Повернутись до головної сторінки фанфіку: Сповідь безіменного

Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.

Повний текст

 

Я і не помітив, аж світ навколо вицвів і все стало перманентно темним і невиразним. Останній сонячний день осені добре закарбувався у пам’яті, бо тоді будь-яка найменша дрібничка здавалася максимально контрастною та насиченою, а холодне повітря лоскотало ніс. На блакитному небі велика зірка сліпила очі так, неначе ось-ось вибухне і охопить світ спопеляючим вогнем. Того дня востаннє спалахнули всі можливі барви, а потім згасли у страху перед затяжною монохромною зимою. Пістрява бахрома спала з дерев і оголила їхні негарні колючі тіла, а обличчя перехожих тепер складно було прогледіти за каптурами курток. Люди стали схожими на безформні подушки на ніжках, та і я виглядав так само.

На черговому прийомі у психіатра мені прописали нові антидепресанти, а до них — ще й вітаміни, яких, згідно з результатами аналізів, не вистачало у моєму організмі. Ніяких змін я не відчув, лиш мусив запам’ятати про те, що ввечері замість однієї пігулки потрібно випити аж три. З цим у мене іноді виникали проблеми.

 Дні тягнулися один за одним, як жувальна гумка без усякого смаку. Потім — день народження тітки. Це була єдина яскрава пляма, що вирізнялася на тлі звичної одноманітності.

Я довго обирав подарунок і, у підсумку, спинився на сертифікаті в СПА (аби вона хоч якось розслабилася) та маленькому букетику. Окрім мене там були ще дві жінки з пекарні, які працювали у нас на кухні, та давня подруга Галини, з якою вони познайомилися ще тоді, коли тітка лишень переїхала у Вінницю. Приглушені ніжні голоси нескінченно плели розмови, і я збагнув, що такими колись були сімейні посиденьки, ще у далекому минулому.

— Твоя мати дзвонила третього числа, привітала мене, — пробурмотіла тітка. Вона сперлася на вхідні двері, доки я взувався, щоби піти додому. — Вона питала мене, чому ти так давно їй не дзвонив.

— Не було часу, — промовив я, подивившись на незадоволене обличчя жінки.

— Ну то знайди час, - роздратовано сказала вона. - Не настільки ти вже й зайнятий. Тим паче вона тобі далеко не чужа людина.  

Я знав, що повинен дзвонити матері щодня, адже так роблять хороші діти, але згадував про це лиш пізно надвечір, коли вона вже точно спала. Та й про що мені з нею розмовляти? Щонайбільше шість хвилин розмови: одні й ті самі запитання, однакові короткі відповіді на них, а ще, може, обговорення погоди, повітряних тривог… та й все. Більшого я не міг їй розповісти, та й не хотів. Тому такі розмови не важили для мене і я не хотів проживати їх щодня, щотижня і так впродовж місяців. Це було те саме, що чистити зуби.

Та мені дуже хотілося поговорити з Маріанною. Не тому, що був привід, а тому що хотів переконатися, що у нас все добре. Вже вісімнадцять днів вона мені не писала, а те її «добре» почувалося як вирок, і відлунювало у моїй голові спотвореним: «ти приречений». Що я накоїв  — так і не збагнув, але почувався винним. Безліч думок зринало у моїй голові і я безуспішно намагався їх упорядкувати, або розкласти все на полицях, в алфавітному порядку так, ніби це книги у бібліотеці. Щоправда, це було складно зробити без пояснень з боку Маріанни. Зрештою, я написав дівчині про те, що ми вже давно не спілкувалися і запросив її на прогулянку. План був до біса простий: якщо проігнорує, то це буде означати, що вона більше не хоче моєї компанії і мені потрібно з цим змиритися, а якщо погодиться, то у мене буде можливість реабілітуватися.

Я написав Маріанні перед тим, як піти до тітки. Дорогою без упину перевіряв екран мобільника, сподіваючись побачити там відповідь дівчини, але нічого не висвічувалося. Мене це здивувало, бо вона завжди відповілала дуже швидко. Іноді мені здавалося, наче вона не дочитувала мої повідомлення до кінця. Утім, може у неї були важливіші справи. Упродовж решти дня я майже не брав телефону до рук, і лиш ввечері, коли вийшов у морозну листопадову ніч — перевірив все знову. «Може завтра вдень, десь о першій годині?», — було написано маленькими чорними літерами на білому фоні, і я тремтячими від холоду пальцями незграбно натицяв: «Давай». Може вона пояснить все при зустрічі, скаже, що саме я зробив не так, біля того озерця. Ось таким я бачив найкращий сценарій. Просто зам’яти конфлікт не вийшло би, бо наступати на одні й ті ж граблі я не хотів. Дорослі люди так і роблять, мовби: обговорюють все і спільними зусиллями розв’язують проблему. Я планував вчинити так само.

 Наступного дня я прокинувся рано. Потрібно було зробити всю рутину і не пропустити жодного пункту, аби почувати себе більш зібраним та зосередженим. За тривалий час я вперше дістав свій ноутбук, який одержав для навчання, але з очевидних причин не користувався ним за цим початковим призначенням. Увімкнув першу частину «Мисливців на привидів». Дитиною я дуже любив цю франшизу, надцять разів переглядав її на телевізорі, вдома, і тепер, почувши знайомий мені дубляж — відчув полегшу й голоси тривожних думок стихли. Робив усе без зайвого поспіху, вслуховувався у діалоги, які знав напам’ять, і думав про те, що моє життя не таке вже й погане. Так дивно, що я дійшов цього висновку саме при таких, нічим не примітних обставинах. Перш ніж вийти на вулицю, я закрив свою потребу у нікотині на найближчі декілька годин, і лиш тоді був повністю готовим.

