Давай загубимось

Давай підемо через парк перед світанком, і на вокзалі,
Як раніше, посидимо на лавочці, трохи далі
Від натовпу тих, хто чекає. Давай і самі чогось почекаємо,
Потримаємось за руки, поуявляємо,
Що ти провів мене до поїзда, нахилився

До мене, поцілував на прощання,
А потім, ловлячи останнє зітхання
Вагонів, що от-от рушать з місця,
Застрибнув на східці, зайшов усередину і поїхав:
Стоячи, сидячи, — неважливо,
Хоч навіть зайцем — без квитка, і як злива —
В останню мить. Головне — що був би поряд.
А я б сказала: «Хочеш — смійся наді мною,
Але не дивись у вікно. Там ще темно,
Сонце ще не зійшло, тому поки що дивись лише на мене».
І ти б дивився.

Давай отак цілий день сидіти там, уявляючи, тихо дихати і мовчати,
Аж допоки вечір не почне наступати нам на п’яти.
А потім втечемо із натовпу перехожих, переїзжих чи просто заблукалих,
Підемо з вокзалу у центр міста, замовимо дві чашки кави,
Сховаємось під дахом кав’ярні, допоки весняні грози вмиватимуть місто,
І будемо далі тихенько дихати і мовчати — зовсім близько
Один до одного.

Дощ закінчиться, ти скажеш: “Давай забудемо,
Що холодно, мокро. Давай, як колись, загубимось
У лісі з квартир і будинків, між древніми стінами.
Давай побудемо просто, як раніше, тінями.
Потиняємось вуличками, позаглядаємо у зашторені вікна,
Сполохаємо котів, голубів і ворон, побудемо дітьми”.
Я кивну, і ми залишимо недопиту каву, підемо по слизькій бруківці,
І знову до самого ранку будемо співати колискову несплячому місту.
Бо знаєш, я всюди неначе вдома допоки ти поряд зі мною,
Весь світ мені теплий, як свіжий чай. Стелиться молодою травою
Будь-який шлях, яким ти мене поведеш. Тож навіть коли забудемо
Про всі дороги і манівці, про ніч і день — давай загубимось
Один у одному.