Розділ 8. Пан Щур та Пані Щуриця

— Ромчику!

— Що?!

— Тут гості до тебе!

Знову ранок. Знову сніданок. Знову Макс, який мав досить поганий вигляд та який підтвердив, що знову не спав, бо чув якесь шарудіння зі шафи. На питання чи відкривав він її — Заж тактично промовчав. Ромі не подобалося, що під його очима з’явилися ще темніші кола. І руки, здається, у Максима почали тремтіти куди сильніше.

Варто було після сніданку піднятися на другий поверх та майже зайти у свою спальню, як його гукнула Дарія Василівна. Гості? Які гості можуть бути у такий час? Тим паче до нього і тут, в Новоорлівці. Так і не зайшовши до спальні, Роман спустився на перший поверх, відчувши черговий дискомфорт від того, наскільки ж вузькими були сходи, та завмер біля дивану.

— Юро? — здивовано спитав Нагірняк.

— Привіт, — йому ніяково усміхнулися та підняли руку. — Я вибачаюся, що не прийшов вчора, сестра напружила мене з підготовкою до завтра. Але, якщо ще ви хочете, ми б могли піти до мене, я б вам показав ті свої записи.

— Ем… Так. Добре. Дай мені декілька хвилин.

Так, він планував піти до Юри, але якось вже забулося і… Кивнувши головою більше для себе, ніж для когось іншого, Роман піднявся на другий поверх, щоб сповістити Макса та зайти до себе в кімнату. Переодягнутися, зняти ноутбук з зарядки, про всяк випадок, та знов повернутися до вітальні, де вже був Максим. Надто погано виглядав, надто.

— Можемо йти, — невідомо для чого промовив Нагірняк, наче без цього вони нікуди не пішли б.

— Так, але… — Юра зупинився біля дверей. — Я попрошу вас особливо не галасувати, коли ми прийдемо. Мама не полюбляє, коли хтось сторонній приходить в дім.

— Якщо твоя мама не дуже полюбляє гостей, то, може, нам не варто йти? — невпевнено спитав Рома.

— Ні-ні, все нормально, — він підняв руки так, наче цей жест міг заспокоїти його самого. — Мама буде рада, що у мене з’явилися друзі і… Ось ми й підійшли до головного, — Юра тяжко зітхнув. — Я не дуже компанійський, не як сестра, але мама хоче, щоб я з усіма спілкувався, а не був відлюдьком. Тому… Просто без мене по будинку не ходіть та поки не зайдемо до мене у кімнату зайвий раз не говоріть. Добре?

— Звичайно, — Нагірняк знизав плечима, бо це був чужий «храм», в якому були свої правила.

— Дякую.

Юра розплився в усмішці полегшення, що було для Роми чимось напрочуд дивним. Дякувати за те, що зголосилися слідувати правилам у чужому будинку? Можливо, так на Юру впливало те, що він майже ні з ким не спілкувався та не мав друзів? Нагірняк зловив себе на тому, що сам був майже таким самим: не дуже товариський, не намагався зайвий раз шукати спілкування хоч з кимось. Відлюдько.

Будинок Юри не розміщався надто далеко від будинку баб Дар’ї: вони звернули на перехресті наліво, пройшли менш ніж п’ятсот метрів, як вже зайшли на приватну територію. Все довкола виглядало не таким й старим, як у Дарії Василівни, але в усьому відчувалося не щось «нове», а «доклали більше зусиль, бо є молода кров». Підстрижена трава, доглянуті дерева, що біля землі пофарбовані у білий колір, будинок обшитий рожевим утеплювачем, що вже досить давно втратив свою насиченість в кольорі.

Всередині не так вже й тепло, хотілося вдягнути або кофту, або майку під футболку. І запах надто грушевий, солодкий, що з перших ковтків повітря викликав неприємне відчуття нудоти. Рома покосився на Макса, який стиснув губи та не стримав покашлювання, на що наче й далеко, але і наче за спиною пролунав надто шумний видих. Як хтось розв’язав повітряну кульку, що почала повільно здуватися.

— Це ти, синку?! — жіночий голос високий, голосний та більше грудний, від чого неприємно зарізало у вухах.

