Жовтень 2022

 

Зазвичай щовівторка у пекарні було небагато клієнтів, але роботи від того не меншало. У такі дні тітка видавала мені та Михайлу список речей, які потрібно було перерахувати, або ж перевірити їхні терміни придатності. Також ми наводили порядок у тих місцях, до яких не завжди доходили руки. Минулого вівторка ми прибирали склад, доки тітка стояла на касі та паралельно розбиралася зі стосиком чергових важливих паперів. 

Після нічних кошмарів я, на диво, зовсім не відчував утоми, радше навпаки — був більш енергійним та бадьорим. Думки про сьогоднішню зустріч із Маріанною, ніби пускали дурманну димку у голову, живіт та легені, і я з легкістю брався за будь-яку роботу. Тим часом Михайло виглядав дуже роздратовано й втомлено. Я навіть не питав про причини цього настрою, бо знав, що він почне свою чергову нудну та нецікаву розповідь про університет та пихатих викладачів. Мені дуже хотілося поділитися з ним останніми новинами, тому я одразу все виклав:

— О, то у тебе вийшло налагодити з нею контакт? — байдуже запитав він, шкрябаючи губкою полиці, де раніше лежали мішки цукру.

— Ага, ми з нею останнім часом постійно переписуємося, — гордовито відповів я.

— То це ти через неї від телефону не відходиш?

Звісно це було помітно, адже я постійно мелькома переглядав сповіщення на телефоні, сподіваючись побачити там повідомлення від дівчини. Стало ніяково, кров прилила до щік, а губи скривилися у винуватій усмішці. На щастя, Михайло не побачив моєї реакції й не зміг відпустити якийсь жарт, або ж зміряти мене своїм глузливим поглядом. 

— Ти перед зустріччю випий кави, або візьми про всякий випадок таблетки від головного болю, щоб не втекти так, як тоді, —  він ухитрився все-таки поглумитися наді мною.

— Дякую за пораду, — саркастично відповів я, хоча і справді вирішив взяти собі це на замітку.

Далі розмова не клеїлася, і решту часу ми мовчки очищали склад від зайвого мотлоху. Така поведінка була зовсім не притаманна Михайлу. Щоразу, коли ми були разом — його рот не закривався ні на хвилину. Іноді мені здавалося, що він так багато говорить не заради підтримання діалогу, а більше для втечі від чогось. Проте у цій напівтемній кімнаті без вікон, з великою кількістю коробок і шаф — Михайло насилу промовляв слова, а я вдавав, що не помічаю цього та… ігнорував. Мене розсердила його байдужість і я вирішив не звертати на хлопця уваги. «Рано чи пізно перебіситься зі своїм навчанням».

Години тягнулися одна за одною — так повільно, що впродовж останніх тридцяти хвилин робочого дня я не спускав очей з циферблата годинника, паралельно обслуговуючи людей на касі. Коли кондитерська зачинилася, я вже був готовий стрімголов бігти додому, але тітка вперше за довгий час запропонувала мене підвезти, і цього разу я був не проти.

Після нашої останньої суперечки минуло трохи більше, як два тижні, але мені все ще було складно комунікувати з Галиною так, як раніше. Ця ситуація збоку не здавалася надто серйозною: просте непорозуміння. Проте чомусь ми все більше віддалялися. Тітка явно злякалася і, либонь, вирішила не чіпати мене, доки я сам не проявлю зацікавленість. А я — сильно зайнятий своїми новими емоціями та почуттями до іншої людини — не зміг викроїти час на відновлення комунікації з Галиною. Коли вона запросила мене у свою машину, то я подумав,  що це прекрасна нагода для остаточного примирення, і погодився. 

Сидячи у салоні, на передньому сидінні, я чекав на Галину і через вікно спостерігав за тим, як робітники покидали маленьку білу будівлю. Деякі загорталися у свої куртки та плащі і прямували до автобусних зупинок щось активно обговорюючи між собою, а хтось заскакував у припарковані автівки та відразу ж рушав у невідомому напрямленні (скоріше за все додому, але хтозна!). Останніми вийшли Михайло та тітка. Я бачив, як вона йому щось говорила, але не міг розчути слів, а на обличчі бачив занепокоєння і сум. Хлопець просто мовчки дивився на неї порожнім поглядом, а потім знесилено кивнув головою. Зненацька Галина обійняла його, здивувавши мене, і щось у цьому жесті здалося мені до болю знайомим, але ніяк не міг збагнути що саме. А потім Михайло пішов, і я, наче останній дурень помахав йому рукою, сподіваючись, що він мене побачить, але він навіть не подивився у бік машини. “Може його звільнили?”

