Розділ 5. А голову ти вдома не забув?

Холодні краплі води щільною завісою закривали все довкола. Далі носа не можливо було нічого розгледіти. А ще стало холодніше, настільки, що з рота йшов пар. І пальці терпли. Всі, хто був на вулиці, бігли чим дужч до хоч якихось укриттів, адже пориви вітру не те щоб просто збивали з ніг, вони майже ламали дерева, пригинаючи їх до самої землі. Дощ ставав сильніше. Блискавки не припиняли бити в землю, сповіщаючи всіх про себе голосним громом. Справжній Апокаліпсис.

Рома біг, як і всі, кого дощ застав на вулиці. Потрібно було якнайшвидше дістатися до будинку баб Дар’ї. Добре, що хоч камера була водостійкою, бо навіть не було чим голову прикрити, не говорячи вже про техніку. Він промок до нитки майже на перших хвилинах від початку зливи, але не зупиняв свого бігу. Знав же, що не встигне. От потрібно було спускатися у той клятий підвал, де нічого нормального так і не відзняв? Тільки нанюхався всякої бридоти.

Останній ривок, з яким Нагірняк штовхнув хвіртку та ступив на подвір’я баб Дар’ї. Можливо, було необдуманим кроком, однак він зачинив за собою ці «дверцята», бо можна ж було дочекатися закінчення зливи, проте… А якщо не закінчиться? Виходити надвечір, коли вже розслабився, чи посилати Дарію Василівну? Це точно було б і низько, і жалюгідно.

Нагірняк зробив останні кроки, щоб штовхнути двері та опинитися в теплі та сухості. Очі вже швидко, порівняно з першим разом, звикли до не дуже гарно освітленого передпокою і Роман помітив під стінкою капці. Це для нього? Тільки одні та… Добре. Це для нього поставили. Роман спочатку наступив на один задник кросівок, після на другий та відставив взуття ближче до дверей, взувши капці.

У стегнах відчувалося тремтіння, з чим Нагірняк притиснувся спиною до дверей та заплющив очі. У грудях все палало, через що навіть почало здаватися, що там оселився вогнедишний дракон. Давно стільки не бігав, ще й на вулиці стало холодніше. Аби тільки не злягти із застудою.

Нагірняк розплющив очі та сіпнувся, сильніше втиснувшись спиною у двері та сипло вдихнув. Перед ним, всього за пару кроків, стояла Дарія Василівна, що наче виросла з тіней. Це було надто неочікувано, надо різко… Ще чомусь у чорній хустині, яка на кінцях була підшита червоно-білими нитками, які складалися в пелюстки, що тісно лягали один до одного та перетворювалися у пишні квітки. Колишня дівчина любила їх. Бегонії.

— Тю, Ромчику, злякався мене чи що? От ти даєш, — баб Дар’я по-доброму усміхнулася. — Дивлюся, і тебе злива застала. Біжи до ванни, а після спустися на обід.

Мабуть, все ж таки не було у Дарії Василівни нікого з онуків, якщо вона аж настільки багато уваги приділяла їм двом. Потрібно якось вже зняти інтерв’ю з нею, а не ходити та байдики бити. Швидше зроблять — швидше опиняться вдома.

У ванні кімнаті все так само вузько, як і було зранку. Нагірняк здивувався б, якби тут щось змінилося магічним чином. Роздягнувшись, Рома зупинився біля дзеркала та стягнув з мокрого волосся гумку, кинувши погляд на своє відображення. Щось надто впалі щоки та й без того темні очі стали чорними цятками на обличчі. Відчуття, наче дійсно не спав декілька днів, не відпочивав, не їв.

Ванна була старенькою: плитка бірюзового відтінку де-не-де мала тріщини, у кутках виднівся бруд від того, що пил змішався разом з пліснявою та став щільним через вологу. Не взяв собою сухий одяг. Так добіжить. Нагірняк забрався у ванну та закрив за собою синю з тропічними рибками штору, знявши душ з підставки на стіні. Постійно гаряча вода, чому Роман заздрив. У нього самого у квартирі був бойлер на вісімдесят літрів, чого вистачало тільки на сорок хвилин. Звичайно, можна було набрати ванну, але він не любив сидіти у ній, адже це завжди призводило до того, що він засинав, а вода ставала крижаною.

Змивши з себе бруд та піт, Роман, не вимкнувши воду, закріпив душ на підставці на стіні, щоб його омивало з голови до ніг. Тепло. Через штору у самій ванні стало темніше, ніж за її межами. Нагірняк вперся долонями у стіну та опустив голову, щоб тепло торкнулося шиї та плечей. Жити в будинку Дарії Василівни — жити у бабусі, якої у нього не було.

