Кінець лютого 2022

Дорогою поїзд часто спинявся, коли обстріли були занадто близько до колій, тому у Вінницю ми прибули аж вранці наступного дня, тоді, як у мирний час, увесь шлях зайняв би годин шість. Я намагався заснути, але тривога зрадницьки підбиралася до горла, і здавалося, що, якась невидима рука стискала своїми пальцями трахею. Нестерпний гарячий біль зливався з холодним страхом, який хвилями накочував щоразу, коли десь вдалині лунали вибухи. Тому єдине, що я міг зробити, аби зімітувати щось схоже на сон — заплющити очі.

На вінницькому вокзалі мене зустріла тітка Галина, яку я за все своє життя, бачив лишень кілька разів. Вона була молодшою сестрою мого батька. Переїхала у Вінницю щойно їй виповнилося 18 років, і там одразу почала займатися своєю справою — випікати торти та тістечка. Зрештою, це зажило такого успіху, що дуже скоро вона змогла відкрити власну невелику кондитерську. 

Тітка любила свого старшого брата, а він, натомість, сильно пишався нею, але чомусь вони майже не спілкувалися, або ж мені так здавалося. На день народження я завжди отримував від неї подарунки, але виглядало це так: тітка відправляла батькам гроші, а вони вже самі купували те, що я хотів або те, що було мені потрібним. Вона дуже любила мене, бо своїх дітей не мала, а я був її єдиним племінником, проте не могла приділяти мені багато часу, адже у її житті на першому місці — робота. Так було завжди. Лишень після смерті батька вона почала з’являтися у нашому житті. Окрім того, що допомагала з грошима — ще й іноді приїжджала до нас в гості. Коли почалося повномасштабне вторгнення, то вона одразу написала матері й сказала, що готова прийняти нас у себе та допомогти з усім необхідним. Так я й опинився у Вінниці, яку в дитинстві плутав з Венецією.

Тітку я побачив у будівлі вокзалу. Востаннє ми з нею зустрічалися півроку тому. Спершу мені здалося, що вона зовсім не змінилася за цей час, але потім я помітив, наскільки втомленою вона виглядає: волосся недбало зібране у хвостик, декілька пасм спадало на плечі, а у куточках її карих очей виднілися зморшки. Вона роззиралася навсібіч, намагаючись знайти мене. Як тільки я проштовхався через натовп — її погляд зачепився об мене, й вже за мить вона, з полегшенням в очах, усміхнулася.

— Рідненький мій! — тихо промовила тітка, обійнявши мене.

— Я теж радий тебе бачити, — відповів я їй, занурюючись обличчям у ріденьке каштанове волосся, крізь яке вже де-не-де проглядала сивина.

Я любив тітку Галину, хоча й бачилися ми з нею нечасто. Чомусь мені здавалося, що вона єдина в цій родині, хто справді мене розумів. Можливо, так сталося через те, що у неї не було нікого, крім мене.

— Поїхали додому. Я бачу, що ти дуже втомився, — сказала вона, допомагаючи мені з сумкою.

Я здогадувався, що її непокоїть дуже велика кількість запитань про мою матір, рідне містечко та цю пекельну поїздку, але зараз вона наче розуміла, що всі вони будуть максимально недоречними. Я занадто перенаситився цими «подорожами», які припали на останні кілька днів, тому навіть подумки не хотів повертатися у цей проміжок часу. Принаймні, поки що. 

Мені потрібен відпочинок, спокій та їжа, щоб повністю прийти до тями. Тому, не зволікаючи, ми пішли до парковки, де стояла машина тітки. Доки вона клала мої речі в багажник, я сів на переднє сидіння й пристебнувся. На мить у салоні запанувала тиша. Я мимохіть глянув у вікно автівки й мені на мить здалося, що я — глядач німого кіно. Там, за склом, життя кипіло і мовби билося у конвульсіях: люди говорили, кричали, плакали, сміялись, мовчали, але моїх вух звуки цього хаосу просто не досягали. 