— Е… Так, мамо! Я… ем… Я не один! Ми підемо до моєї кімнати! Заважати не будемо!

— У тебе нові друзі?!

— Ем… Так, мамо! Ми підемо! У нас ще дуже багато справ!

— Тільки не бешкетуйте!

Юра спішно, майже побіг, пішов до сходів та піднявся на другий поверх, Максим також не змусив його довго чекати, але Нагірняк… Чомусь він зупинився на першій сходинці та прислухався до звуків будинку, до життя в будинку. Кроки нагорі та шарудіння, що схоже на те, як хтось зчищав з риби луску, в якому він признав дихання. Рома повернув голову в бік, визирнув у вітальню, з якої відкривався вигляд на пошарпані двері кольору темного дерева із вкрапленнями іржі, наче…

— Ви йдете?

Оклик Юри змусив сіпнутися та похитати головою. Йде. Куди ж він міг подітися? Рома піднявся на другий поверх та пройшов повз Юру, який тримав відчиненими двері до своєї кімнати. Невелика, з одномісним ліжком під вікном, шафою поруч, заваленим різним папером та книгами столом. Останнього було аж надто багато як для сімнадцятирічного юнака. Хоча у нього ж не було друзів.

— А твоя мама… — несміло почав Максим, хоча так і не договорив.

— Не хвилюйтеся, вона точно не вийде зі своєї кімнати, — Юра підійшов до ліжка та нервовим рухом поправив плед, який закривав його. — Вона давно хворіє, тому геть не встає з ліжка. Ми з Євою доглядаємо за нею, раз на два тижні приїжджає лікар, щоб перевірити стан мами.

— Наші співчуття, — неголосно промовив Нагірняк та відкашлявся, щоб якось поставити крапку в цій темі. — Тож… куди нам можна присісти?

— Та куди хочте. Можете хазяйнувати тут в кімнаті. Я не особливо розумію, як потрібно сідати та виставляти камеру, щоб гарно було потім на екрані.

Юра почав тараторити та нервово покусувати собі губу. Так, не часто до нього хтось приходить і це помітно було навіть без прискіпливої уваги. Можливо, навіть ніхто не приходив сюди.

Рома дозволив собі опуститися на край ліжка з протилежної сторони від подушки, поки Макс то ставив камеру на стіл, то відсував стілець та розміщував на ньому техніку, але все ж таки залишив на кутку дерев’яної стільниці, щоб самому плюхнутися на не дуже м’яке сидіння. Юра, ніяково переступивши з ноги на ногу, відійшов до шафи, щоб взяти одну з книг, а після сів поруч з Нагірняком, опустивши погляд собі на коліна.

— Не хвилюйся, — Роман намагався, щоб його голос лунав якомога спокійніше. — Ми ж не з державного каналу. Це відео для інтернету, тут можна бути самим собою.

— Ага, — з видихом сказав Юра. — Це я просто так збираюся з думками та тим, щоб не ляпнути чогось зайвого, через що потім буду ловити гейт в коментарях та у себе в повідомленнях.

— Якщо тобі щось не сподобається, то ми це виріжемо та забудемо, що ти там щось говорив, — краще йти на компроміси, ніж потім читати про судову заборону розміщення чергового відео. — Отже, твоя сестра сказала, що ти захоплюєшся різними легендами.

— Не тільки легенди. Чутки, міти, перекази. Раніше це були історії з усього світу, зараз же я намагаюся вивідати все про нашу Новоорлівку.

Рома глибоко вдихнув, готовий вже поставити нове питання, як пищання збило його та змусило різко обернутися. Біля стіни, в самому кутку за ліжком, стояла досить широка та висока клітка з трьома поверхами, у якій копошилося два пацюки. Забарвленням вони були подібними до сіамських котів, навіть ніс був темно-коричневим.

