Кілька хвилин

Дай мені кілька хвилин, і я розповім, як усе починається.
Світло біжить дорогами швидше, ніж люди встигають це зрозуміти,
Розганяє тіні і холод. Світ прокидається,
Ти крутишся уві сні, бо сліпить очі світло з незашторених вікон,
Затим відкриваєш очі, позіхаєш, піднімаєшся з ліжка і починаєш жити.
Випити чаю, подзвонити бабусі, погладити кота, розсунути штори і впустити до кухні ранок —
Все те, що ти любиш. А також те, що просто мусиш робити:
Поприбирати, помити вчорашній посуд, приготувати сніданок.

Давай розкажу тобі, як усе продовжується.
Ти береш у руки книжку. «Люблю тебе понад усе», — каже він їй, і ти плачеш,
А потім смієшся, хоч сміятись зовсім не хочеться.
Так щиро радієш, що намальовані люди вміють кохати.
Ти і сама хочеш щастя — ось такого,
Коли аж завмирає пульс і солодко щемить у грудях
На твоєму серці висить табличка: «Зарезервовано. Тільки для нього»,
І ти вже не читаєш, а мрієш, як то воно буде,
Коли не друковані літери, а поцілунки, обійми,
Які не закінчаться ані після опівно́чі,
Ані через через сто років. Тобі кажуть: «Радій, поки вільна»,
Та ти не вільна, а просто самотня.

Хочеш, скажу, як усе закінчується?
Сонце втікає за помережений хмарами обрій,
Змовкають горобці, шпаки, сороки і синиці,
Миші та змії, ховаючись на ніч, повзуть у свої нори.
Лише ти завжди тягнеш до останнього,
Не бажаючи прощатись із думками друкованої людини,
Все читаєш, читаєш, читаєш… І коли від тьмяного
Світла настільної лампи починає боліти голова, аж тоді ти
На передостанній сторінці закриваєш книжку,
Аби залишити щось на завтра, і десь в середині ночі
Лягаєш у холодне, ніким не нагріте, ліжко
І закриваєш очі.