Коли тітка зачинила двері кондитерської і сіла поруч зі мною, за кермо, то я без зайвих вагань запитав її:

— Що сталося у Михайла?

Вона хотіла закинути свою велику бордову шкіряну сумку на задні сидіння, але вмить зупинилася і спантеличено подивилася на мене:

— Хіба ти не знаєш?

— Про що?

Я вкрай розгубився. Тітка кілька секунд мовчала, а її вуста перетворилися в одну тонку лінію, ніби вона не хотіла говорити вголос, та зрештою промовила:

— У нього бабуся померла.

Це було, наче сніг, що випав посеред липня. Слова якорями спустили мене з рожевих ілюзорних хмар на землю, а відчуття твердого ґрунту під ногами заледве не доводило до паніки: 

— Він мені про це не сказав… — тихо зазначив я, намагаючись виправдатися.

Про бабусю Михайло взагалі говорив не так багато, але я знав, що він дуже її любив і після початку повномасштабної війни прямий зв’язок з нею втратив. Бабця іноді виїжджала на територію, з якою можна було подзвонити тільки в Росію, тому інформацію про нею Михайло отримував від матері. 

Тітка не почула моїх слів і, повернувшись до керма, продовжила:

— Я помітила, що він сьогодні був не в гуморі. Подумала, може захворів, або як завжди проблеми в університеті, — вона завела машину і почала виїжджати з стоянки, дивлячись у бокові дзеркала, — але він розповів мені про це. Інфаркт. Я була злегка шокована й запитала чому він вийшов на роботу, а він відповів: «Щоб відволіктись». Дуже не хотів, щоб я відправляла його додому. Я запропонувала йому дострокову відпустку, аби на похорон з’їздив, а він сказав, що не може заїхати в окуповану територію, бо бабуся ж там. Батьки поїдуть туди. 

Я мовчки дивився на машини з їхніми яскравими жовто-білими очима-фарами. У моїх друзів ніколи не помирали рідні люди. Я знав, що таке туга, але підтримати того, хто її почуває — не міг. Але проблема була навіть не у цьому. Провину я відчував, бо навмисно не зважав на Михайла. Я міг сказати щось на кшталт «співчуваю», або «мені шкода, тримайся» —  так, як це говорять всі нормальні люди у таких ситуаціях. Так, як це говорили мамі, коли не стало батька. Можливо, мені би здавалося, що цього недостатньо, але було би краще за мовчання.

— Бідний хлопець. Навіть не може спокійно рідню поховати, — сказала Галина, так і не дочекавшись від мене реакції.

Єдиним виходом із цієї неприємної ситуації було написати йому хоча би повідомлення, що я і збирався зробити. 

Щойно машина зупинилася біля мого будинку — я вже був готовий вистрибнути на вулицю зі словами «дякую, до завтра», але раптом тітка заговорила до мене:

— Не хочеш днями прийти в гості? Ти так давно не був у мене, — її втомлені від щоденної праці очі дивилися на мене, а на обличчі сяяла така ж стомлена, але добра та ніжна усмішка, якої я вже давно не бачив. 

Помешкання тітки було єдиним місцем, у якому я хоча би трішки почувався, як вдома. У мене було мало спогадів звідти, але тоді Галина та її квартира стали містком між теперішнім та минулим. Мої апартаменти були для мене не більш як притулком на невизначений час. Чотири стіни та стеля. 

— Так, звісно. Можемо на вихідних?

— Можемо.

Після того ми попрощалися. 

Піднімаючись сходами, я вже писав повідомлення Михайлу: «Дізнався, що у тебе сталося. Мені шкода. Якщо захочеш зустрітися, то дай мені знати». Натиснув: «Відправити». Крім цієї банальності у мою порожню голову нічого не лізло, адже що я міг сказати? 