— Ой, — Юра спішно поклав книжку на ліжко та майже підскочив на ноги, щоб підійти до клітки та відчинити дверцята. — Ви не бійтеся їх, вони у мене геть ручні та не кусають нікого. Пан Щур та Пані Щуриця, — він підставив руки, на що тварини вилізли йому на долоні, та переніс їх на ліжко. — Я знайшов їх під дверима одинадцять тижнів тому. Маленькі, пищали, майже лисі. Добре, що хоч помітив їх, а не наступив. А змерзлими якими були, — важко зітхнувши, Юра підставив до краю ліжка коробку, що була до половини її висоти, та знову сів. — А потім виявилося, що це дівчинка та хлопчик, але чомусь вони досі не народили малечу. Наш місцевий ветеринар, дядь Коля, взагалі дивується, як це така порода пацюків опинилася тут, бо ніхто з місцевих не купував собі когось подібного.

Рома не відводив погляду від пацюків, які підбігли до нього, щоб обнюхати та досить нахабно забратися на коліна. Він не боявся їх, адже не було сенсу — це не дикі тварини, які розносять якусь заразу. Нагірняк спробував піднести руку до пацюка, що розміром був менший за другого, щоб погладити, але йому не дали цього зробити, як вказівний палець схопили лапки з не дуже довгими кігтями та почали обнюхувати.

— Це Пані Щуриця. Самки завжди набагато менші за самців, — Юра скинув взуття та повністю забрався на ліжко, сівши в позу лотоса. — Я знаю, що є різниця між пацюками та щурами, але ім’я Пані Пацючка… ну, воно навіть на вухо не лягає.

— Ти захоплюєшся біологією? — Рома підняв погляд на нього, віддавши пацюкам і другу свою руку для того, щоб її вивчили.

— Скоріше зоологією. Зоологією ссавців. Може трохи ще птахів можна втиснути сюди.

Пацюки, не знайшовши нічого цікавого в пальцях, які навіть слабко покушували, зістрибнули з ніг Романа та підбігли до краю ліжка, щоб відшукати коробку. Нагірняк навіть припинив дихати та дивитися на Юру, щоб поспостерігати за тим, як пацюки обережно зістрибнули з ліжка, а потім побігли по підлозі, забравшись під шафу.

— А ти… ти не боїшся, що вони щось перегризуть чи загубляться десь? — Макс так само слідкував поглядом за пацюками.

— Та нє, вони у мене слухняні. Дивіться. Тік-тік.

Скоріше поклацування язиком, ніж повноцінний звук, на який пацюки вибралися з-під шафи та побігли назад до ліжка, застрибнувши на коробку. Дійсно видресувані настільки, що боятися про їхню втрату десь в будинку — безглуздо. Пацюки, покрутившись на коробці, знов зістрибнули з неї на підлогу, та побігли до столу.

Можливо, варто було і собі завести якусь тваринку? Нагірняк колись давно розглядав таку можливість, проте у «сім’ї» цього не підтримували, потім було навчання в університеті та життя в гуртожитку з чіткими табу на будь-що живе, що не людина, а після якось… Після війни тварини вже не згадувалися.

— Отож, поговоримо про твою любов до всього мітологічного. Ти взяв книгу, — Рома красномовно опустив погляд на предмет, що лежав на колінах Юри. — Це там історії?

— О так, — він опустив погляд та майже любовно провів долонею по повністю чорній обкладинці. — Важко було знайти чисту книгу, щоб ще сторінки не просвічувалися та витримували не тільки чорнила, але і маркери з фарбою. Пів року шукав і ось, вже як три роки ця краса в мене. Досі не заповнив її до кінця.

— Можна подивитися?

Роман протягнув руку, на що тут же відгукнулися позитивно та віддали книгу. Чорна обкладинка виявилася м’якою на дотик, хоч і не прогнулася, а форзац прикував до себе погляд. Наче звичні чорні лінії складалися у різні спіралі, переходили в інші кольори, які відображали усю палітру сірості, а в самому кінці стали геть білими. Лише набагато пізніше Нагірняк зрозумів, що сторінки мали трохи жовтуватий відтінок, що наштовхувало на думки про якийсь древній фоліант.

