Вересень 2022

З настанням осені, клієнти в нашу крамницю почали заходити частіше, а тому й роботи стало більше. Тітка казала, що таке завжди трапляється, щойно на вулиці починає холоднішати.

— В університеті — завал, тут — завал… — якось пробурмотів Михайло, рахуючи касу наприкінці дня.

— А з навчанням що? Тільки ж середина вересня, — поцікавився я, бо ледь не вперше бачив його настільки роздратованим.

— Ти ніби не знаєш, що в універі вже на початку починають грузити викладачі своїми нескінченними завданнями. Ще й диплом… Тобі до речі через рік писати, готуйся, — і він глузливо посміхнувся.

Я не думав, що мені доведеться цим займатись, а йому сказав найбанальніші слова підтримки — ті, що першими спали на думку — на кшталт: «не хвилюйся, ти впораєшся».

— Ну що, хлопці? — підійшла до нас тітка Галина, заглядаючи у сейф з грошима. — Вам тут ще довго? Я вже всіх із кондитерської відпустила додому.

— Ага… — зосереджено відповів Михайло, дораховуючи останні купюри. — Ще трохи.

— Там на дощ збирається. Якщо хочете, то можу вас підвезти додому.

Михайло одразу погодився, бо йому не хотілося їхати маршруткою до гуртожитку, ще й у таку погоду, а я відмовився. Мабуть, мені надто набридли замкнуті простори — здавалося, що вони заважали дихати на повні груди. Тому я вирішив прогулятися, нехай і під проливним дощем. Та й до мого дому всього п’ять хвилин йти, а при собі мав парасольку.

— Дурна ти людина, — вигукнув Михайло, намагаючись зручно вмоститись на сидінні автівки. 

Я ніяково усміхнувся у відповідь, знизав плечами і попрощався з тіткою. Вони поїхали, а я залишився сам на сам з парасолькою та дощем.

Гуркіт машини повільно танув у всепоглинаючому шумі зливи: так звучав спокій. Я чув, як вітер зривав ще не пожовкле листя з дерев і як краплі води, падаючи  з неба, вдарялися об землю. Бачив, як кольори на землі ставали більш насиченими та яскравими, а небо своєю безбарвністю сліпило очі. Усе навколо здавалося таким реальним і таким живим, що мені захотілося доторкнутися, відчути це на своїй шкірі. 

Я витягнув руку з-під парасольки і долоня миттєво покрилася цятками холодного дощу. На мить у голові промайнула думка, що було би добре стояти тут нерухомо, впродовж цілої вічності, слухати та відчувати. Проте потрібно йти, і я покрокував додому, оминаючи брудні калюжі, у яких віддзеркалювалися химерні танцюючі силуети дерев. Усе було в постійному русі та хаосі, а моє власне тіло поспішало у тепле місце, аби не промокнути остаточно. Усередині не було паніки і зайвих думок, я лише зацікавлено за всім спостерігав.

Нарешті крізь стіну дощу я побачив свій будинок. Ще дві хвилини і я буду всередині, але зненацька мій погляд зачепився за ледь помітний і підозріло знайомий силует, який перебував за кілька метрів від під’їзду. І чим ближче я підходив, тим чіткіше вималювався образ: довге чорне волосся безладно спадало на спину і закривало половину обличчя. Постать у чорному пальто сиділа навприсядки біля чогось маленького і бережно намагалася взяти його своїми білесенькими фарфоровими руками… Залишалася мить до повного усвідомлення, а до вух уже долинув ніжний голос:

— Боже, яке ти маленьке…

Маріанна! Так, це була вона. Увесь цей час я пам’ятав її. Думки про неї не захоплювали свідомість всеціло, але іноді її крихітний образ спливав у голові. Коли я повертався з роботи додому, то очима вглядався у вулиці, намагаючись знайти знайомий силует. А коли я підіймався на свій поверх, то десь усередині, час до часу сподівався, що зустріну її на сходовому майданчику. Дивно, але мені було соромно за свої думки, адже дівчина просто підійшла привітатись — звичайна ввічливість — так роблять всі сусіди через, тому не було приводу, аби згадувати про неї так часто.

Але тепер, я нарешті зустрів її, повністю замерзлий і в мокрому взутті. Дуже невчасно…  Але все ж підійшов ближче до Маріанни, бо хотів привітатися та почути від неї щось у відповідь. Не встиг я і слова сказати, як вона повернулася у мій бік. У її погляді було здивування, але потім, впізнавши мене, вона з полегшенням усміхнулася:

— Привіт… — у ступорі промовив я, намагаючись придумати, що сказати далі, аби не виглядати так же безглуздо, як і завжди.

— Привіт.

— Е-ем… Я побачив тебе тут, подумав, може щось сталося, — і я кинув погляд на щось незрозуміле, що вона тримала в руках.

— О, це… Маленький горобчик. Думаю він випав з гнізда під час вітру, — вона обережно накрила його іншою долонею, і додала: — Бідолашний, весь мокрий.

До мене раптом дійшло, що у Маріанни навіть парасольки не було, і увесь цей час вона сиділа ледь не посеред калюжі — змерзла і з ніг до голови змокла.

— Думаю, нам варто зайти у під’їзд, бо ти вся тремтиш від холоду.

Вона погодилась, і я допоміг їй піднятись. Удвох, перескакуючи калюжі, ми зайшли всередину будинку. Там було тепло і сухо. У приглушеному жовтому світлі лампи я майже не бачив обличчя дівчини, але її силует безсило сів на сходи. Тремтячими руками вона обережно гладила пташеня, а сама розгойдувалася з боку у бік, аби якось зігнати холод.