*   *   *

На годиннику було 19:20, коли я нарешті потрапив додому. Ейфорія, яку я відчував від ранку, остаточно зникла під шаром сорому та суму, який огорнув мене після  почутого. Повіки злипалися, і єдине, чого мені хотілося — завалитися на ліжко так, як я це зробив вчора. Бажання зустрітися згасало у мені, як сірник, тьмяніло. Знявши куртку та взуття, я поплентався на кухню і поставив чайник, аби заварити каву. Цікаво, що навіть у скрутних ситуаціях Михайло, навіть жартуючи, говорив мені дієві та практичні поради. У холодильнику, окрім кількох яєць та твердого сиру нічого не було, а живіт по-зрадницьки бурчав, бо востаннє я обідав о третій годині дня. Несмачну здобу та яблучний сік з найближчого продуктового — складно було назвати повноцінним прийняттям їжі. Збігати в магазин та щось приготувати я вже точно не встигав, тому вирішив обмежитися кавою.

Після першого ковтка гарячого та солодкого (я додав три ложки цукру) напою —  у голові трохи прояснилося, а шлунок припинив видавати огидні звуки. Я помаленьку сьорбав з білого горнятка, намагаючись не обпекти рота. Навіть крізь товсті бетонні стіни та зачинені вікна чулося вирування вітру на вулиці. Я бачив, як він зриває жовте листя (яке було схоже на безформні плямки через мій поганий зір) з тремтячих гілок, і шалено кружляє ним у повітрі, жбурляє з боку в бік, не даючи впасти на землю. Дивно, що я не помітив цієї непогоди, коли виходив з машини. Мені явно було не до того. 

У теплі, за кухонним столом, здавалося, що тонка поліетиленова плівка утворила навколо мене вакуум, відгородивши від навколишнього світу. Приглушено доносилося гудіння буревію, але я знав, що тут я у повній безпеці. Сам із собою.

Звук надходження нового повідомлення і секундна вібрація, наче маленьким шипом луснули ту неосяжну для мого розуміння повітряну кулю, у якій я перебував трохи довше, як десять хвилин. За мить відчув, як плівка важким тягарем впала на мої плечі, і знову у голову повернулися всі думки та переживання. Взявши телефон у руки, я подивився на віконце з SMS, і чомусь був упевнений, що це відповідь від Михайла. Проте там було написано: «Тобі зручно о восьмій біля нашого будинку?» 

Маріанна. 

Виходити на вулицю у таку погоду було взагалі незручно, і я тупо дивився в екран, намагаючись зрозуміти, що мені робити. Можна просто написати «ні», перепросити і перенести все на інший, більш сприятливий день. Та хіба я не пошкодую про це згодом? Я був рішуче налаштований на цю зустріч, і скасувати все через відсутність настрою, чи через штормовий вітер, було би по-дурному. Тим паче може у неї теж справи не дуже, але вона все одно готова приділити мені час. «Добре», — відповів я. 

 До виходу залишалося ще 10 хвилин. Я поклав чашку в умивальник, і пішов одягатися. Поверх кофти одягнув ще й светр, аби не змерзнути, якщо будемо гуляти довго. Не забув випити таблетку від болю у голові та взяти ще кілька з собою. Невеличку пляшечку води поклав у внутрішню кишеню куртки, від чого відчував дискомфорт побіля грудей, але був готовий потерпіти. 

Зачинивши за собою двері на ключ, я швидко спустився сходами донизу і вийшов на свіже повітря. Вздовж алей, біля будинку, ліхтарі схилили свої маленькі, охоплені жовтим сяєвом голови. Вони, як солдати — вишукувалися у колону та самотньо вартували у темряві, яка щохвилини ставала лиш густішою. Холодний вітер дмухав у обличчя, і очі від того почали сльозитися. Я примружився, аби знайти дівчину, але нікого не побачив, хоча годинник вже показував восьму годину. «Почекаю на неї тут. Може запізнюється трішки». У правій кишені куртки намацав картонну коробку з-під цигарок, і вмить вирішив не гаяти часу та закурив одну. Це була третя за день. Такої пачки мені вистачало на п’ять днів, а іноді — на трошки довше, адже я зовсім не був пристрастним курцем. Я знав це, бо пам’ятав, як батько справлявся з такою ж кількістю сигарет за дві доби. Тому він завжди купував цілі блоки, у яких було десь 20 таких коробочок. 

