Розділ 3. Корові козляче

— Так, давай ще раз. Ми загубили петличку та зарядку від неї?

— Та вчора ж вона була ще на тобі! Була! Трясця!

Ранок для Романа почався зі запаху підсмаженого сала та гуркоту на першому поверсі. А ще темряви, до якої Нагірняк все ж почав потроху звикати. У голові шуміло так, наче вчора він перепив. І в роті так само сухо. Перед тим як вийти, Роман кинув погляд на білий лист на своєму рюкзаку, який дістав вчора, перед тим, як знову заснути. Думав розписати хоч якийсь план того, що і як робити з самого початку, але далі ідей в голові це не пішло.

Зібравши волосся у слабкий хвіст на потилиці, Нагірняк вдягнувся в простий сірий спортивний костюм, вже зараз уявивши, як Макс буде бухтіти через те, що «в кадрі потрібно бути пристойним, а не гопником з двору», та вийшов з кімнати, вимкнувши за собою світло. Приглушені голоси доносили до його слуху слова про те, що «це найсмачніше, що їлося за усе життя» та «які тут є гарні місця, щоб можна було відзняти».

— О, Ромчику, і ти вже спустився. Ми розбудили тебе? — Дарія Василівна перевела погляд на Максима, що сидів за столом, та направила на нього довгу дерев’яну лопатку. — Ото я казала тобі — не так голосно балакай.

— Нічого… Нічого страшного, баб Дар’я. Я все одно збирався прокидатися.

Нагірняк слабко посміхнувся старій жінці, на що також отримав усмішку, та підійшов до столу, щоб сісти навпроти Максима. Перед ним одразу ж поставили тарілку, де вже була насипана сметана, та дали виделку. Сніданок. Сирники, які смажилися на смальці. Тік. Так. Він їв, але не відчував смаку. В голові було тільки відбиття ритму годинником, що повертало до нічної вилазки та галюцинації. Починало нудити.

— Потрібно було спочатку водички попить, любчику. Але нічого, ти ж тіки один шматочок кинув у шлунок. Попий зараз.

Рома виринув з думок та відсутнім поглядом подивився на чашку поруч з тарілкою. Та сама, що брав вночі. З синьою квіткою біля ручки. Вже прискіпливий до усього. Якось йому надто сильно незручно в цьому будинку. Роман зробив декілька невеликих ковтків теплої води та відчув, як те, що було перетягнуто всередині нього, розслабилося. Наче пружина, яка нарешті відпустила та дозволила спокійно вдихнути.

На диво, сніданок пройшов у мовчанні, лише Дарія Василівна наспівувала якусь мелодію, у якій Нагірняк знаходив щось знайоме. Вперше Роман не з’їв багато, як і вчора — шматок не ліз в горло. Проте Макс все пхався тими сирниками, наче від цього залежало його життя. Сметана залишилася білими згустками в куточках його губ, що…

— Баб Дар’я, чи не будете ви злитися, якщо… Ми ще не прописали плюс-мінус гарний сценарій, — Рома говорить прямо та відверто, бо не бачить сенсу брехати. — Тому ми хотіли сьогодні познімати Новоорлівку, людей. А завтра вже знімемо інтерв’ю з вами.

— Та божечки, з чого тут злитися? Лишайтесь в Новоорлівці стільки, скільки тре. У нас тут добрі люди.

Ну і прекрасно. Потрібно було приймати те, що є зараз, а не думати про те, що могло трапитися у майбутньому. Ніхто не знає, як може бути. Ніхто і в минулому не думав, що двадцять четвертого прокинуться від обстрілів роснею житлових будинків.

Після сніданку вони з Максимом йдуть до своїх кімнат, щоб взяти речі, серед яких не знайшлася петличка. Ще вчора була на Ромі, ще вчора вони записували його голос, а сьогодні ні серед його речей, ні серед максових її не було. Стабільне відчуття того, що щось коїлося, адже вони так легко та швидко знайшли новий матеріал для відео, адже так просто в’їхали в Новоорлівку, але почали губити техніку… Збіг? Збіг, однак в цьому не було чогось приємного.

— Потім пошукаємо. Все одно поки потрібно відзняти загальні кадри, — Рома сперся плечем об одвірок, слідкуючи поглядом за Максом, який перевертав верх дном всі свої речі. — Пішли. Ти зараз тільки гірше зробиш, розкидавши все.

— Воно мені вже муляє. Ти йди, я ще ту свою бананку перевірю і наздожену тебе.

Ну, наздожене, то наздожене. Нагірняк міцніше стиснув у руці камеру та відштовхнувся від одвірка. Новоорлівка не повинна бути великою, навіть якби там не описувала її Дарія Василівна, тому за день все можна буде зробити для футажів. Щоправда, монтувати їм потім прийдеться…

Весна. Та весна, коли все ще не дуже спекотно, але вже й не холодно. Можна одягати легкий спортивний костюм, виходити на вулицю та вдихати на повні груди насичене озоном повітря. Зранку сонце, а після обіду дощ. Роман обожнював саме цей період в році, хоча він тривав не так вже й довго. У його дитинстві частіше можна було зустріти «ранок-сонце, вечір-дощ», можна було зустріти нормальні опади снігу, хоча лише один раз було так, що люди штовхали тролейбуси, зараз же все це скорочувалося, майже повністю зникло. Зима стала майже безсніжною, на Нові роки все більше й більше температура повітря тягнулася до плюс десяти, літо втрачало вологу та дощі.