Маріанна вже чекала на мене біля під’їзду. Одягнена у те саме чорне пальто й закутана з головою у сірий мохеровий шарф. «Просто пройдемся трішки», — втомлено, без ентузіазму сказала вона. Я був не проти, але все ж запропонував їй піти в якесь кафе абощо. Маріанна відмовила навіть всупереч тому, що я пригощав.

Дівчина поводилася так, наче ця прогулянка не мала бути довгою. Її дії були швидкими та різкими, а відповіді — небагатослівними. Здається, вона очікувала на щось і якби могла прискорити час, то так і зробила би.

ЇЇ бліде обличчя виглядало занадто хворобливим. Складалося враження, що шкіра на ній тане, як сніг під час відлиги. Я боявся, що коли добре придивлюся, то побачу де-не-де сіточки червоних капілярів. Очі у плівці од сліз виблискували на світлі, а на вустах застигла кров від численних ранок.

— У тебе щось сталося? — спитав я, уже наперед знаючи, що конкретної відповіді не отримаю.

— Нічого особливого, просто дуже складні дні останнім часом.

— Якщо хочеш, то можемо піти додому, — обережно промовив я і подивився на неї.

— Ні, — Маріанна похитала головою. — Не хочу.

Я подумав, що це хороший знак. У складний, за її словами, період вона все ще хотіла бачити мене поруч, а значить: у неї не було на мене ніякої образи, або ж вона була незначна. Проте бажання все обговорити нікуди не зникло. Хоча я і не любив з’ясовувати стосунки, проте з Маріанною все було по-іншому. Я вмів під неї підлаштовуватись, ламати власні принципи та життєві звички, заплющувати очі на свої криваві порізи, щоби зцілити її. Ніхто більше не був мені потрібен, бо, здавалося, що тільки вона могла дати все те, чого я прагнув, до чого так безкінечно тягнувся. Байжуже, якщо ціна виявиться занадто високою. Мої почуття до неї були дорожчими.

Три години ми гуляли містом, і я встиг розповісти їй про все, що у мене сталося за ті два з половиною тижні нашого мовчання. Маріанна намагалася бути уважною, але все одно щось її відволікал.. Іноді, коли я дивився на неї, то бачив лиш порожній погляд, за яким, можливо, причаїлися дуже глибокі міркування. Дівчині потрібно було побути на самоті, і я у цьому запевнився, коли запропонував їй повертатися назад разом, а вона відповіла, що хотіла би погуляти ще, але без мене.

— Добре, тільки… — я запнувся, намагаючись якомога правильніше сформулювати у голові речення. — Слухай, вибач, що я такий настирливий, але це дуже важливо для мене…

Мимохіть я глянув на неї, і помітив, як уважно Маріанна дивилася на мене, чекаючи продовження.

— Я вже перепрошував за те, що сталося під час попередньої зустрічі, і хотів… — моя права рука була захована у кишені куртки, і я інстинктивно почав дряпати шкіру на вказівному пальці. — Я хотів запевнитись, що все насправді добре і ти більше не ображаєшся на мене.

Дівчина хотіла щось сказати, проте я не вмовкав:

— Минулого разу ти була дуже зла на мене… Принаймні мені так здалося. І я хотів сказати, що якщо ти не хочеш, аби я більше торкався цієї теми, то… дай знати.

— Послухай, я зовсім не ображаюся на тебе, — на її обличчі з’явилася ледь помітна усмішка, і мені від того стало легше. — Може, я виглядала розгніваною, але нічого такого не відчувала, тому не накручуй себе зайвий раз… І, так, мені поки складно повністю розкритись тобі.

«У мене…»

— У мене є деякі проблеми з довірою. Може тому друзів у мене особливо і немає, — у її голосі прослизнули нотки самоіронії. — Але щоразу, коли ми зустрічаємося з тобою, я все більше починаю усвідомлювати, що зустріла правильну та хорошу людину, якій може розповісти все та бути у ній упевненою. Просто мені потрібен час.

— Гаразд, — щось в її словах та мовленні заспокоювало мене, щось змушувало мене повірити їй, і навіть якби з її вуст лунала повна маячня, то я би все одно сприйняв це за чисту монету.

— Я хочу зустрітися з тобою ще, — Маріанна підійшла ближче, взяла мою ліву руку у свої холодні долоні, після чого заглянула мені в очі. У її зіницях я навіть зміг побачити своє відображення. — Пообіцяй, що зробиш все, аби ми побачилися знову.

Вона злегка обійняла мене, і я обличчям занурився у чорні хвилі її волосся, що пахло сухим листям. Дівчина стояла прямо тут, поруч зі мною, але, здавалося, що вона все ще залишається недосяжною. Виникло відчуття, наче це наша остання зустріч, наче це кінець, хоча тоді все віщувало початок. Небажані думки лізли в голову, я згадав наше прощання з матір’ю того триклятого лютневого ранку, і у скронях від того зав’язувалися пульсуючі вузли болю, які щосекунди ставали все тугішими. Я міцно заплющив очі, наповнені сльозами, і простояв так хвилину, втрачаючи почування реальності та уявляючи, як незабаром усе стане гаразд: зламане полагодиться, а те, що пішло — повернеться, і все буде як і раніше.

Я би хотів бути в руках Маріанни вічність, але коли прийшов до тями, то побачив, що дівчини біля мене вже не було. Потопаючи у сутінках, я стояв сам посеред алеї. Якийсь перехожий кинув на мене косий погляд.

Матері того дня я так і не подзвонив. 

 

    Ставлення автора до критики: Позитивне