Невідомі історії

— Три, два, один, — пролунав шепіт на межі чутного.

— Це мене десь по телевізору покажуть? — спитала Дарія Василівна, коли Максим опустив камеру.

— Інтернет, Дарія Василівна. У нас канал на Ютубі. Ми вам покажемо, що та як робимо.

Романе…

— Так, давай ще раз. Ми загубили петличку та зарядку від неї?

— Та вчора ж вона була ще на тобі! Була! Трясця!

Назад шляху не буде.

Холодні краплі води щільною завісою закривали все довкола. Далі носа не можливо було нічого розгледіти. А ще стало холодніше, настільки, що з рота йшов пар. І пальці терпли.

Життя складне та бентежне. Чим довше думаєш про те, чому якось так трапилося, а не по-іншому, тим сильніше болить голова.

Він вже казав, що життя бентежне? Так от, оце «бентежне» можна спокійно множити на два.

— Ромчику!

— Що?!

— Тут гості до тебе!

День видався божевільним. Вірніше, не так. Другий день видався божевільним. Коли Нагірняк повернувся до будинку баб Дар’ї, то сонце вже зайшло за горизонт.

Як. Боліла. Голова. І у роті так, наче насцяв кіт. Ні, йому ніхто не сцяв у рота, але перші асоціації були такими. Він глибоко вдихнув та голосно видихнув, що вийшло хриплувато і що надто добре відчувалося вібрацією у грудях. Важко.

— Плаче кача з-поза ранку.
Плаче мати над дитяткой.
Тільки батько ніц не плаче,
Бо та пляшка чим дужч краща.

Бліда шкіра. Темні кола під очима. Впалі щоки, наче не їв декілька місяців. Волосся зажирене, як тиждень не мив голову. Незрозуміла втома у погляді, мов дійсно не мав відпочинку надто вже довго. Роман дивився на Максима та не впізнавав його.

Все було якось погано. Внутрішній голос мовчав. То зазвичай він не замовкав, а тут жодного слова не пролунало за ці дні.

У горлі дерло. В голові пульсувало. Особливо у вухах. І біль. Біль розколював скроню, через що здавалося, що мізки вже витекли з черепної коробки. Усвідомлення власного «я» не приходило в загальне розуміння становища, в яке він потрапив. І чому себе так почував.