«Заздрість – це погано», – прочитаєте ви на обкладинці модного журналу, але я так не вважаю. Сьогодні тема лекції «Психологія заздрості». Я читаю такий нудний матеріал, а студенти хіба що не заглядають мені в рот. Особливо жіноча половина. А ви знали, що заздрість - це гріх? Смертельний гріх, через який ми з вами горітимемо в особистому котлі Пекла. Спіноза визначав заздрість як «незадоволення побачивши чуже щастя» і «задоволення в його ж нещасті». Я не відчуваю задоволення від чужого щастя, але навіть я випробовую заздрість.
Хоча можна подумати: чому? Чого у мене немає, щоб я міг заздрити іншим? В усіх нас є темна сторона, але хтось її показує, хтось приховує. Деякі вміють жити в симбіозі з нею. Усі ми – хворі люди. Лише одиниці відверто зізнаються в цьому. У крихітному містечку, розташованому поблизу Київа, стоїть маленький будинок. У ньому зберігається колекція, яку ви навряд чи знайдете в музеї і швидше за все ніколи не побачите живцем.
Усі стіни кімнати на першому поверсі обвішані картинами, на яких зображені біль і страждання, черепи різних форм і кольорів, жінки у відвертих позах, фолькльорні сюжети і фантастичні тварини. Проте особливими їх робить авторство: усі вони були намальовані серійними вбивцями. Чи можна вважати людину, яка збирає роботи серійних вбивць, здоровою? Нормальною? Чи вона живе в симбіозі зі своїми демонами? Я давно прийняв свою темну сторону, я живу і насолоджуюся нею.
Я люблю шукати пітьму в інших. Зараз за мною стежать більше сорока пар очей. Я вдивляюся в очі кожному: дівчина за сусідньою партою жує, і її рот покритий дрібними крихтами, що прилипнули до губ. Ви знаєте, який це гріх? А хлопець з першого ряду тре свій пах, дивлячись на мене. Можливо, він думає, що я цього не бачу. А поряд з ним блондинка погладжує його потилицю. Вони безперечно «пара», яка вважає себе навіть зразковою і, можливо, моногамною. Але так часто, дивлячись перед собою, ми не звертаємо уваги на головне.
Її дружок вже сорок хвилин дивиться на мій ремінь і ширінку. Чи знає вона, що його збуджує? Чи знає вона його найстрашнішу таємницю? Ви знаєте, який це гріх? Моногамія – насильство над собою або високі почуття? Згідно з Ареальною картотекою людських відносин з однієї тисячі двісті тридцять одного вивченого людського культурного співтовариства зі всього світу сто вісімдесят шість були моногамні. Якщо просто вдуматися в ці цифри? Чи є шанс у звичайної людини бути «моногамним» або вірним? Як вам більше хочеться.
Але виходячи з цих цифр, я б хотів глянути в очі цим ста вісімдесяти шести, щоб побачити в них заздрість. Заздрість через те, що інші роблять те, що хочуть, сплять з тими, кого хочуть, а не тому, що належить і треба трахати тільки одну людину, або тому, що одного разу він так пообіцяв. Мої думки абсолютно віддалилися від теми лекції. Студенти дивляться представлені слайди, а я спостерігаю за ними. Я люблю вивчати людей, їх звички, жести, пози. Як вони поводяться. За останньою партою я помічаю рух.
Дочка моєї милої Рози – Дарина – підсіла до пані Анни і щось шепоче їй на вухо. Цікаво. Анна збентежено опускає очі і заправляє пасмо білявого волосся за вухо, за цим так цікаво спостерігати. Пані Анна робить вигляд, що їй соромно, але це не заважає їй загравати. Хто ж ти така, Анна? Я дивлюся на цю пару дівчат, як вони тихо переговорюються і шепочуть щось одна одній на вухо, і буквально відчуваю їх гаряче дихання у своєї скроні.