На першій сторінці каліграфічним почерком, правда, літери були аж надто гострими, чорнотою сяяв напис «Хроніки Нави». І автор в самому низу, в чому Нагірняк нічого не зміг розрізнити. Наче геть не українською було написано. Перегорнувши сторінку, Рома одразу ж побачив графітово-сірий малюнок старого чоловіка, у бороді та волоссі якого пробігали хромово-зелені лінії. Як і очі…

— Розповідають, що нечиста сила потемки виходить на дорогу і пропонує перехожим підвезти їх на своїх конях. Той, хто погодився, додому вже не повертається. Їздять дідьки, як виявляється, не на конях, а на обернених у коней померлих грішниках, утоплениках, вішальниках. Якось один чоловік повертався з далеких заробітків додому. Доганяє його пан на конях. «Сідай підвезу», — каже. Той сів. Трійка летить, як стріла, а пан усе гукає до кучера: «Піджени праву попадю!». Селянин питає, чому кобилу так назвали. А пан відповідає, що то не кобила, а й справді попадя, і він її привчає, щоб швидше бігала. Злякався чоловік. Раптом заспівав півень. Дивиться селянин — лежить він на дорозі близько свого дому, а пан зареготав і пропав.[1]

Нагірняк слідкував за кожним словом в книзі, поки те промовляв Юра. Знає на пам’ять? Невже він запам’ятав текст з усіх сторінок? Звичайно, коли сам заповнюєш щось подібне, то воно автоматом відкладається в голові, однак щоб настільки слово в слово — це вже показник чогось нездорового.

— Це Лісовик, — Юра на пару секунд повертає голову до камери, а після знов дивиться надто проникливим поглядом на Романа. — Одні кажуть, що він не такий небезпечний, як розповідають легенди, інші, хто вже надто сильно християнізований, що всі лісовики — це скинуті Богом янголи з небес, які потрапили в ліс. Проте… — він судомно вдихнув, наче боявся незрозуміло що. — Проте є дещо спільне в цих усіх розповідях про злого лісового духа, який не відпускає нікого, хто заходить на його землі.

— Я дозволю собі трохи пофілософствувати на цю тему, — Рома перегорнув сторінку, де був намальований Лісовик, що сидів на колоді біля багаття. — Сама концепція лісу з прадавніх часів була такою, що: це темне місце, не ходи туди, бо загубишся і помреш. Дорослі лякали дітей, ті виростали й вже лякали своїх дітей. Замкнуте коло. Саме так і народилася одна з «темних» легенд, що отримала ім’я.

— Ви атеїст? — Юра схилив голову до плеча, наче знайшов цікавого хробака, що виповз з-під землі під час зливи, аби не захлибнутися.

— Скоріше агностик. Не те, щоб я повністю заперечував існування бога, але я вірю в те, що якісь сили над нами все ж таки є, — Нагірняк знизав плечима та посміхнувся, опустивши голову. — Чи можна вважати інопланетян богами? Інша сила за межами нашої планети, яка має більше мізків, ніж ми, і, можливо, навіть створила нас. Чим це не характеристика богів? Чи краще дивитися в біологічну сторону, яка стверджує, що ті, інші , всього лиш розвинутіші створіння, у яких еволюція виявилася якіснішою? — Роман не чекав, що на всі його питання одразу ж дадуть відповідь. — А ти якої віри?

— Ну-у… Все складно, — Юра помітно засмутився та почав нервово заламувати пальці. — Мене, як і Єву, в дитинстві не хрестили, якось не склалося. Потім мама захворіла, вже не до того. Батька не було з самого нашого народження. Як ви могли зрозуміти, у нас з сестрою не було жодного релігійного виховання, не тримали Біблію вдома, проте коли мама повністю стала прикутою до ліжка, то вона стала набожною дуже. Почала молитися. Святого отця кличе кожного місяця задля молитви… Знаєте, що він сказав? Ви не хрещені, то й помрете не відспіваними та згорите в пеклі. Це якось… Ну хто таке говорить двом підліткам?! Та нам було по тринадцять років! — зі злістю виплюнув Юра та перевів подих. — А при мамі той батюшка таке ж лицемірне падло, так і робить все правильно та гарно, люб’язно, аби отримати свої п’ять сотень.

