Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Весна кидає вітер і торішнє листя перехожим у ноги.
А я, закутавшись у червону шаль, стою на балконі
Та дивлюсь, як, перестрибуючи через перші у році грози
Та через дах мого будинку, мандрує із теплих країв додому стадо бізонів.
Де ступлять копитом, там молодіє земля й чепуряться квіти,
Там з-під землі виливаються нові джерела — збіса прозорі.
На кінчиках вух, на загривку в бізонів — зелене осинове віття,
Зриваючись вниз, затуляє їм зір, неначе зелені шори.
Й допоки бізони біжать у червоні хмари, у сонця вечірню сутінь,
Допоки бізони здираються в небо, в блакить молоденьку, близьку й ласкаву,
Допоки бізони щезають в густій призахідній каламуті,
Із кінчиків пальців моїх пропостають трави -
Ростуть, степові, та й зсихаються, сіном стають пахучим,
Сині волошки рясніють на моїм животі, на моїй шиї, на моїй спині.
І вже не волосся на очі спадає, а гілля, як в верб плакучих,
І вже не тримає мене тут ніщо. Я зриваюсь, біжу — я бігтиму безупинно,
Допоки не наздожену. Лиш вітер — він той іще балакун — у вухах співає,
Вистуджує шкіру, ще не доверху закриту лісовим мохом, цілує радо у скроні.
Я іскри твердими ногами витесую, здіймаюсь до виднокраю,
Здіймаюсь до неба, де сяйво північне і більше нічого немає,
Й сплітаюсь навіки зі стадом бізонів.