Жовтень 2022

— Тобто ти навіть не попрощався з нею наостанок? — запитав коли я закінчив свою розповідь.

Ми прогулювалися сірим містом після ще одного робочого дня. Небо було звично затягнуте білою пеленою, а повітря пахло холодом, зів’ялим листям та вогкістю. Усе у цьому однобарвному світі, здавалося, було повністю зробленим із каменю: пожухла трава, дерева, люди, птахи, бездомні коти та собаки. Статуї, що рухаються.

Я сам запропонував пройтися, бо мені дуже кортіло розповісти комусь цю історію. З тіткою такими життєвими перипетіями мені було некомфортно ділитися, а з Михайлом я почував себе на рівних і мене майже не сковував сором.

— Фактично «спишемося» і було прощанням, — зніяковіло відповів я, роздивляючись стовбури дерев, які наче були вирізьблені з гнейсу.

— Ну, тоді ти підібрав неправильні слова, аби це сказати, — Михайло на мить замовкнув, прокручуючи в голові все мною розказане, а потім додав: — Хоча, знаєш, ваше перше побачення дуже дивне, тому я думаю, що вона навіть не зверне увагу.

— Так це і не «перше побачення».

— Упевнений? — він поглянув на мене, хитро прищулившись, і я відчув як кров прилила до лиця. — Ти сам казав, що вона тобі трішки подобається, і у мене є відчуття, що ця дівчина, можливо, відчуває до тебе те саме. Хоча, знаючи тебе, у це слабо віриться.

Я штовхнув його у плече, і він голосно зареготав:

— Розслабся, друже. Це жарт, я з тобою ж якось спілкуюся.

— У тебе просто немає вибору. Не було би мене, тобі довелося би знаходити теми для розмов з тими «пенсіонерами», — відповів я, пригадавши, як він недавно висловився про наш колектив.

Михайло закотив очі, і я був задоволений тим, що зміг нарешті його підколоти. Утім, мені хотілося повернутися до теми і отримати якусь пораду від хлопця. Після прогулянки Маріанна зовсім не писала мені, і я думав, що, можливо, збентежив її своєю поведінкою, тому вона боялася зробити перший крок. Я ж зовсім не знав, як правильно вчинити у цій ситуації, і хотів, аби Михайло якось допоміг із цим. Я не знав, чи були у нього стосунки взагалі, але чомусь він видавався мені людиною, яка знається на таких речах набагато краще ніж я.

— А якщо серйозно, то що мені робити? Я ж не можу просто написати їй «привіт, пішли гуляти», — трохи згодом промовив я.

— Ну, чому ж? Можеш. Тільки я на твоєму місці почав би повідомлення з того, як у неї справи, або щось таке. Прояви якусь цікавість до її життя, так вона зрозуміє, що ти… ну не знаю… — він на мить замислився, — не байдужий до неї?… Мені здається, що їй буде приємно знати, що тобі не все одно.

— А якщо Маріанна запитає за мою поведінку минулого разу?

— Просто напиши, що тобі реально було зле. У цьому немає проблеми. Думаю, вона зрозуміє.

— Добре, спробую, — з сумнівом пробубонів я, буцаючи маленький кремінець на асфальті.

— Трішки впевненості у собі, і тоді вона точне стане твоєю, — Михайло поплескав мене по спині, намагаючись цим підбадьорити.

— Мені не треба, щоб вона була моєю, я просто хочу бути поруч з нею, і все.

— Як скажеш.

Ми тинялися вулицями ще десь пів години. Михайло розповідав мені про свої студентські проблеми, які мене не дуже цікавили, але я щосили намагався вдавати уважного слухача. Він наче й справді не помітив (або удавав), що на будь-яку оповідь я реагував абсолютно однаково, промовляючи: «ого», «мені тебе шкода», або «який жах».

Додому я прийшов о пів на дев’яту, і одразу подзвонив матері, бо востаннє ми розмовляли з нею тиждень тому. У слухавці залунали довгі гудки, і я подумав, що вона вже спить, хотів відключитись, але все-таки почув знайомий голос:

— Привіт, ти чого так пізно?

— Привіт. Вибач, я був на роботі,— відповів я, перебираючи пальцями флісові кіски на краях мого сірого пледу.

— Ну, добре.

Повисла звична пауза, під час якої кожен з нас налаштовувався на майбутню розмову і гадав, як краще її почати. Завжди вона починалася з найбанальнішого запитання:

— Ну, як у тебе там справи? — цього разу мама знову почала першою.

— Нормально, нічого нового, — я постійно відповідав саме цією фразою, і з язика вона зривалася вже автоматично.

Потік чергових вже знайомих запитань ринув із телефона, і я без особливого ентузіазму давав на них завчені відповіді. Я звітував перед матір’ю про все, що її хвилювало, але ніколи не розповідав детально. Адже тоді наша розмова затяглася би надовго, а останнім часом я все менше і менше хотів цього. Я все ще любив маму, але ці почуття ставали більш стриманими та ховалися десь у глибині моєї підсвідомості. Мабуть, такий патерн поведінки я отримав у спадок саме від неї, бо слова «я тебе люблю, синку» чув тільки іноді, коли біля матері стояла спустошена баночка пива. У мене було стійке відчуття, що колись, дуже давно, вона була іншою і її чуттєвість поховали у оббитій червоним оксамитом труні разом з батьком.