Попри те, що я кінчив в глотку милій Розі близько години тому, я б хотів повторити це з цими дівчатами. Як добре, що вони не мої студентки. Дарина ніби ненавмисно торкається своїх грудей і піднімає очі на мене. Ну привіт, мила. Навіть з такої відстані я бачу її сірі переливання, ніби метал плескався в її очах. А вона не відводить погляд – смілива – і поправляє кофту, роблячи виріз відкритішим. О, мила, мені більше подобаються твої очі, в яких ти вже скачеш на моєму членові, твій виріз мене не цікавить.
Я бачу, як пані Анна хапає свою подругу за лікоть, привертаючи увагу, і Дарина відвертається від мене. Я ніколи не трахав в один день матір і дочку. Можливо, сьогодні треба це виправити. Ну, а доки треба закінчити лекцію. Студенти покидають аудиторію, і з ними донька декана. Я не проводжаю її поглядом, вона перестала бути мені цікава, як тільки я перестав дивитися в її очі, але це не означає, що ми не зустрінемося з нею пізніше. Можливо, на столі її матері або на задньому сидінні мого BMW.
Я навмисно купував таку машину, щоб там легко можна було перевозити і тіла, і трахнути таку, як Дарина. Анна підіймається з останнього ряду і невпевненою ходою йде до мене. Мила, не треба удаваності. Я знаю, яка ти. Ти не скромниця. Вона погойдує стегнами і наближається до мого столу, я вже піднявся з крісла, вимикаючи презентацію. Мені цікаво, що вона скаже. Хочеться поглянути в її очі, повні бажання і ніяковості.
– Професор. – Який солодкий у неї голос. Я відволікаюся від проектора і дивлюся на неї.
Бюстгальтер більше не видніється, отже в той раз це було навмисно. Ви правда бажаєте пограти, Анна?
– Пані Анна, як Вам лекція? – Впевнений, вона не слухала: вона переговорювалася з подружкою, вона дивилася в екран телефону, але вона і не зобов’язана була.
– Професор. – Її губ торкається ніжна посмішка, але я бачу те, що приховане за нею. Це усмішка. Хитра, акуратна і непомітна для оточуючих, але не для мене.
– Що вам сподобалося найбільше, пані Анна? – Вона знову підводить свої акуратні брови, і на секунду я бачу пітьму, що заплескалася, у блакитних очах. Я впевнений, зараз її відповідь мене здивує.
– Найбільше, професор, мені запам’ятався вислів Іоанна Дамаскина, який вказав на спорідненість заздрості і співчуття. Не називаючи їх ні гріхами, ні доброчесностями, він відносить ці поняття до незадоволень людини.
І вона змогла здивувати мене. Незадоволення. Цікаво.
– Чи заздрите Ви, пані Анна?
Вона так уважно на мене дивиться, але не як більшість: вона не вивчає фігуру, вона не дивиться на мої губи. Вона дивиться в очі, ніби не боячись, ніби знаючи, що там її пітьма.
– Так, професор, зараз я заздрю, що у вас є свій курс по психології, а у мене ще нема. І ще я заздрю, що ви працюєте на поліцію, складаючи психологічні портрети вбивць. – Ви ще раз здивували мене, пані Анна.
– Тоді сьогодні після лекцій не від’їжджайте додому, складете мені компанію по роботі на поліцію. – І в мить в її очах заграла пітьма. Ніби я чиркнув сірником над каністрою бензину. Пітьма і похіть. Я бачу, як вона на секунду переставляє ноги. Ти збудилася, мила? Але я ж ще навіть нічого не зробив? І я бачу, як вона бере себе в руки, не буквально, звичайно, тільки очі її видають.
Вона також стоїть, не стискаючи руки, не відводячи погляд, вона кліпає, і як тільки її повіки підводяться, з очей зникає все те, що я так люблю, залишаючись небесно-блакитними і ніби безневинними.
– Дякую Вам, професор. А чий портрет ви складатимете сьогодні? – Ні, мила, сьогодні це будеш робити ти. А я лише буду провідником для твоїх думок, у які хочу поринути глибше.