Святий отець. Звичайно. Святий. Ні, під час повномасштабного вторгнення церква в Україні почала зазнавати змін, нарешті позбулася того клятого «московський», але деякі «руські» попи швидко перефарбувалися, аби тільки їх не чіпали. Здається, тут в Новоорлівці був один з цих перевертнів.

— Ви мамі казали? — неочікувано для Нагірняка подав голос Макс.

— Ні, — у відповідь Юра похитав головою. — Та як тут скажеш? Мама днями на ліжку, дивиться телевізор. Поговорити може тільки з нами й от коли приходить цей батюшка. Ми не хочемо забирати у неї хоч якусь радість в житті.

Розпач. Смуток. Біль. Рома так гостро це побачив у погляді Юри, який підняв очі лише на пару секунд. Це мама, тут… А що тут? Нагірняк не мав нормальну сім’ю, щоб відчувати хоч якусь емпатію в цьому напрямку, однак він співчував цій сім’ї. Співчував, бо діти аж ніяк не повинні втрачати своє дитинство, щоб доглядати за дорослими та терпіти психологічне знущання від попа. О, а те, що там була не одноразова «акція» про пекло — Нагірняк був упевненим.

— Велети, — Рома перегорнув декілька сторінок, щоб закрити минулу тему. — Вирлоок, — перегорнувши ще сторінку, він проводить пальцями по червоному малюнку циклопа, відчувши щось знайоме від цього імені. — Побачив Вирлоокий дідову онучку — така гарненька, як же ж її не зачепити? Та їй, певно, не до душі були його забавки: може, й вилаяла його — не знаю, тільки Вирлоокий зразу вбив її костуром.[2]

— Це дитяча казка, — зі смішком промовив Юра, побачивши здивування Нагірняка від такої відвертості. — Насправді історія про Вирлоока досить… спірна. Він робить зло — його вбивають і зло зникає. Все відроджується, все стає таким, як і було. Проте якщо пошукати та заглибитися в інформацію, то можна побачити, що з таким відродженням «бажання жити у живих істот зникало». Тобто, беручи до уваги ваші слова про ліс, можна стверджувати, що Вирлоок — це прообраз якихось розбійників, які вбивали та ґвалтували людей… дівчат, а батьки постраждалих не ховали своїх дітей, а тримали поруч. Про це ще свідчить те, що — як тільки Вирлоок покидає землю людську, то тягнеться за ним солодкуватий запах смерті.

Фанатичність у голосі Юри так і відчувалася. Здавалося, що її можна було навіть стиснути у власних руках. Але те, про що говорилося зараз, — по шкірі бігали мурахи, від чого навіть кінчики пальців хололи. Відкашлявшись, Рома вже збирався розпитати про запозичення образу Вирлоока з тієї ж грецької мітології, як двері до спальні безцеремонно розчинилися і на порозі з’явилася Єва в сарафані кольору кави, що мало мереживо, яке під час руху скидалося на пір’я. Її очі були підведені чорним, через що ті були подібними до великих совиних. Не вистачало тільки жовтих лінз.

Максим одразу ж підскочив на ноги та розвернувся обличчям до Єви, по-дурному посміхнувшись. Дурень. Лізе тоді, коли вони тут, в Новоорлівці, затримаються ще на тиждень. Може навіть менше. Не його справа. Роман усвідомив одне — говорити про щось, що аж ніяк його не стосується, точно не вартувало.

— Як чудово, що ви тут, — після недовгого мовчання, наче її збило з пантелику те, що в кімнаті брата був не тільки Юра. — Мені потрібна допомога… Ну, Насті потрібна допомога з прикрасами на завтра. Виставлянням світла і всього цього. Ви ж спеціаліст? — вона виразно подивилася на Макса.

— Так… Так-так, звичайно, я в цьому розбираюся, — затараторив Заж та повернув голову в бік Романа. — Я піду. Ти тут справишся один?

Нагірняк лише повів рукою в повітрі, мов, йди, роби, що хочеш, та повернувся назад до Юри, який одразу ж відвернув голову, наче й не дивився на нього. Рома нічого більше не говорив, чекав, поки Макс пересуне стілець назад до столу, переступить пацюків та зачинить за собою двері.

