Абсурд.
Чи можна любити аромат кави, але не любити напій? Можна, я дуже люблю цей терпкий запах, люблю, як смак гіркоти і смажених зерен осідає на язиці. Як легені наповнюються теплом, запахом і спогадами. Волосся Лори завжди пахло кавою. Не знаю, це шампунь або будь-який інший засіб, але кава завжди була її ароматом. Я не пила кави вісім років. Я вдихаю його аромат, але не відчуваю смак. Чи божевільна я? Безперечно.
У останні п’ять років я встановила математичну закономірність спійманих злочинців, як і кількість розкритих злочинів. Ви думаєте, раз я проходжу практику на кафедрі психології, я люблю її? Ні. Я ненавиджу. Але минуле змусило зробити необхідні висновки, які привели до наслідків. І тепер я практикантка там, що не люблю. І мій куратор – не побоюся цього слова – кращий у своїй справі. Професор Ніколас. Під час проходження реабілітації в шістнадцять я захопилася інформатикою, базами даних, програмуванням.
Це допомагало відволіктися. Двійкова система числення була такою простою, такою зрозумілою. Вивчаючи її, я вимикала пам’ять, ставила блок на спогади, тимчасово стираючи інформацію на своєму жорсткому диску. Але це перше моє захоплення. Я не люблю психологію як науку, пробачте мене за це. Я люблю психологію поведінки, дії, мотиви. Як я вийшла на професора? Складно, але цікаво. Він надійно зачаївся, нічого не могло його видати. Але одну закономірність я все ж знайшла. Розкриваність його злочинів.
Найвищий відсоток, здається, що може бути не так? Але був один момент, який мене насторожив. Серійні маніяки, що скоїли тяжкі злочини, завжди пропадали без вісті. Збіг? А як ви самі думаєте? Я немов Аліса у світі абсурду. Де «Гріх і Печаль усього лише слова – порожні слова, які нічого не означають». Але вони означають, для мене. Я стрибнула в кролячу нору, я пішла за Білим кроликом, але мій провідник виявився вбивцею. Чи знала я це тоді? Ні. Чи можу я зараз визначити цей тип особи? Так.
Що я і зробила. Я вичислила його, в кінематографі його називали Абсолютом, в літературі просто гусінню. Але я знайшла його, що сидить на своїй величі, такого розумного, що палить і роздумує. Гусінь говорила, що треба завжди тримати себе в руках. На думку філософа, Гусінь дотримується філософських поглядів на незмінність особи, яка виражається в стійкості пам’яті. А іншими словами? Треба бути собою? Адже яка різниця, якщо за гримом ховається справжнє обличчя? Треба лише його змити.
І я знайшла її, людину, яка була собою. Уявіть моє здивування, коли я побачила, що означає в її розумінні «бути собою». Чи сподобалося мені? Чи збудилася я? Чи позаздрила я? А як ви думаєте? За останні вісім років, я зрозуміла одну просту істину: люди ненормальні. Вони вічно спізнюються, живуть у своїх будиночках, метушаться і постійно дивляться на годинник по два рази. Адже з першого неможливо запам’ятати. Ви теж дивитеся на телефон двічі? У кожному з нас живе Білий кролик.
Кожен з нас доставляє незручності і труднощі для інших. Але одні заводять глибоко у безодню, інші лише завдають дрібних неприємностей. І в моєму королівстві з’явилася Червона Королева. Але я відразу знала, що мене чекає. Не треба бути майстром психології поведінки, щоб зрозуміти, пані Роза стара сука. Боязка, жадібна, заздрісна, владна. Голову з плечей! Забула, вона ще і шлюха. Але хіба це новина. Моє життя – театр абсурду із стратами, самосудом і насильством. Хотіла б я його змінити? Ні.
За усе своє життя я шкодую лише про один момент, що я сіла в машину до незнайомого чоловіка. Це фатальна помилка забрала життя кращої людини в моєму житті. Ця помилка зламала мене, змусивши заподіювати собі біль, посміхатися на людях, а наодинці темної квартири, пускати собі кров. Чи вважаю я себе ненормальною? Безперечно. Кажуть, що визнання недуга - перший крок до зцілення. Проблема лише в тому, що я не хочу зцілятися. Моя «недуга» – це мій світ, моя кров на сорочках, мій вибір. Чи можу я себе змінити? Чи пробувала я?
Звичайно. Але я занадто боязка для цього. Зміни – не моя сильна сторона. Подушка Ніколаса пахне свіжістю. Ти що, щодня міняєш білизну, чортовий псих? Уся його квартира пахне так, ніби вона нова і в ній не живе чоловік за тридцять. Тут немає і грама пилу на горизонтальних поверхнях. Йому б не сподобалося у мене в гостях: банки з-під коли, засохла картопля фрі, порожні пакети. Запах свіжості заколисує мене, тиша заволодіває моїм розумом. Я знову біжу за кроликом по поляні, а трава лоскоче мені кісточки.
Дивно, жодного разу не бачила у кролика гіпс. Чи я вже бачила цього кролика? Чи я божевільна?