— Він живий, але дуже слабенький. Треба його погодувати та якось висушити якнайшвидше, — сказала вона так, наче розмовляла сама з собою, а потім з досадою додала: — Дідько, у мене навіть чортових ключів від квартири нема.

—  Як так вийшло?

Дівчина підняла на мене очі, ніби вмент згадала, що я досі тут і вже більш бадьоро відповіла:

— Я дурепа. Забула ключі вдома, а моя сусідка пішла на роботу і зачинила двері, — і на вустах я помітив іронічну посмішку. — Вона має повернутися через дві години, я планувала посидіти тут і почекати.

Залишити її тут з цим бідним пташеням було би дивно та якось нелюдяно. Я повинен був запропонувати їй почекати у мене. Вона би зігрілася і ми разом змогли би в нормальних умовах реанімувати тваринку. Десь всередині я навіть був радий тому, що моя пропозиція може стати передумовою наших майбутніх зустрічей з Маріанною. Я почував неоднозначні емоції від цих думок, бо мені вони здавалися трішки ненормальними та нездоровими. Проте з іншого боку я ніби не думав нічого поганого, та й не робив також:

— Можеш почекати у мене, якщо хочеш, звісно. Разом щось придумаємо з пташеням, — сказав я, струсивши краплі дощу з парасольки.

У повітрі на кілька секунд повисла тиша, і я вже думав, що вона відмовиться, але раптом:

— Так, було би прекрасно. Дякую.

Я трішки навіть розгубився, почувши цю відповідь, але в голові промайнула думка, що безглуздо залишатись у цьому темному під’їзді, коли є можливість почекати в теплі та затишку.

Ми разом піднялися на мій поверх, я відчинив квартиру і ми зайшли всередину. Зазвичай я не вмикав світло у коридорі, коли приходив додому, бо вже звик орієнтуватись у темряві, і як же було незвично клацнути вмикачем цього разу! У жовтому світлі лампи кожна дрібниця здавалася більш реальною, ніж у темряві.

Я швидко зняв куртку та кросівки, обережно взяв горобчика у Маріанни, аби вона теж могла роздягнутись. Руками я відчував, що ця маленька істота все ще дихає і, можливо, з останніх сил бореться за своє таке ж маленьке життя. Ми пройшли в кухню, і там я знайшов сухий рушничок для пташки і піпетку, аби дати малюку попити. Я майже не доторкався до пташеняти, Маріанна сама швидко напоїла та загорнула його. Я лише уважно спостерігав, дивуючись чіткості її дій.

— Я з дитинства ношу різних безпритульних тваринок додому, — зосереджено пробурмотіла вона, помітивши мій здивований вираз обличчя. — Не пощастило їм жити поруч із людьми.

Я змовчав, бо у цей момент перед очима пронеслися страшні кадри з вокзалу, де люди залишали своїх улюбленців, навіть не давши їм можливості врятуватись самостійно. Така жорстокість лякала мене ще з дитинства, коли я бачив статті про різні знущання над безпритульними собаками і котами, але з кожним днем масштаби росли.

Закінчивши зі всіма маніпуляціями, Маріанна переклала пташеня в маленьку картонну коробку, яку я заледве знайшов вдома, серед купи іншого мотлоху. Нарешті малюк був у безпеці і спокійно спав у своєму імпровізованому будиночку, доки я заварював нам з Маріанною чай.

— Це твоя квартира? — спитала вона, оглядаючись навколо.

— Ні, я орендую її, — я передав їй чашку з гарячим напоєм.

Зловив себе на думці, що навіть посеред цих старих та обшарпаних меблів, з мокрим від дощу волоссям і в чудернацькому зеленому светрі — вона все ще виглядала гарно — так, наче зовсім не належала цьому світу. Ця дівчина сяяла на фоні всепоглинаючої сірості та бляклості. Це мені марилося чи так було насправді?

— Тут дуже порожньо, але мені подобається.

— Порожнеча? — випалив я.

— Мабуть, так, — усміхнувшись, відповіла Маріанна.

Десь годину ми розмовляли на найбанальніші теми — ті, які обговорюють люди на перших зустрічах, аби познайомитись одне з одним трішки ближче. Я відчував легку напругу між нами, але це здавалося абсолютно нормальним у такій ситуації. Поміж тим, діалог у нас вибудовувався і він був досить приємним. Маріанна багато питала у мене про моє життя, але на подібні запитання у свій бік чомусь відповідала сухо і якось дуже мимохідь. Можливо, для неї ще було зарано, аби ділитись такою інформацією про себе. Я ж чомусь відчував, що можу довіряти їй, і вперше у житті мене не сковував страх сказати щось зайве.

— Хіба все це має якийсь сенс зараз? — спитала вона, коли я розповів їй про університет і про свою дитячу мрію стати письменником.

Це було настільки прямолінійно, що я навіть розгубився. Я дуже часто думав про це упродовж останнього часу, але ніколи не чув такого від інших людей. Здавалося, ніби все людство одночасно вирішило ігнорувати цей факт, але мене про це не попередили.

— Не хвилюйся, це риторичне питання. На нього не потрібно відповідати, — промовила Маріанна як ні в чому не бувало.

Проте я знав відповідь, мені просто було ніяково говорити це вголос. Звик прокручувати таке тільки в голові, бо суспільство не зрозуміє і продовжить сліпо вірити у свою значимість. 

У той дощовий вечір виявилось, що не я один притримуюсь думки про абсурдність пошуку сенсу нашого життя.

Незабаром пролунав телефонний дзвінок, і стало очевидно, що настав час прощатись. Про пташеня я вирішив піклуватися самотужки, і ми з Маріанною обмінялися номерами на випадок, якщо я не справлятимусь і потребуватиму допомоги. Ця зустріч була ще далеко не останньою, я був у цьому впевнений.