Вересень 2022

Вересень розпочався з нескінченних проливних дощів і сірого неба. На вулиці вже не було того запаху свіжості, який буває після зливи у травні, тепер настав час постійних холодів та темряви. 

Осінь — сумна і непривітна пора року. У дитинстві вона асоціювалася з початком школи, у більш дорослому віці — з університетом, а зараз — із невідомістю. Я не знав чого мені очікувати, бо тепер, під гнітом війни, все здавалося тимчасовим і швидкоплинним. Світ дуже сильно змінився і єдине, що мені залишилось — усвідомити та прийняти це, але… я не міг і, мабуть, ніколи й не зміг би.

Ще у серпні мені писала староста групи з питанням чи буду я навчатися з ними далі, бо минулого року я ледь здав сесію. Моя відповідь була “так”, бо мене дуже лякав той факт, що все, чим я марив останні підліткові роки у школі, буде свідомо зруйноване моїми ж руками. Це втратило свою суть, а шуки нові сенси у мене зовсім не було бажання. Тому з початком нового семестру на мій телефон почали щоденно надходити повідомлення від однокурсників та викладачів. Проте мене це зовсім ніяк не хвилювало, адже я змирився з тим, що університет зараз не «потягну». А навіть якби й мав таку можливість, то точно нею не скористався би. Тітка знала про те, що я не збираюся навчатися: вона приймала мій вибір і частково підтримувала, а ось матері я дуже боявся про це розповісти. 

Коли я вступив в університет, у Києві, то вона дуже пишалася і завжди у розмові з подругами наголошувала на тому, що її син вступив у «столичний виш». Іноді здавалося, що я здійснив її мрію, а не свою. Це не було проблемою, адже я навпаки був радий тому, що у неї з’явився привід для справжнього щастя. Проте тепер мені було соромно розповісти матері про своє рішення. Здавалося, що я її підводжу та чогось позбавляю. Вона, звісно, не буде наполягати на продовженні навчання, адже вступ був цілком моєю заслугою, а значить — маю повне право відрахуватись, утім ця новина точно її розчарує. Тітка запропонувала мені взяти “академічну відпустку” для того, щоб у мене було більше часу, аби зважити всі “за” та “проти”, але чомусь я був твердо впевнений у тому, що я вже все для себе вирішив і своєї думки не зміню. Тому у розмовах я намагався оминати тему університету, аби не засмучувати її даремно.

Під час нашого чергового телефонного діалогу вона поділилася зі мною своїм страхом: наше рідне містечко дуже скоро може опинитися під окупацією. У сусідніх містах вже майорить прапор ворогів, а у нас обстріли не припиняються ні на день.

— Я надішлю на твою картку кругленьку суму грошей, яку назбирала за весь цей час. Ти не витрачай їх, а відклади, — сказала вона з ноткою страху та розпачу в голосі. Ці емоції стали настільки звичними для неї, що іноді здавалося, наче вони вкорінилися у її особистість.

— Приїжджай до мене, тут набагато безпечніше, ніж там… — промовив я наперед знаючи те, що почую у відповідь. 

Несподівано для мене з телефону донеслося схлипування:

— Чому ти постійно повторюєш це?! — її тремтячий голос заледве не зривався на плач. — Я не можу залишити квартиру, у яку ми з твоїм батьком вклали стільки сил і грошей. До того ж, тут бабуся… моя мама, яку я також не можу залишити одну, а ти прекрасно знаєш, що вона не витримає цього переїзду. Я їй потрібна тут.

— Але й мені потрібна мама, — тихо сказав я, хоча розумів, що мав змовчати. У ту мить мною керувала образа, яку я постійно намагався приховати: цього разу невдало. 

Вона нічого не відповіла і я відчув гостру провину за свої слова. У горлі миттєво утворився великий колючий комок, і шалений біль від нього заважав не тільки говорити, але й дихати. «Навіщо я це ляпнув», — пронеслося у голові, і від цієї думки очі заволокло пеленою сліз. Вона спотворювала усе, що було навколо мене, перетворювала знайомі речі на безглузді кольорові силуети.

— Я можу підзаробити грошей і зняти більшу квартиру для нас всіх… — почав я, відчуваючи холодні сльози на обличчі, яке аж пашіло жаром. — А ти можеш знайти тут роботу, тітка тобі точно допоможе…

Фраза на устах обірвалася, бо я збагнув, наскільки сильно тремтить голос. Наче великий камінь впав на голову і всією вагою вдавив у землю. Я миттєво вимкнув мікрофон. На підкошених ногах ледь дістався до ліжка: більше не чув, про що говорить мати. Посеред цього хаотичного потоку слів, що лилися з телефону, я намагався якнайшвидше привести себе до ладу. Здавалося, ніби забув, як дихати, бо зовсім не вистачало повітря. Через це біль у горлі ставав все сильнішим та нестерпнішим. Обличчя палало від жару, і на мить я подумав, що було би добре впасти у велику гору снігу, аби трохи охолонути.  Лиш після того, як витер сльози крижаними руками, стало легше. Нарешті вуха почали виокремлювати окремі слова з монологу матері, і я зрозумів, що вона знову й знову повторює одне й те саме. «Вже немає сенсу продовжувати це», — подумав я і, ввімкнувши мікрофон, спокійно сказав у телефон:

—  Добре, мамо, я все зрозумів. Давай… давай я тобі подзвоню завтра, або післязавтра. Мені просто треба йти.

Звісно, я збрехав, але розмовляти з матір’ю мені вже не хотілося, і наскільки я зрозумів: у неї теж не було бажання продовжувати цей діалог, адже вона без вагань попрощалася, додавши наостанок, що любить мене. Вона казала це наприкінці кожної розмови, але цього разу це прозвучало, як виправдання: «принаймні, я тебе люблю».

Мабуть, моя мати думала, що я зможу самостійно впоратись зі всіма труднощами, як робив це у скрутні часи, коли не стало батька. У той період на її тендітні плечі звалилася чимала купа проблем, які, попри скорботу та горе, вона мала швидко розв’язувати. Через цю нескінченну боротьбу — спочатку за життя батька, а потім за наше життя — у неї не було змоги приділяти мені увагу. І я ніколи не звинувачував її у цьому. Натомість намагався сам подолати труднощі, з якими стикався на життєвому шляху, аби не хвилювати її зайвий раз. Я хотів довести, що справді все можу сам і мені не потрібна допомога. Проте тоді я був наївною дитиною і бачив світ у яскравих кольорах, у мене були сили та надія, аби плисти проти течії. Зараз усе це зникло у тумані спогадів та смутку — разом із тим хлопцем, який вмів жити борючись.

Я знесилено впав на ліжко і зрозумів, що біль з горла перейшов у голову. Ця шалена хвиля паніки, неначе розбила мене вщент, і тепер я зовсім не знав, як зібрати себе докупи. Ззовні панувала тотальна тиша, яка давила на мозок, а всередині мене — думки, думки, думки… Їх було так багато, і у кожної з них був свій голос, яким вони говорили до мене, а я не хотів їх чути. Вії здавалися тяжкими, тому я заплющив очі, і, перед тим як провалитися у сон, подумав: «Хочу додому, хочу повернутися у минуле і залишитись там назавжди».