментах.

Квартира була однокімнатна з досить непримітним ремонтом. Навпроти вхідних дверей — невелика спальня з односпальним ліжком, письмовим столом, стільцем, шафою та великим вікном, через яке можна було спостерігати за бентежним життям міста. Якщо пройти вузьким коридором, що побіля спальні, то можна побачити маленьку кухню з усім найнеобхіднішим: обідній стіл, два стільці, холодильник, умивальник, газова плита, великі кухонні тумби та полки. У самому кінці коридору була ще одна, значно менша ванна кімната, з’єднана з туалетом.

На перший час тітка дала мені деякі речі, щоби трішки зменшити витрати та допомогти з облаштуванням. Постільна білизна, посуд, столове приладдя, ковдра і навіть подушки — усім цим вона милосердно поділилася зі мною і дала мені знати, що я можу повністю розраховувати на її допомогу. Насправді, саме її поради стали для мене найкориснішими під час налагодження побуту у домі. 

Я зовсім не орієнтувався у простих речах, бо мені ще не доводилося жити самому. Звісно, я отримав якийсь досвід у гуртожитку, але через карантин — майже весь час провів вдома з матір’ю, відповідно, самостійне життя та повна відповідальність за себе — були для мене чимось не цілком зрозумілим і достатньо далеким.

 Тепер я мав виконувати багато завдань і не міг про них забувати ні на хвильку, бо саме так живуть дорослі люди. Мені вдавалося непогано, але холодильник майже весь час був порожнім — лишень іноді там можна було знайти якісь фрукти, або овочі, якими я міг швидко перекусити; або ж дешеву газовану воду. Квартира поволі вкривалася шаром пилу. Майже весь час я проводив на роботі, а коли були вихідні, то не вставав із ліжка. Я повністю збайдужів до себе, і єдине, що мене по-справжньому хвилювало — це вчасна сплата за оренду квартири наступного місяця, аби тітці не довелося знову виділяти мені спальне місце. Отож, у моєму житлі не було ніяких ознак життя — натомість, ознаки існування.

Після переїзду загострилося відчуття самотності. Я звик, що поруч зі мною, у сусідній кімнаті, перебуває ще одна людина, до якої я можу звернутися у випадку чогось, але тепер, крім мене, у квартирі не було нікого. Мене лякали голі стіни, порожні полиці, тумби та шафа, і я абсолютно не знав чим заповнити всі ці порожнечі. У мене була тільки невелика сумка, у яку я не зумів вмістити все своє життя, і от тепер — я ні з чим — у цій чужій для мене домівці. Там було тихо і самотньо, жодний голос не міг витягнути з тієї прірви, у яку я щодня занурювався все глибше і глибше. Безсонні ночі стали ще довшими, а тиша — гучнішою, і я зовсім не знав, що з цим робити. Поруч не було людей, з якими я міг би поділитися своїм болем, ніхто не міг визначити, що саме зі мною відбувається, і я продовжував губитися у цьому непроглядному тумані смутку. Постійно думав про минуле, де все було так легко і просто, і світ здавався яскравішим та барвистішим. Мені хотілося повернутися назад та залишитись у тій часовій петлі навічно, аби більше ніколи не відчувати таких складних і малозрозумілих емоцій. І як я можу там опинитись? Що я маю зробити з собою? Відповіді на ці запитання лежали на поверхні, але я просто не був готовим до того, щоби їх визнати.

— Твій стан останнім часом мене дуже лякає. Тебе все ще турбує безсоння? — якось запитала у мене тітка, коли я у черговий раз поставив неправильні дати на нашу випічку.

— Так, — відповів я, відводячи погляд від неї.

Мені було дуже соромно через свою неуважність на роботі, яка почала проявлятися зовсім нещодавно. Я відчував, що підводжу всіх, а особливо — тітку Галину. Хоча вона ніяк не сварила мене за ці дурні помилки, але я знав: якщо це буде продовжуватися й далі, то їй доведеться замислитися про моє звільнення. 

— Я тобі так скажу, любий, тобі варто звернутися до лікаря, адже це не нормально, що майже пів року ти не можеш спати.