Іноді бувало так, що у голові не залишалося жодної, навіть найменшої думки і я мовби  випадаю з цього світу. Тіло не рухається, а очима сліпо витріщаюся у незбагненному напрямленні, мовби намагаюся заглянути крізь всі можливі матерії. Тоді, біля будинку, це сталося знову, і я навіть не помітив, як до мене підійшла Маріанна.

— Не знала, що ти куриш, — промовила вона. 

Я не намагався це від неї приховати, але так вийшло, що дівчина ще жодного разу не бачила мене з цигаркою в руках. Я повернувся до неї, і натрапивши на її здивований погляд, знітився. 

— Ага, — пробурмотів я, дивлячись на яскраво-помаранчевий попіл наприкінці сигарети.

— Чомусь я не здивована, — сказала вона, іронічно посміхнувшись.

— Я просто граюся, — знову прозвучало так, ніби я виправдовуюся.

Дівчина нічого не відповіла, лише мовчки спостерігала за тим, як я востаннє затягнувся гірким та смердючим димом і викинув недопалок у смітник. Здавалося, що у її очах виглядало, ніби я хизуюся цим, як п’ятнадцятирічний підліток перед своїми однокласницями, і через це я почувався повним дурнем.

— Ти доросла людина. Можеш робити, що хочеш, — спокійно промовила вона, немов знала, про що я подумав.

Я кивнув, і одразу ж, щоб змінити тему, запитав:

— То що ми будемо сьогодні робити? Куди підемо? 

— Я хочу показати тобі одне місце, — і вона хитро примружила очі так, що було видно тільки чорні зіниці, а в них —  ледь-ледь помітні білі відблиски ліхтарів. На секунду мені навіть примарилося, наче у неї зовсім немає очних яблук, і це виглядало моторошно. — Там дуже гарно вночі, думаю, тобі сподобається.

— Ти ж пам’ятаєш, що комендантська починається о дванадцятій годині ночі? — я й сам іноді забував про існування цієї заборони, бо ніколи не виходив на вулицю так пізно. 

— Не хвилюйся, це близько.

Після цих слів у мене виникло відчуття, що мене обманюють, і дорога у нас займе щонайменше пів години. Проте сперечатися я не хотів, бо запропонувати щось цікавіше на противагу, звісно ж не міг.

Ми йшли алеєю, що була освітлена ліхтарями, і Маріанна виглядала абсолютно так само, як і минулого разу. Те саме чорне пальто до колін і розпущене волосся, тільки у темряві її обличчя стало ще більш сяйливим та виразним. 

— Сьогодні спокійна погода, — сказала вона.

Я хотів заперечити, але помітив, що вітер і справді вщухнув, лише маківки дерев трошки похитувалися. Було навіть незрозуміло, коли саме стало так тихо на вулиці, адже буквально пів години тому панував повний хаос. 

— Ти якийсь сумний, чи мені здається? — дівчина трішки нахилилася вперед і заглянула мені в очі.

Насправді я все ще прокручував у голові ситуацію, яка сталася з Михайлом. Складно було просто забути про це на якийсь час. Тим паче відповіді від нього все ще не було. 

Я не планував згадувати про Михайла у розмові з Маріанною, тому намагався поводитися, як зазвичай. Здавалося, що справлявся дуже добре, доки вона не глянула на мене. Ті зелені очі побачили мене наскрізь, зчитали кожну мою думку та емоцію. Від такого її миттєвого жесту, я відчув, що можу довіритись і скоріше за все, не почути осудження, яке я боявся отримати від тітки. 

— Ну, то як? — знову почувся її голос, і я почав поволі говорити, роблячи іноді паузи, аби підібрати влучні слова. 

Ми йшли вздовж палаючої жовтими та білими фарами траси, і я вирішив не казати Маріанні, що не звертав уваги на Михайла через те, що був дуже сильно схвильований нашою зустріччю з нею. Це не така вже й важлива деталь, крім того, не дуже хотілося, аби вона знала, що я настільки нею зацікавлений. Коли я завершив оповідь, то у відповідь чувся лишень гул машин, і я мимоволі подивився на дівчину. Хотів упевнитися, що вона досі крокує поруч та почула все мною сказане. 