Мовчання затягнулося. Роман гортав сторінки саморобної книги, розглядаючи малюнки, вихоплюючи ті чи інші фрази з тексту, що, відверто кажучи, зовсім не відкладалося в голові. Сорок шоста сторінка і рука різко завмерла, варто було побачити вже знайомий перевернутий донизу гострим кінцем трикутник із зігнутими кінцями та ромб згори. Це ж те, що…

— Навник, — голос Юри здався надто голосним, через що Роман затремтів.

— Що? — хрипким голосом спитав Нагірняк.

— Навник. Це символ Чорнобога, — неголосно відповів Юра, не відводивши погляду від чужих пальців, які обводили лінії. — Це Бог-батько всього злого та шкідливого, він інша сторона Білобога та виник з пітьми. Він може являтися як в образі змія, як в образі чорного ворона та вовка, так і в образі людському. Надто гарний у віці чоловік, адже темрява завжди спокуслива. Навник — це один з символів Чорнобога, але він не несе прямого значення смерті. Схожий на голову козла, але це трикутник, що символізує життя усього живого: народження, життя, смерть, та ромб, що насправді є символом родючості. І правда, якщо подивитися на увесь шлях Чорнобога, то можна побачити, що у нього було аж надто багато дітей.

То ось що це за знак. Рома ще раз провів пальцями по знаку, зрозумівши, що робить це без усвідомлення та «сигналу з мозку». Навник. Символ смерті, який Нагірняк бачив уже два рази. Чи варто було вже зараз підіймати свою забуту віру в усякі знаки, що могли обіцяти «швидку смерть» або «успіх в житті»?

— Можна я спитаю… дещо? — Рома підняв погляд на Юру, який кивнув головою. — У вас є хтось, хто язичник та вірить в цього Чорнобога?

— Ви так спокійно говорите про стару віру, — на Нагірняка подивилися з незрозумілим для нього виразом обличчя.

— Давай на «ти», бо я ще не настільки старий, — чергова слабка посмішка торкнулася губ Романа, який ще й тяжко зітхнув. — Християнство вирізало усіх, хто не підкорявся йому, то чому я не повинен цікавитися тим, що шанували наші пращури?

Юра замовкає. Надовго. В кімнаті розносилося лише шарудіння та не часте пищання пацюків, які бігали від кутка до кутка, поки не забралися назад собі в клітку. Нагірняк слідкував за ними поглядом, слідкував за тим, як менший пацюк взяв з мисочки якийсь невеликий білий квадрат та почав гризти його. Яке ж просте життя у хатніх тварин: поспав, поїв, тебе погладили, з тобою пограли й знов спати можна. Ні про що не переймаєшся.

— Пан Лаговський. Івар Лаговський, — неголосно, майже пошепки, наче це була якась таємниця, промовив Юра. — Він старовір і шанує Чорнобога. Так, там і ритуали є, — ще тихше, на межі чутного, і Нагірняк дійсно почав думати про те, що це все не заведено говорити взагалі. — Це ж можна буде вирізати з відео? Просто пан Лаговський дуже… Він кримінальний авторитет. Його тут усі бояться та зайвий раз ми намагаємося не говорити про нього.

— Звичайно, — Рома підняв руки в захисному жесті. — Я думаю, що можна навіть припинити знімати. Основне вже було, — підвівшись на ноги, він підійшов до камери, щоб зупинити запис, а після і до Юри, простягнувши до нього руки, аби зняти петличку. — Я тобі вдячний, що ти не тільки розповів про своє захоплення, але і пустив нас до себе додому. Хоч Макс і втік з твоєю сестрою, — він тяжко зітхнув, знявши й з себе петличку. — Ну, це все. Якщо хочеш — я піду, але мені насправді нема чим зараз зайнятися, тож ми б могли поговорити просто так.

— Так, я не проти. Якщо ви… ем, ти хочеш, то я зроблю тобі каву. І їсти у мене є. І ноут.

— Кава. Від кави я не відмовлюсь.

