Місячні кратери

Місячні кратери повні людськими тривогами —
З чорного космосу сипляться-стеляться килимом
Не-сподівання, не-долі, не-сни і не-спогади,
Щоби згоріти і в полі зростати ковилами.

Бережи тепло, 
Закорковуй його у пляшки.
Серця осінь
Сховай у дзеркальнім блиску.

Бо замерзне скло,
І тихенько, мов з крилець пташки,
Запорошить
Снігами твою колиску.

Допий свій чай, йди приймати гарячу ванну.
Зігрійся. Затим з-під ковдри не висунь носа.
Закінчиться літо — наспівуй йому осанну.
Із трав запашних вінки заплітай в волосся;

Де жеврів плинкий гірський серпанок
Й півні співом зустрічали ранок, 
Вітер заплітав в моє волосся
Тепле літо й сонячне колосся.

Той шторм в твою чашку прокрався не вчора й не нині,
І ти не подумай, насправді нічого такого —
Він там заховався відколи тобі, ще дитині,
Відкрилися очі на зламаний космос довкола,

На вулиці ніч така, знаєш, занадто зоряна,
Неначебто хтось перекинув відро із золотом,
Чи може розбив величезний стакан з монетами,
Засипавши ними тло неба, як стіл — щербетами.

В небі хмари летять і каються,
Що край світу — то даль некошена,
На молекули розсипаються,
Наче скриня, іржею зточена.

А я вгору здіймаю голову,
Все чудуюся їх далекістю,
Бо течуть вони, наче молодість
Тих часів, що старіші Безвісті.

Назбираю ромашок в намисто,
І, заквітчна ним, серед ночі
Я піду в перелякане місто,
Приворожу коханого очі.

Його погляд у свої тенета
Заплету, як павук в павутину.
Його голос в медові сонети
Хай складається, ніби в картину,

От би стати мені світлиною,
Запакованою у дерево.
Я б висіла собі на стінах і
Лиш чекала твого повернення,

По мені щоб — нехай би поспіхом,
Хоч мигцем — ти проводив поглядом.
Я б не стала тобі наркотиком,
Не стрічала би із порогу. Та

Давай підемо через парк перед світанком, і на вокзалі,
Як раніше, посидимо на лавочці, трохи далі
Від натовпу тих, хто чекає. Давай і самі чогось почекаємо,
Потримаємось за руки, поуявляємо,
Що ти провів мене до поїзда, нахилився

Дай мені кілька хвилин, і я розповім, як усе починається.
Світло біжить дорогами швидше, ніж люди встигають це зрозуміти,
Розганяє тіні і холод. Світ прокидається,
Ти крутишся уві сні, бо сліпить очі світло з незашторених вікон,

Ти прийшов пізно уночі, зимою,
Весь обмерзлий, обліплений снігом, із мокрим волоссям.
Приніс за собою запах молодої хвої
І паленого дерева. Я впустила тебе, і тепер ти, босий,

Коли тобі кажуть: «Не потрібно ворожити на кавовій гущі
Лити віск на воду чи виходити надвір,
Аби знати — безтурботні, розпечені сонцем дні скороминущі,
Не варто занадто прив’язуватись до них», — не вір.

Ти - наче велика дика лисиця, яка приходить, коли захоче,
І яка, навіть не просячи, залазить на мої теплі коліна,
Скручується собі у клубок, спить та тихо про щось собі муркоче.
Оте муркотіння відбивається у моїй душі, як ехо у замкових стінах,

Батарея під моїм вікном виглядає не надто привітно —
Половина фарби на ній обсипалась вщент,
Як голки із торішньої ялинки перед новим Різдвом.
Де-не-де її навіть поточила іржа. Але, звісно ж,
Я все одно стою коло неї, грію руки та шукаю сенс

Я вже бачив її колись.
Це було так давно, що здавалося б -
Пора забути. Але я все одно запам’ятав:
Вона була молода і у неї було моє обличчя.
Вона була ображена на мене, а я не розумів нічого, не знаючи,
Чому і хто вона така.

Весна кидає вітер і торішнє листя перехожим у ноги. 
А я, закутавшись у червону шаль, стою на балконі
Та дивлюсь, як, перестрибуючи через перші у році грози
Та через дах мого будинку, мандрує із теплих країв додому стадо бізонів.

В тій хаті, на стри́ху, під східним кутом, причаїлись-принишкли примари —
Шепочуться тихо, читають забуті, притрушені пилом та трохи шорсткі сувої
Про жовтень, що сиплеться листям беріз донизу, стікає по вікнах сльозами сідóї хмари,

Вона співала так сильно й так дзвінко, що було чути по цілому світу.
Слова і наспіви підхоплював зледенілий вітер,
Садовив собі на крила і відносив у гори, в ялиці,
Впускав між їх вічнозелене колюче віття, між тіні від їхніх стовбурів на зимній глиці.

Запах беріз. Шурхіт листя. Непевний крок.
Ти не дотягнешся, сонечко, до зірок.
Скільки не пробуй, між пальців у вишині
Завжди шумітиме вогкий осичний ліс,