— Я написав йому, щойно повернувся з роботи, — я подивився у телефон, щоб перевірити останні повідомлення, і сховавши його у кишеню куртки додав: — Але досі нічого немає.

Насправді мені потрібен був слухач, а не порадник, і всередині стало значно легше, коли я поділився цією історією. Проте я все ще чекав від Маріанни бодай найменшої реакції, та натомість вона мовчки крокувала по вже знайомому мені маршруту. Ми знову направлялися у бік лісопарку.

— Не бачу нічого поганого у тому, що ти помилково зрозумів його поведінку, — нарешті сказала дівчина. —  Крім того, я так зрозуміла, що він тобі і не друг зовсім, аби так ним переймався. Просто хороший знайомий, та й все. Якби він так хотів отримати підтримку, то, можливо, би сам сказав про те, що сталося. 

Я не був упевнений у тому, що Михайло для мене «просто хороший знайомий», бо друзів тут (та й вдома) у мене особливо не було для порівняння. Так вийшло, що після випуску зі школи, всі мої товариші роз’їхалися по різних містах, і тому спілкування з ними поступово зійшло нанівець. В університеті я був занадто закритий у собі, аби завести нові знайомства. Тому наш зв’язок з Михайлом дуже нагадував дружній, бо за останні два роки я зовсім не мав таких людей у своєму оточенні. 

— Та й подумай, якби ти був на його місці, то він би став так турбуватися?

Це було очевидно не риторичне запитання, бо дівчина подивилася на мене, чекаючи відповіді. Я навіть над цим не замислювався, тому не знав, що сказати. Ми не були «запеклими корешами», дружба яких пройшла через вогонь, воду та мідні труби. Я бачив таких приятелів у реальному житті, і коли вони були разом (майже завжди), то нагадували мені двох золотих ретриверів. У нас же була, як я класифікував для себе, хороша доросла дружба. Ми не спілкувалися 24/7 і зустрічалися раз на місяць, поза роботою, але мені з головою цього вистачало, і йому, думаю, теж. Він дуже допоміг мені налагодити наше спілкування з Маріанною і через те, здавалося, що я можу на нього покластись. Проте це запитання дало мені підстави сумніватися, бо за весь час нашого спілкування — я ніколи насправді не потребував від нього підтримки. Його поради були для мене лише приємним бонусом, але не необхідністю. Тепер мені було цікаво: якщо я справді потраплю у скрутне становище, чи виручить він мене, а якщо ні, то чи буде він відчувати себе винним? Дуже хотілося вірити, що так, але щось у моїй голові підказувало, що я не можу бути впевненим, бо знаю цю людину не настільки довго.

— Не знаю, — буркнув я.

— Отож, бо й воно, — промовила вона, усміхнувшись. — Тому не накручуй себе дарма через нього, я не думаю, що він того вартий. Правда ж?

Усі ці слова здавалися такими неправильними, але я погодився просто тому, що більше не хотів забивати свою голову цими нескінченними тривожними думками. Спокійна безвітряна ніч, я разом з Маріанною, легкий запах пожовклого листя і холодне повітря — саме це зараз мало значення. Лишень це. Я глибоко зітхнув, ніби це був єдиний спосіб очиститися від останніх крихт переживань, які все ще були десь всередині моїх грудей і голови. Тепер світ навколо став справжнім.

— Хіба ми знову йдемо в лісопарк? — спитав я, коли вже не залишилося жодних сумнівів, що ми прямуємо саме туди.

— Так, але на інше місце. Уночі там дуже гарно, — на останніх словах вона зробила явний акцент.

«Цікаво, що там такого?», — промайнуло у голові запитання, яке я вирішив не говорити вголос, бо знав, що вона не відповість. Тому просто йшов за нею, як робив це вперше і, як, здавалося, буду робити завжди. 

Уздовж широкої стежки, якою ми крокували, дерева були начебто покриті вуаллю темряви. Навколо було так тихо, що можна було почути, як наші ступні шаркають по землі. Я навіть чув стукіт свого серця, десь далеко під курткою та светром, під шкірою, всередині грудної клітки. 

Раптом Маріанна міцно вчепилася за мою руку, і потягла мене з освітленої дороги кудись в хащі. На мить стало неймовірно боляче, бо я відчув, як вона нігтями встромилася мені у долоню, а потім так само різко відпустила її. 

