Туман

Батарея під моїм вікном виглядає не надто привітно —
Половина фарби на ній обсипалась вщент,
Як голки із торішньої ялинки перед новим Різдвом.
Де-не-де її навіть поточила іржа. Але, звісно ж,
Я все одно стою коло неї, грію руки та шукаю сенс
(Неначе знову і знову поринаю у той самий сон),

В тому, як у тьмяному світлі вуличного ліхтаря
Вже тиждень клубочиться туман безупинно. І
Борюсь із собою, аби не вибігти на двір
І не сидіти, аж поки зійде зоря,
На лавці під своєю квартирою,
Як ми сиділи минулого літа — просто неба. Ніч тоді

Була вітряна, ми були змерзлі й голодні,
Але вперто не хотіли розходитись до своїх домівок.
Пам’ятаю, як випадково торкнулась своїми руками
До твоєї долоні та відчула, яка вона холодна.
А ти все сидів і малював котів, що
Лазили дахами.

Я дивилась лише на альбом, що лежав на твоїх колінах,
Та на пальці, якими ти тримав зламаний з одного кінця олівець,
Не звертаючи більше ні на що уваги.
А ти лише раз глянув на мене розсіяно,
Звівши усі мої спроби сховати погляд нанівець,
Посміхнувся і попросив: «Посидь зі мною іще трохи».

А потім відвернувся і продовжив малювання.
Я подумала, що мабуть тобі одному просто самотньо,
Тому залишилась, продовжуючи незворушно сидіти,
Стрічаючи світанок мовчанням.
І в той момент я зрозуміла, що закохалась — ось так просто.
А ти й не помітив.