Скільки вже років пройшло? Рома був сиротою з народженням, як йому було відомо. Справжніх батьків він так і не відшукав, хоча, правду кажучи, не дуже то й намагався. Жінка, яка взяла його у сім’ю… Вона намагалася стати йому мамою, але Нагірняк не сприймав це. Як тут можна нормально сприймати чуже бажання будувати сім’ю, коли її чоловік день у день напивався, бив її, а потім почав підіймати руку і на нього? Так, не з самого дитинства, не в перші п’ять років. Це вже трапилося після того, як побачив, що «час прийшов» з першою «незадовільно» в першому класі.

Романе…

Шепіт не межі чутного. Шепіт, з яким він веде головою зі сторони в сторону. Хрускіт. Власна шия. Хребет. Ще один хрускіт.

Романе.

Щось невагоме торкається плечей, веде до шиї, розминає її. І вниз. Наче погладжування від коханої людини. Валерія. Вона завжди торкалася його так, наче її пальці були справжніми пелюстками: м’які, ніжні та прохолодні. Бегонії. Вона любила бегонії.

Романе!

Він розплющив очі та побачив біля своїх ніг, майже біля самих стоп, жіночу голову. Бліда, як у мерця, шкіра. Чорне розкидане волосся. Голова, яка не мала шию, не мала тіла. Голова розплющила очі без своїх яблук та роззявила рот з гострими зубами у німому криці:

— Ро-ма-не.

Закричавши, Нагірняк різко відштовхнувся від стіни, через що перечепився через власну ногу, але встиг схопитися рукою за змішувач. Не було. Голови не було. Але… Рома примружився та великим пальцем ноги боязко доторкнувся до тонкої чорної лінії, яка одразу ж піддалася натиску води та змилася. Волосина.

— Що за нахрін?!

Роман швидко вимкнув воду та відгорнув штору в бік, щоб майже вистрибнути з ванни. Дихати. Він не міг заспокоїти серцебиття та вирівняти подих. Що це було?! Погляд зачепився за якийсь рух справа, з чим Роман зіткнувся поглядом зі своїм відображенням та відсахнувся в бік, врізавшись в табуретку, яка лише дивом вистояла на своїх чотирьох ніжках. Дзеркало. Це всього лиш дзеркало. Що за дурня?

Нагірняк зачинився в кімнаті, яку йому виділили, навіть не заніс рушник назад до ванної. Не хотів. Не піде сьогодні туди ні за які гроші. Однак він все ж таки наважився спуститися на кухню для пізнього обіду. Макса не було, баб Дар’я лише налила супу, а після побігла до курятника, аби погодувати тварин. «Погода тільки гірше, курочки не повинні боятися, бо не понесуться, тож їм допоможе ця їжа», — промовила Дарія Василівна перед тим, як вийти на вулицю.

Йому все більше не подобався цей будинок, починаючи з «його» спальні та закінчуючи… Роман їв, але не відчував смаку. Навіть у води була своя солодкість, а тут нічого. Він завмер біля рукомийника та подивився перед собою у вікно. Все стало майже чорним, злива нікуди не ділася, але вітер вчух. Давно не було таких дощів, і добре, що тут поруч не було здоровезних гір, щоб уся багнюка зійшла на Новоорлівку.

Піднявшись до себе, Нагірняк зрозумів, що не знав, чим зайняти себе. Перекинути матеріал з камери на ноут та вибрати найцікавіші та найгарніші кадри, які точно підуть на ролик? Але виявилося, що завантаження розтягнеться на декілька годин. Не зняв же стільки. Але Нагірняк навіть сісти на ліжко не встиг, як двері до його кімнати відчинилися.

— Ти як завжди: без стуку, без дозволу. А якби я голим тут був?

— Ну то вдягнувся б, — Макс знизав плечима та зачинив за собою двері. — Я до тебе з презентом.

Рома опустив погляд на підняту руку Максима, в якій він тримав дві залізні бляшанки пива. Коли встиг зробити заначку, якщо в дорозі до Новоорлівки не виходив в магазин? Але чому б не розслабитися? Йому потрібно сьогоднішній день занурити в слабкий туман, який точно принесе полегшення. Так, ненадовго, проте думки потрібно було хоч якось викинути з голови, потрібно було прибрати з пам’яті те, що бачив у ванній.

— Взагалі баб Дар’я казала, що не приймає тут спиртне, але це ж просто пиво, — він розвернувся до дверей, щоб зсунути з місця важіль клямки та надійніше зачинити двері.

— То може не потрібно?

— Ай! Та боже. Про дві бляшанки вона точно не дізнається.