— Вибач, — зойкнула дівчина.

Ми звернули вліво на набагато меншу стежку — дуже схожу на ту, якою ми вже йшли, коли востаннє зустрічалися, аби випустити горобчика. Я ледь не навпомацки йшов за Маріанною, насилу розрізняючи її силует серед великих стовбурів дерев. Очам знадобилося хвилини зо дві, аби адаптуватися до цього мороку. Під ногами щось безперестанно шурхотіло та тріщало, створюючи нестерпну какофонію, від якої хотілося закрити вуха та не рухатися. 

— Уже скоро? — спитав я, намагаючись перекричати усі ці звуки.

Маріанна на кілька метрів вирвалася вперед, і єдине, що я почув це літеру «А», яка очевидно означала «так». 

Я почав відчувати зародження болю, десь у потилиці, від навколишнього шуму та непритаманної мені активності. Думка про те, що у кишенях куртки є знеболювальне — дуже мене підбадьорювала. Я вже знав: щойно ми дістанемося пункту призначення, то перше, що я зроблю — це вип’ю пігулку або дві. 

Я дивився собі під ноги, намагаючись не впасти, і тому не помітив, коли дівчина зупинилася. Я наштовхнувся на неї з усієї сили. Вона похитнулася, але втрималася на ногах. 

— Обережно, зараз зіб’єш мене, — прощебетала вона, і, відходячи у бік, додала: — Прийшли.

Попереду себе я побачив, як пір’я темно-зеленої трави схилилося над прірвою у землі, а усередині неї — якимось чином левітували опалі листочки дерев. Мимоволі я закліпав очима, аби зір сфокусувався, і тільки потім зміг роздивитися, що це була зовсім не діра, а озеро прямо посеред лісу. Воно було досить маленьким і більше нагадувало велику калюжу. 

Ми підібралися ближче до водойми, і у її відображенні можна було побачити наші чорні силуети. Тут відчувався значно сильніший холод, а ще пахнуло свіжістю. 

— Ну як тобі? — тихо прошепотіла Маріанна.

— Дуже гарно, — не відриваючи погляду відповів я.

— А тепер подивися вгору.

Я зробив те, що вона сказала, і переді мною розкинулося величезне —  неосяжних розмірів —  нічне небо з мільйонами, ні, мільярдами великих і маленьких, яскравих і тьмяних зірок. Їх було настільки багато, що у мене перехопило подих від цієї картини, і мені до кінця не вірилося, що це насправді. Колись, дуже давно, я дізнався про «світлове забруднення» в інтернеті, і відтоді таємно мріяв побувати у найтемнішому місці на Землі, аби на власні очі побачити ясне нічне небо. І ось воно нарешті темно-синім атласним куполом зімкнулося над головою, і мерехтіння його далеких планет та розжарених сфер загіпнотизувало мене. Хотілося, аби кожна сяюча цяточка закарбувалася у моїй пам’яті, і від того я настільки широко розплющив очі, що почав відчувати, як напружуються повіки. Не знаю, скільки часу я так простояв, може, лишень хвилину, а може дві, проте у якусь мить мені здалося, наче ступні відірвалися від землі, а зоряне шатро ставало все більшим і більшим, падало на мене. Я бачив щось заборонене, щось, що мої очі не повинні були бачити. 

Зненацька правої руки доторкнулося щось холодне, майже крижане і я, ледь помітно здригнувшись, неохоче опустив погляд. Тонкі пальці Маріанни в’яло охопили моє зап’ястя.

— Ти тут? — ледь чутно прожебоніла вона.

Здавалося, щойно єдине слово злетить з моїх вуст, то вся чарівність цього місця враз розвіється міражем, і я просто кивнув.

—  Так багато зірок, правда? — знову заговорила вона, роздивляючись небо. Дівчина на секунду зупинилася, чекаючи моєї відповіді, але я вперто продовжував мовчати. — Великі першими впадають в око, але мені подобається шукати найменш помітні з них, хоча це і важко.

Тиша.

— Хочеш спробувати? —  я відчув її погляд на собі, і вдруге кивнув. —  Пам’ятаєш у своєму дитинстві такі різнокольорові з однаковими візерунками картинки для тренування очей? 