Юра став якимось надто енергійним та чомусь повеселішав, порівняно з тим, коли вони тільки прийшли. Залишившись в спальні, Нагірняк знову сів на ліжку та не стримав позіхання. Наче ж виспався, але стан якийсь був не дуже. В кімнаті тишу розбивало лише мирне життя пацюків, які знов вибралися з клітки та бігали по підлозі, полюючи один на одного. Заспокійливо, з чим повіки почали важчати, вії склеювалися і він заплющив очі, аби кліпнути, але проснувся лише тоді, коли почув стукіт десь недалеко від себе.

Чашка на столі, від якої до стелі підіймалися тоненькі стрічки пару, що перепліталися один з одним та дозволяли з кожним глибоким вдихом наповнитися легеням терпким запахом кави. Насиченим. Приємним. Навіть бажаним. Відкашлявшись, Рома витягнув руку вперед без жодного слова, однак його зрозуміли та віддали чашку. Гаряча. Надто приємно для просто гарячої керамічної посудини, але Нагірняк зловив себе на тому, що по шкірі рук пробігли мурахи. Задоволення. Він дійсно отримував від цього тепла задоволення.

— Не виспався? — невпевнено спитав Юра та сів ближче до подушок, де й сидів до цього, стиснувши у своїх руках чашку з, мабуть, чаєм.

— Та зранку я не відчував себе настільки втомленим, взагалі. А зараз — як хтось накинув мені на плечі мішки з камінням.

Піднісши чашку до губ, Рома глибоко вдихнув, аж поки легені не обпалив своїм хвостом біль, і лише потім зробив невеликий ковток кави, на що язик неприємно закололо. Але цей смак… Він закотив очі від задоволення, з чим одразу ж зробив другий ковток. Всередині нього, що було перетягнутою пружиною, повільно розкрутилося, з чим сонливість почала зникати. Так само швидко та неочікувано, як і з’явилася.

— Усі в інтернеті кричать про магнітні бурі, бо був якийсь сильний спалах на Сонці. Але у нас тут не дуже багато сонця зараз, мало вітамінів, то ось і з’являється втома.

— А як нажрешся тих вітамінів у пігулках, то увесь покриваєшся не дуже приємною кірочкою, — Рома тихо засміявся. — Ми зупинилися на Лаговському. Але якщо не хочеш говорити — я забуду про нього, — ще не вистачало, щоб через нього постраждали.

— Та ні, все нормально, — Юра відмахнувся від цього. — Пан Лаговський дійсно старовір, який вважає, що кров може вирішити багато. Спочатку тварини, потім… Його закрили у в’язниці, проте він знайшов, до кого втертися в довіру, через що його відпустили достроково шість років тому.

— Він тероризує Новоорлівку? — зробивши черговий ковток, Нагірняк повернув голову в бік Юри.

— Та не дуже. Просто всі ми намагаємося триматися від нього подалі, а він при цьому не лізе до нас. Його віра у Чорнобога інколи надто маніакальна, тому коли у кого зникають кури — вони мовчать. Абсолютно всі. Бо що? Бо пан Лаговський на короткій нозі з Олексієм Юрійовичем. Це голова Новоорлівки.

Що ж… Отже, йому та Максу потрібно триматися осторонь від цього Івара, який, очевидно, мав гроші та авторитет в Новоорлівці. Чому? Чому він повірив у слова якоїсь там Лекси? Майже ж не перевіряв інформацію, бо ніхто раніше не підставляв їх так. Підставляв? Чомусь Рома саме зараз про це подумав, про подорож до Новоорлівки, як до пастки, і від цього стало гидко. Кава більше не рятувала. Рома відволікся від думок лише тоді, коли почув жіночий голосний крик, що кликав Юру. Не він один злякався. Так, це дім, в котрому живе лежача людина, а Єва пішла.

— Боже, я забув, — Юра похитав головою та стиснув губи. — Мені потрібно приготувати їсти мамі. І… душ. Я…

— Я все розумію, — Нагірняк допив каву та підвівся на ноги, щоб забрати камеру та петлички. — Тому вже побачимося завтра на весіллі.

— До речі, ти ж з Максимом не знаєш, куди йти. Я можу завтра зайти до вас і відвести, — на нього подивилися з надією і Роман не міг відмовити, тому ствердно кивнув головою.