Йому вже не повинно було бути лячно, бо… Ну бо він вже не малий хлопчик, який повинен був переховуватися від батьків, щоб вони не дізналися, що він палив. Роман забрав протягнуту бляшанкку та забрався на ліжко, відсунувши на самий край ноутбук. Пальці зачепилися за петлю на кришці та потягнули її, щоб відкрити. Характерний пшик, з яким Нагірняк підніс бляшанку до рота та зробив декілька жадібних ковтків. Бульбашки одразу ж залоскотали піднебіння та горло, через що очі вже знайомо наповнили слізьми, однак це швидко пройшло.

— Як мед, — задоволено протягнув Макс.

Рома підняв погляд на Максима, який, стоячи, зробив великі ковтки і лише після цього майже впав на підлогу, щоб сісти та впертися спиною в ліжко. Він не особливо любив власне прізвище — Зажерило. Світловолосий блакитноокий хлопчик, який ще й був пухкеньким, став приводом для знущань від однолітків. З того часу Максим зненавидів своє прізвище. І якщо вже потрібно було представлятися, то він скорочувався його до простого Заж.

— Тобі все спиртне як мед, — Нагірняк закотив в очі.

— Не все. Горілка — ще та гидота, — відраза відчувалася в голосі Максима. — Не будемо про мій примарний алкоголізм. Щось на заводі було цікаве?

— Ага, відсутність наших майбутніх переглядів, — Нагірняк тільки зітхнув та опустив погляд на бляшанку у своїх руках. — Без сумнівів, вигляд з даху — вогонь, але… Там на ноут я перекидаю відзняте, думав порізати кадри сьогодні, — Рома провів поглядом руку Максима, яка потягнулася до ноута. — Може комусь щось у підвалі буде цікавим, але я лише нанюхався лайна з чиєюсь блювотою.

— М-м, романтика.

Така романтика, що він фанатів від неї. Рома зробив ковток пива у той момент, коли Макс витягнув провід з ноутбука, який під’єднував до нього камеру. Збирався все передивитися? Прапор йому в руки, як говорять.

— До речі, цей малий, Юра, — не відволікаючись від ноутбука, протягнув Максим, — в клуб якийсь завтра запросив нас. Сказав, що може пару історії пов’язаних з баб Дар’єю розповісти.

— Я думав, що ми, власне, вже завтра будемо знімати інтерв’ю безпосередньо з самою Дарією Василівною.

— Ой, та боже. Ми ще встигнемо зняти. Не варто втрачати момент з місцевими жителями. Не мені тобі розповідати, що від цього відео стане більш живим.

Так, Рома знав, що відео так стане динамічнішим, що воно викличе більше цікавості у глядачів, особливо якщо будуть якісь моторошні подробиці. Однак з кожним днем перебування в Новоорлівці Нагірняку все більше здавалося, що він стояв на нестабільній табуретці, а на його шиї був зашморг, який затягувався все сильніше та сильніше. Чомусь вперше за все своє життя Роман так гостро відчував косу смерті, що була вже не просто занесена над ним. Навіть коли пішов захищати Батьківщину не відчував подібного, тільки готовність віддати життя за людей. Зараз же… страх. Так, це був страх, який взявся невідомо звідки.

— Розцінюю твоє мовчання за «так», — весело промовив Макс. — Знаєш, що до мене тільки-но доперло? У тебе тут нема вікон. Взагалі.

— Та якесь дивне розміщення кімнат тут, якщо чесно. Як і всього в Новоорлівці. Мене дратує це місце, — все ж таки Роман вирішив поділитися своїми емоціями хоч з кимось.

— Ти був тільки у двох місцях, — Максим знизав плечима та відкинув голову на ліжко. — Я помітив, що ти якийсь надто напружений, як оце ми приїхали. Може відкладемо зйомку? Відео почекає пару днів, як і глядачі.

— Можливо, ти й правий, — Нагірняк помітив чужий погляд на собі, але тільки й міг, що стиснути губи.

Дійсно, він нормально не відпочив з минулої подорожі й майже одразу пішов новим шляхом. Колись, коли Рома ще стабільно відвідував психолога, то йому розповідали про емоційне вигорання, що може трапитися, коли працюєш без відпочинку і маєш справу з людьми. Можливо, Нагірняка дійсно спіткало й це, а не наслідки його контузії, проте образи, які він бачив… Галюцинації. Так, це були галюцинації чистої води. Потрібно було згорнутися, повернутися до Києва та почати нормальне лікування.