«Вони ще…»

— Вони ще на зошитах були. Потрібно розслабити зір, аби побачити певне зображення. Тут ти робиш так само. Я тільки так можу бачити найменш яскраві зірки.

І це й справді спрацювало. Білі крапочки почали проявлятися на небі. 

— Головне не фокусувати на них погляд, бо тоді вони чомусь одразу починають гаснути.

Я вирішив перевірити і це, але гострий приступ болю вдарив мені по скронях, і я різко опустив голову донизу, скрививши обличчя. Забув випити пігулки.

— Ти чого? — спитала Маріанна, відпустивши мою руку, і її голос здався мені надто гучним.

— Голова, — мій голос був ще гучнішим. — У мене є ібупрофен, зараз.

Я почав нишпорити по кишенях, у пошуках пластинки, і нарешті знайшовши, взяв дві таблетки і запив їх водою. 

— Може додому? 

Було відчуття, що шия занадто слабка, аби втримати на плечах голову, і я ледь хитаючись твердо відрізав:

— Ні.

Скоро біль мав притупитись, всього-на-всього потрібно було почекати. Я підняв на дівчину погляд, аби запевнити, що все гаразд. Її нечіткий у темноті силует став ще більш розмитим і, зрештою, затремтів. Це було схоже на те, як зависає фільм на одному кадрі, і зображення починає дрижати. Мені здалося, наче обличчя Маріанни стало напівпрозорим, що я міг побачити крізь неї силуети дерев. Я швидко закліпав очима, аби зір прийшов у норму. 

— Присядьмо, — почувся голос дівчини, і я відчув, як вона охопила мене руками за плечі, і ми разом опустилися на землю.

Пройшло хвилин п’ять, коли прискорене дихання почало потрохи сповільнюватись. Я занурив руки у вологу зів’ялу листву, і долоні почало приємно поколювати. Поступово металеві прути тиску ослабли, але все ще не спадали з моєї голови. Ще ніколи не було такого, аби біль відпускав мене повністю: він завжди впадав у сплячку.

— Маріанно, вибач, що я так… — тихо промовив я.

Не було ще жодної нашої зустрічі без моїх приступів головного болю, які я ніяк не міг контролювати, від чого відчував провину. Була теорія, що це ставалося через мою тривогу, яку я відчував постійно, напередодні прогулянок з дівчиною. Я хотів поговорити про це з психіатром, але постійно забував, чи відкладав на «потім». Тепер стало зрозуміло, що це точно потрібно зробити якомога швидше.

— Не хвилюйся, — відповіла вона. — Це все дрібниці.

— Не віриться, що я перебуваю у цьому часовому проміжку, — мені хотілося говорити далі.

— Що ти маєш на увазі?

— Ця війна. Я ніколи не думав, що буду в цьому жити колись. Пам’ятаю, як у моєї прабабці вдома висіла картина, на якій було зображено бій часів Другої світової. Вона була у таких неприємних відтінках болотного зеленого кольору. Кожного разу, коли я приїжджав до бабусі в гості, то дивився на той малюнок, і думав, що саме так виглядає війна. Здавалося, що вона завжди для мене залишиться такою безбарвною, бо це вже в минулому. Навіть не думав, що колись стикнуся з цим в реальному житті і буду свідком всього цього жахіття.

— Скажи, у цьому світі зараз страшно не померти, а жити? — дівчина подивилася на мене, і кутики її губ піднялися трішки вверх, створюючи ледь помітну усмішку. Я подумав, що це у неї така захисна реакція. — Так складно бачити всі ці катастрофи, спостерігати, як людська жорстокість досягає свого піка. — «І знати…». — І знати, що твої намагання вплинути на все це занадто мізерні. Як і ти сам.

Чути вголос ці слова було незвично і навіть трішки образливо, але я не міг з ними сперечатися, бо думав так само. У голові не було жодного аргументу «проти» — та що там, я їх навіть і не намагався шукати. Для мене це було все одно, що всіма силами намагатися вибратися з сипучих пісків, наперед знаючи, що рано чи пізно вони тебе все одно втоплять. 

— Я дуже часто думаю, як зараз батьку, — трішки згодом сказав я. —  Він нічого не відчуває, його ніщо не хвилює, — я на секунду задумався, і додав з ноткою сарказму: — Наче благословення якесь.