І я записався на прийом до свого сімейного лікаря, якого я знайшов тут, після переїзду у Вінницю. Я ненавидів лікарні, а ще цей огидний запах хвороби і смерті. Коли батько хворів і лежав у відділенні — мама кожного тижня їздила зі мною, аби навідати його. Я пам’ятаю, як він лежав під всіма цими крапельницями, з голками у венах, і усміхався мені, намагаючись розвеселити, відволікти від цієї жахливої картини, а я реготав з його дурних жартів і показував свої шкільні малюнки, вміло приховуючи власний страх. Відтоді я просто терпіти не можу ці походи до лікарів і все, що з цим пов’язано. Проте вибору не було, і вже наступного тижня я був у кабінеті і пояснював проблему, з якою прийшов:

— Мелатонін не допомагає, кажете? — перепитав лікар, коли я все розповів.

— Так, я вживав його десь більше місяця, але краще не стало.

— Добре, маєте ще якісь скарги на здоров’я, окрім головного болю і безсоння?

— Іноді відчуваю біль у шиї, постійна втома та напруга водночас, — у пам’яті спливли ті дні (майже всі), коли не міг встати з ліжка, бо не мав сил.

— Ви казали, що приїхали у Вінницю через початок повномасштабного вторгнення. Отож„ після переїзду вас турбували тривога, або панічні атаки?

Це запитання збило мене з пантелику, бо я зовсім на нього не очікував:

— Ем… Так, я відчуваю тривогу останнім часом… часто, але з панічними атаками  ніколи не стикався, — принаймні, я у це вірив.

Лікар декілька секунд нерухомо сидів у своєму кріслі, наче обдумував усе сказане мною, а потім почав перебирати нескінчену кількість паперів, які невеликими стопками лежали на його столі:

— Що ж, у такому випадку, у мене є для вас дещо, — почав він, усе ще шукаючи щось. — Здається, це має бути тут. Так, знайшов!

Чоловік витягнув два аркуші паперу і передав їх мені:

— Маю деякі підозри стосовно вашого морального стану, але не можу покласти остаточний діагноз, тому попрошу вас відповісти на запитання, які є тут, і після цього я зможу пояснити що з вами відбувається. Ручка ось.

Я проглянув аркуші і побачив багато запитань, поруч із якими розташовувалися шкали з цифрами від «0» до «5»:

— Ця шкала збоку означає те, наскільки ви згодні з тим чи іншим твердженням, — додав він, помітивши мою розгубленість.

«Тобто звичайними пігулками тут не обійтись?», —— подумав я, намагаючись вчитатись у запитання. Руки ледь помітно тремтіли, коли я вносив свої відповіді в опитувальник. Не розумів, чи то від холоду (на вулиці був кінець нестерпно спекотного серпня), чи то від… хвилювання?

До цього моменту я був твердо впевнений, що з моїм моральним станом все в нормі. Того етапу, який я проходжу у своєму житті — неможливо уникнути, а особливо в умовах війни. А ще всі ці проблеми з тривогою і нав’язливими думками лише в моїй голові, і тільки я можу позбутися від них, і тільки я винен у тому, що вони турбують мене. 

Я намагався відповідати на запитання чесно, але при цьому мене охопив сильний сором за ці, як мені здавалось, неприродно гіперболізовані почуття. Закінчивши заповнювати опитувальник, я передав аркуші лікарю, який щось старанно друкував на комп’ютері. Складалося враження, ніби я був не першим хто приходив до нього з такою проблемою, або ж йому просто було не дуже цікаво.

— Добре, я переглянув ваші відповіді, і можу вам сказати, що є підозри на депресивний розлад, — повільно почав він після п’ятихвилинного мовчання. — На жаль, безсоння у вашому випадку це не причина, а наслідок. Тому я дам вам контакти психіатра, щоб ви звернулися до нього.

Доктор витріщився на мене, очікуючи якоїсь реакції, але я не знав, що повинен сказати, або зробити. Важко вірилося в правдивість поставленого діагнозу. Я йшов до лікаря з думками, що мені пропишуть просто хороші снодійні препарати і, можливо, якісь заспокійливі. Проте все пішло не за планом, і ситуація виявилася набагато складнішою.

Уся проблема полягала в грошах, бо я зовсім не був фінансово готовий ще й до сеансів у психіатра. Попросити у тітки мені не дозволяло сумління. Вона допомогла мені на початку і досі продовжує це робити, як матеріально, так і морально. Щодо матері, то мені було просто ніяково просити у неї гроші на психіатра, бо вона абсолютно несерйозно ставилася до проблем пов’язаних з психічним станом людини, тому я лишень почув би від неї докори у свій бік. Але я все-таки вирішив взяти візитку, і прийшовши додому, зателефонував у клініку.