Мої роздуми обірвалися, коли грюкнули дверцята автівки, і я побачив поруч з собою тітку. Вона миттєво застібнула ремені безпеки і, не відриваючи погляду від бокових дзеркал, запитала в мене:

— Додому?

Я кивнув і автомобіль рушив. Спершу ми просто мовчали: я дивився у вікно, а тітка спостерігала за дорогою. Я був настільки втомленим, що не мав сил навіть на те, аби говорити, хоча я завжди охоче розповідав їй про все, що відбулося у моєму житті за той час, коли ми не бачилися. Проте зараз у голові не було жодної думки, жодного слова — усе наче сховалось десь глибоко всередині мене і забажало залишитись несказаним.

— Знаєш, ти мені зараз дуже сильно нагадуєш свого батька в юності, — сказала тітка. — З нього і слова не можна було витягти, коли ставалося щось… погане.

Я нічого не відповів, лишень уважно подивився на неї. Таке сумне та на диво спокійне обличчя. Що у неї на душі? Щойно, у її голові промайнули спогади про старшого брата? Чи це страшна тінь війни поглинула думки й наповнили їх смутком, витіснивши спокій?

— Ти можеш сказати, що я була занадто малою, аби помічати такі речі. Усе ж таки десять років різниці, — легка усмішка з’явилася на її вустах. — Але насправді діти відчувають, коли щось змінюється в поведінці їхніх рідних. Це з часом, стаючи дорослими, люди втрачають цю здатність.

— Чому? — запитав я.

— Мені здається, що чим старшим ти стаєш, тим більше з’являється проблем навколо тебе. Стосунки, робота, гроші, зовнішність і ще багато-багато іншого, що зараз не спало мені на думку. І всі ці життєві перепони відвертають твою увагу й у тебе вже просто не вистачає сил на те, щоби стежити за емоціями і почуттями інших людей.

Тітка дуже часто казала цікаві речі, над якими варто було би задуматись. Мені навіть іноді здавалося, що вона заздалегідь знала, що саме потрібно сказати: настільки її слова чітко і влучно описували ситуацію. Особливо сильно я відчував це у свій підлітковий період, коли стосунки з мамою зовсім не ладналися — тоді Галина була єдиною людиною, яка мене по-справжньому розуміла.

Батько часто любив казати, що «у нашої Галини добре язик підвішений», і він не помилявся. Мабуть, тому її бізнес й отримав такий успіх, адже вона вміла швидко знаходити спільну мову зі своїми робітниками, клієнтами та іншими важливими персонами, які сприяли розвитку її справи. На роботі вона тримала дисципліну й була справедливим керівником, чим заслужила на повагу працівників, а в житті — говорила людям те, що вони хотіли почути й у чому відчували необхідність. 

Зовсім скоро ми приїхали  на місце і я нарешті зміг відчути тепло рідного дому. Так, попри те, що я рідко бував у тітки Галини в гостях, ця квартира була для мене місцем затишку і безпеки. Вона була досить невеликою, дві кімнати — зал і спальня, а також кухня та ванна кімната з туалетом. Спальне місце Галина підготувала мені у вітальні. Тут була невеличка розкладна софа, біля якої завжди стояв журнальний столик, але тітка забрала його собі в кімнату, щоби він не заважав. Навпроти софи — тумба з телевізором, а у правій частині кімнати розташовувалися крісло і шафа з книгами, яку я дуже любив розглядати, коли був малим. Кімната переповнювалася різними дрібничками, які додавали затишку: фотографії, рослини, вироби ручної роботи, подаровані клієнтами, або друзями,  а також картини. З вітальні можна було потрапити на балкон, який зараз був засніжений, але в теплу пору року тітка робила там імпровізовану веранду для відпочинку.

— З хлібом-квасом, аби разом! — сказала вона, спостерігаючи за тим, як жадібно я наминав її борщ. — Ти можеш жити тут стільки, скільки сам того забажаєш. Вже дуже давно у цій квартирі не було інших людей, окрім мене, тому твоя присутність мені тільки в радість.

Я з вдячністю подивився на Галину, але вже тоді знав, що надовго я тут не затримаюсь.