Якось стало тихо. Але Роман того не помітив. Як і не усвідомив, що збирався просто кліпнути, однак очі так і не розплющив. Поруч з Максимом він відчував спокій та знав на підсвідомому рівні, що ніякі «голови» його не потурбують. Нагірняк забув про те, що у нього в руках була бляшанка пива, від якого він навіть половину не випив, бо тіло голосніше кричало про потребу відпочити.

Наче впав у темряву: швидко пірнув, швидко відкусив шматок, швидко почав повертатися до тями. Рома відчув, як до його ноги доторкнулися, та з силою затремтів, розплющивши очі. Руки стиснулися в кулаки, з чим в голові з’явилося нерозуміння, куди ж ділася пляшка, але новий дотик до ноги змусив часто закліпати та перевести погляд на Макса, який вже сидів на ліжку біля його ніг.

— Година пройшла, — не обернувшись, кинув Максим. — Я пиво забрав, щоб ти не розлив його.

— Дякую, — хрипко промовив Нагірняк. — Так ти…

— Ти повинен це побачити.

Роману не дали договорити, одразу ж поставивши на його коліна ноутбук. Чорний екран, але з характерним білим трикутником, який був повернутий видовженим кінцем право. Нагірняк натиснув на пробіл й упізнав підвал, в якому ще був сьогодні вдень. Цей коридор, який створився завдяки знятим з петель дверям, порожні кімнатки, на підлозі яких де-не-де валялося сміття.

— І що я повинен побачити? Двері? Так це бункер. В ті роки полюбляли робити подібне на таких заводах, — Роман підняв погляд на Максима.

— Та боже, — до нього підсіли ближче та декілька разів натиснули на стрілочки на клавіатурі, щоб відмотати відео назад. — Дивись уважно на низ одвірка. Справа.

І що він там повинен був побачити? Нагірняк глибоко вдихнув та уважніше придивився до того місця біля підлоги, про який йому сказали. Так, відео було вже сповільнене, але нічого особливого, щоб змусило… Два вогники жовтуватого кольору, коли він розвертався з телефоном в руках, щоб піти з підвалу.

— Це відблиск від сміття. Фантик якийсь.

— Так, фантик, — Макс нервово засміявся та притягнув навушники, щоб віддати їх Нагірняку. — А тепер не тільки дивись, але і слухай.

Він знав, що там міг почути: власне важке дихання, коли притиснув руку до носа. Але Роман все одно вдягнув навушники та знову натиснув на пробіл. Розтягнуті кроки через сповільнення відео, шарудіння, що було його диханням. Нагірняку стало неприємно від поєднання напівтемряви та ледь чутного звуку, навіть волосинки на руках та шиї стали дибки. Але нічого. Відео закінчилося там, де сам Рома вимкнув камеру, коли майже побіг з підвалу, бо думав, що все ж таки встигне до дощу.

— Ну? — нетерпляче спитав Максим, але у відповідь отримав лише похитування головою. — Ще раз. Прислуховуйся уважніше.

Йому знову відмотали відео та вже самі натиснули на пробіл. Що? Що він мав почути? Зітхнувши, Роман заплющив очі та сильніше притиснув руками навушники до вух. Кроки. Завмер. Дихання. Шепіт. Кроки. Що? Нагірняк розплющив очі та перемотав відео назад. Кроки. Завмер. Дихання. Два вогники та одночасно з тим шепіт. Ще раз перемотати. Допоможи. Рома майже зірвав з себе навушники й перевів розгублений погляд на Максима, який посміхався так, наче був тим Чеширським Котом.

— От я про що тобі, — Макс поплескав Нагірняка по плечу та підвівся на ноги. — А ти кажеш, контенту ніякого нема.

— Це щось ти накрутив? — відставивши ноутбук на ліжко й поклавши поруч навушники, Рома уважно подивився на Максима. — Ні, не встиг би так якісно. Але люди скажуть, що це монтаж і…

— Тебе, бляха, тільки це зараз хвилює? Там голос. Голос! Шепіт. Та ти… Прокляття! Це ж не підробка! І не тільки мені почулося! Допоможи-и, — так само шепотом протягнув Максим. — Щоб я всрався, якщо це просто запис так повело через те, що ти був під землею. Але і вогники! Очі! Та то ж очі, точно очі!

Це… Це не могло бути правдою. В їхньому світі й так було повно всього: люди, природні катаклізми, клята росня, яка досі існувала, хоч і частинами. Які, в сраку, примари? Ще й Максим настільки захоплено говорив, що викликало ще більше нерозуміння.

— Ми зобов’язані туди повернутися, — на емоціях Макс різко зігнувся та вперся долонями в ліжко.

— Що? — Нагірняк з силою нахмурився, відчувши, як вся їхня витівка з Новоорлівкою почала тхнути смаленим.

— Ми повернемося у той підвал.