— Ти знаєш, який день сьогодні? — це запитання я почув вперше і навіть розгубився.

Я не знав який зараз день тижня, а про число нічого й було казати. Мимохіть глянув на екран телефона. Спочатку великі цифри, що позначали час, а під ними, набагато меншим шрифтом: «Вівторок, 4 жовтня».

— День народження… тата, — одразу ж не задумуючись пробуркотів я.

Через два місяці і чотири дні після святкування свого сорокаріччя — батько помер у власному ліжку, відтоді ця дата втратила своє першочергове значення. Тепер це був ще один привід для скорботи і відвідин кладовища.

— Купи щось та поминіть з тіткою хоч, — ледь чутно промовила мама.

Ніколи не розумів цієї традиції «поминати покійних» так, як мені нав’язували у дитинстві: з цукерками, випічкою та алкоголем. Для мене все це було не про вшанування пам’яті померлого, а радше про якесь торжество та показуху.

— Добре, — сухо відповів я, тому що зовсім не збирався цього робити. Я не хотів сперечатися, адже її так виховали і для неї це було важливо.

Моє маленьке місто обстрілювали рідше, ніж зазвичай, але звуки вибухів з сусідніх населених пунктів доносилися щодня. Ці новини не були хорошими і поганими теж. Підібрати правильну реакцію на це у мене не вийшло, тому я просто затримав всі слова у грудях разом з повітрям і промовчав. Це було хорошим рішенням, бо, крім «переїжджай у Вінницю», я більше нічого сказати не міг. А до цієї теми повертатися мені вже не дуже хотілося.

— Синку, вже… — я почув, як мати позіхнула — … пізно. Я, мабуть, піду спати. Дзвони мені сам, коли будеш вихідний або пиши.

Я вже був готовий сказати щось на кшталт «на добраніч», але секундна пауза перервалася:

— Я дуже сумую за тобою.

Ці слова тонким лезом різонули по барабанних перетинках, і всі м’язи гортані раптово напружились, від чого я помилково подумав, що мене може знудити, але в ту ж мить відчуття відступило. Таку фразу я почув вперше відтоді, як переїхав сюди, і вона здавалася мені обманом і правдою водночас.  

— Я теж, — пробурмотів я, пропустивши слово «сумую». Воно було про вразливість, яку я намагався не показувати хоча б перед матір’ю.

Ми попрощалися, і щойно почулися гудки, я занурився обличчям у подушку так, аби не було можливості дихати. Іноді я робив це без причини, бо гадав, що саме так по-справжньому відчуваю межу між життям та смертю. Непроглядна чорнота стіною замкнулася перед очима. Порожнеча і чистота, яким я повністю належав без думок, тіла чи гравітації. Пролежав так з хвилину, поки не почало здаватися, що голова та легені от-от вибухнуть від нестачі кисню, і я машинально перевернувся на спину. 

З першим вдихом реальність звалилася на мене сірими кольорами кімнати, постійними страхами та нескінченними запитаннями. Я ненавидів світ, у якому жив, а ще більше ненавидів себе за те, що не наважувався його покинути. Ця невідомість кінця буття мене дуже лякала, але при цьому породжувала у мені роздуми: може після життя я знайду своє пристанище. Потраплю туди, де дитинство не має кінця, і поруч буде батько та щаслива мама. І кожного разу, коли я так думав, страх смерті та невпевненість відступали, і от я вже був готовий зробити хоч щось, аби наблизитися до того «персонального раю». Проте відчайдушним я був лише у своїй голові, у реальності ж діло ніколи не доходило до дії.

«Цікаво, що відчував батько, коли помирав? Мабуть, полегшення», —  пронеслося у моїй голові, і перед очима, мов серпанком замиготіли обірвані картинки з минулого. Останні години свого життя тато пробув у повному забутті. Він не пам’ятав свого сина, дружину, мати та навіть самого себе. Очі були широко розплющеними, і мені здавалося, що він бачив усе і ніщо одночасно. З безкровних сухих вуст зривалися якісь слова та звуки, а іноді вони кривилися у страшній усмішці. Тоді свідомість остаточно покинула його, і єдине, що існувало — це агонія. Мені подумалося, що саме у мить зупинки серця, батько нарешті відчув свободу від хвороби, що важкими прутами здавлювала його тіло та розум протягом довгого часу. У таких випадках вибору не існує, і для людини смерть вітається так само як і одужання.

Проте я мав вибір. 

Здавалося, що у цьому не було ніякої переваги, лише відчуття відповідальності та нескінченні вагання. Я усвідомлював, якщо я виберу смерть, то це рішення буде моїм останнім і найважливішим. Десь глибоко всередині себе я був упевнений, що точно це зроблю, але мені потрібно дочекатися правильного часу. Тоді, коли в моїх думках не буде і краплі сумніву — зроблю це. «Поки зарано. Це, звісно, відбудеться, але потім». Тому я продовжував жити, знаючи, що у будь-який момент зможу нарешті накласти на себе руки.