— Тобі, мабуть, хочеться бути з ним поруч?

Я кивнув. Саме так. Завжди хотілося бути з ним поруч, а не щоб він був поруч зі мною. 

— Будеш, — відповіла Маріанна, і після цього дуже сильно напрошувалося слово «скоро», але дівчина просто мовчки дивилася кудись вперед, а профіль її сховався за чорними пасмами густого волосся.

Біла рука з довгими тонкими пальцями і гострими нігтиками лежала у чорному листі поруч з моєю шорсткою від холоду і з численними ранками біля нігтів. Це був дуже влучний момент, аби взяти її долоні у свої, але я не став цього робити. Було відчуття, що я не гідний того, аби доторкнутися до неї своїми замазаними лапами, ще й ненароком забрудню її бліду шкіру.

— Дивись! — раптом вигукнула вона і вказала на озеро.

Я подивився у той бік і побачив, як на гладкій поверхні води якимось незрозумілим чином хвилями з’являлися кільця. Спочатку я подумав, що починається дощ, але стало зрозуміло, що це щось інше змушує водойму рухатися. Я примружився, щоб роздивитися краще:

— Для риб і жаб уже запізно бути такими активними. Зима скоро.

— Так, а може це лісні феї, — сказала Маріанна.

— Так, звісно, — з іронією відповів я.

Насправді це місце виглядало настільки чарівно, що її слова про чоловічків з крилами можна було би з легкістю прийняти за чисту монету. Мені спало на думку те, що вона скоріше за все тут не вперше і навіть не вдруге, що може вона знає ще багато таких місць, які наче зійшли зі сторінок казок, і їх я зможу побачити тільки з нею, і ні з ким більше. Цікаво, що мій уявний світ, про який я мріяв у дитинстві ночами, був дуже схожий на її реальний. І в той момент, сидячи поруч із дівчиною, я відчував, що мені випала велика честь бачити це все на яву та бути частинкою цього. 

— Чому ти так мало розповідаєш про себе і своє життя? — це питання хвилювало мене дуже давно, ще з того моменту, коли ми спілкувалися того дощового дня, у мене на кухні.

Увесь цей час я не підіймав із нею цю тему, бо вважав: якщо вона захоче, то сама про все розповість. Коли я ділився якимись своїми подіями або історіями про минуле, то очікував отримати щось навзамін, хоча би якусь найдрібнішу деталь, проте дівчина продовжувала мовчати. У мене були намагання дізнатися щось про неї за допомогою різних навідних запитань (типу «А у тебе колись таке було?», «Пам’ятаєш, це» тощо) , які я закидував, коли щось їй розповідав, але Маріанна завжди з’їжджала з теми. Складалося враження, що вона мені зовсім не довіряє і я просто пересічна людина для неї, хоча її дії говорили про протилежне. Я заплутався, не розумів, чи варто тоді мені покладатися на дівчину, чи все ж таки не сприймати наше спілкування занадто серйозно. Тому вперше вирішив запитати прямо, хоч і хвилювався через те, як вона відреагує. І не дарма.

— Мені нема про що говорити, — процідила Маріанна і навіть не подивилася на мене. Кожне слово вона вимовила настільки чітко, що здалося, наче приголосні літери маленькими голками встромилися в мозок, і я відчув наростаючий біль, а в горлі скрутився міцний вузол.

— Чому? — ледь чутно продовжив я, хоча і було передчуття, що цього робити не варто.

— Та коли ж ти відстанеш? — дівчина нарешті обернулася до мене, і через це її голос зазвучав гучно та пронизливо.

Раптом голова запульсувала від щосекундних вибухів мігрені, куртка стала занадто тісною для тіла, і мені захотілося зняти весь одяг, у якому я був. Знову стало зле. Я на мить заплющив очі, намагаючись зосередитись та остаточно не втратити над собою контроль, і коли розплющив —  зустрівся поглядом з Маріанною. Я не пам’ятаю якими були її брови та чи усміхалися мені її вуста.    

Здається, я не бачив нічого, окрім двох чорних зіниць. Темрява з них — тонкими струменями витікала назовні так, наче хтось незграбний пролив чорнила, і тепер все навколо швидко почало покриватися плямами. А потім свідомість зірвалася у прірву.