– Ви чули про маніяка Сатану? – Лише сліпий і глухий не чув про це.
Серійний маніяк, що орудував по всій Україні, на його рахунку вже більше тридцяти жертв, я давно збираю про нього інформацію і, до мого щастя, він був помічений в Київі, викравши двоє дітей з приватної школи менше тижня тому. Є шанс, що вони ще живі.
– Так. – Небагатослівно, мила, але мені подобається.
– Так от, пані Анна, сьогодні нас чекає зустріч з поліцейськими на тему портрета маніяка Сатани. – Вона лише киває, ніби зараз у неї в голові інші думки, які вона не наважується озвучити. Ну ж, мила, будь сміливіша. – Запитуй.
Доводиться її підштовхнути, сьогодні вже другий раз мені доводиться примушувати жінок діяти. Сподіваюся, на сьогодні це востаннє.
– Професор, а ви заздрите? – Третій раз ви дивуєте мене, мила Анна. Можливо, не один я хочу залізти у вашу голову. Ви теж хочете?
– Так, пані Анна, я випробовую заздрість. – Чи вона думала, що я збрешу? Але навіщо брехати в таких дрібницях?
– Кому? – Її небесні очі дивляться на мене, цікаво, вона вже роздягнула мене подумки? Думаю, так, ще при першій зустрічі на вулиці.
- Не до когось конкретного, пані Анна, я заздрю людям, які борються зі своїми демонами і перемагають. – Вона знову підіймає брови. Мила, це третій раз за сьогодні.
– А ви програли? – З кожним новим словом вона стає все цікавіше.
– Ні, пані Анна. Я давно переміг. – У мене складається відчуття, що ми говоримо про одне й те саме, але різними словами.
– Ви перемогли своїх демонів? – Посмішка з’являється на моєму обличчі, а вона ніби здивована ній.
Перший раз я посміхався сьогодні, коли дивився в очі пана Грозного на своєму столі, і другий раз зараз, коли мила Анна майже погладила монстра в мені.
– Я давно прийняв його. Можу припустити, як і ви, пані Анна. – Вона не дивується з моїх слів. Анна уважно дивиться мені кудись в ліве вухо і шию. Дістає з кишені спідниці картату сіру хустку. Я, признатися, здивований. Навіщо? Я бачу, як вона підносить куточок хустки до свого рота і акуратно облизує кінчиком язика тканину, змочуючи.
Але я все ще не знаю, навіщо їй це необхідно, хоч дізнаюся, рух її рожевого кінчика язика примушує мене відчути знову те, що я нещодавно залишив в кабінеті Рози. Збудження. Вона тягнеться до моєї шиї і майже невагомо торкається шкіри вологим куточком хустки.
– Ви, напевно, поранилися, коли голилися? – Ти знаєш, що я не голився цим ранком, це видно по моїй короткобритій бороді. Я бачу темну пляму на хустці. Кров. Дуже непередбачливо з мого боку. Але хустку треба забрати.
Нема чого залишати навіть краплю крові в руках незнайомої людини. Я перехоплюю її руку і забираю хустку, але, на мій подив, Анна ніби цього і чекала. Я засовую тканину у внутрішню кишеню піджака.
– Дякую, пані Анна, я поверну вам нову хустку.
– Нічого, у мене завжди є запасна, - вона витягує ще одну таку саму. Дуже передбачливо. – У вас на комірі сорочки кров. Рекомендую використати соляний розчин або перекис, для такого роду плями. Звичайно, якщо вони свіжі. Побачимося після лекцій?
– Дякую, пані Анна.
Після лекцій, все вірно. Дуже безглуздо з мого боку. Дуже. Я ретельно перевірив все на наявність крові. Все, окрім самого себе.
– Аня – так мене називають друзі. Чи Анна. Як вам більше подобається. Пані Анна не чекає моєї відповіді, вона розгортається на каблуках якраз у той момент, коли двері аудиторії відчиняються і заходять наступні студенти. Я би відповів, пані Анна, як мені більше подобається. А краще б показав. І бажано зараз.