Вийшовши з будинку, Нагірняк завмер та заплющив очі, глибоко вдихнувши. Ледь прохолодно. І сонце не прямо било в очі, а час від часу ховалося за білими хмарами. Вітерець ледь-ледь відчутний, він торкався вилиці так, наче це була рука коханої людини, яка пестила його. Рома опустив голову та подивився на дорогу за парканом, де проїхав чоловік на велосипеді. Погляд зачепився лише за досить довгу бороду, чорну, яка замиготіла сріблом, варто було одинокому променю сонця визирнути з-за хмари.

Життя. Тут дійсно квітло якесь приємне, незвичне життя, яке ніколи не торкалося його таким спокоєм. Десь цвірінькали горобці, десь верещали діти, десь іржали коні. Рома опустив очі на камеру, щоб налаштувати її на стедікамі, та вийшов за паркан. Максим буде страхувати його з неба, тому хвилюватися за красу кадрів не було сенсу. Асфальт був і виглядав так, наче тільки вчора його поклали: чорний, чистий, нахились — відчуєш жар та запах смоли.

Роман озирнувся та поглядом зачепився за невисоку споруду, що майоріла на горизонті іржею. Нагірняк міг поклястися, що вчора він не бачив цього. Взагалі. Наче та споруда виросла за ніч, після того, як Дарія Василівна розказала про те, що тут знаходився вагонобудівельний завод. Мабуть, піде до нього, бо покинуті будівлі завжди набирають більше переглядів лише через те, що хтось там побачив якусь примару. Рома не вірив ні в що паранормальне, адже і без цього у світі надто багато покидьків, які бажали вбити когось.

Будинки розмістилися досить дивними плямами: як квадратики та прямокутники, периметр яких складався лише з п’яти-шести домівок. Тридцять штук? Те, що «багатоповерхівок» тільки три — це легко було порахувати, легко було побачити, а ось приватних будинків… Роман був упевнений, що тут їх набагато більше, але якось було безлюдно.

Десята ранку. Звичайно, що більшість людей зараз була на роботах, проте навіть здавалося, що навколишні звуки були якимись деформованими: десь там далеко іржали коні, мукали корови, на межі чутного пролунав веселий дитячий сміх, хоча, здається, зараз всі вони повинні були бути в школі, і якийсь дивний звук, як скрип. Здається, то так загальмувала автівка. Потрібно буде прогулятися ще й десь після п’ятої вечора, щоб точно отримати повноцінний колорит життя в Новоорлівці.

Будинки наче й не були схожими один на одного, але коли Рома дивився на них боковим зором, то здавалося, що вони усі мали запліснявілі стіни, темні плями в дахах, наче то були дірки, покриті іржею паркани та земля з травою, яка була випалена під безпощадними променями сонця, або геть гола й суха. Відчуття, наче це були справжнісінькі склепи. Нагірняк навіть зупинився, щоб озирнутися, проте не побачив нічого зі свого минулого видіння. Обман зору, не більше.

Він ішов прямою дорогою, яка вела геть від будинків. Широкополі лани приємного погладжували погляд своєю зеленню та золотом, що з кожним місяцем буде ставати більш вогняним. Роману подобалося, як виглядали дерева та кущі: невеликі групки були подібними до пензлика для пудри, довгі лінії її тягнулися так, що створювалася подібність до живого паркану. Тут, в Новоорлівці, дійсно було не просто гарно, а якось навіть спокійно.

Нагірняк глибоко вдихнув та заплющив очі, на що повітря здалося солодким та одночасно з цим свіжим. Не було звичного для нього, як для жителя великого міста, смороду сміття, де гнила їжа, і вихлопних газів. На одному з полів Рома помітив біло-коричнево-чорні плями, які лежали, ходили, теліпали своїми рогатими і не дуже головами, а недалеко від них прямо на траві сидів чоловік у солом’яному капелюсі.

Перевіривши, що камера записує все, Роман зійшов з дороги та пішов у напрямку чоловіка. Місцевий колорит — це назавжди про будинки, природу, побут і далі по списку, але в першу чергу про людей. Про їхній стиль життя, їхні звички, їхні вподобання та й навіть просто про те, що вони їли сьогодні на сніданок. І Ромі насправді подобалося це більше, ніж ходити та знімати будинки.

Здається, його почули, адже розвернулися. І Роман зрозумів, що це був не чоловік, а юнак, можливо років сімнадцяти. Трохи пухкий, але геть не огрядний. У ньому відчувалося якесь дитинство: можливо через те, що в очах було сяйво безтурботності, чи через те, що на губах лежала слабка усмішка, а може й через те, що він сидів у такій вільній позі. Але варто було юнаку роздивитися, що до нього йшов незнайомець з камерою, як між солом’яних брів пролягла глибока складка, а губи стиснулись в одну лінію.

— То ви той новенький, що вчора приїхав до нас? — юнак підвівся на ноги.

— В Новоорлівці вже всі знають, що ми приїхали? — Роман слабко усміхнувся, зупинившись за крок від юнака.

— Та, ще б не знали. У нас тут мало коли новенькі з’являються, тому кожний — як свято. А вас аж двоє. До речі, — юнак обтер долоню об лляну сорочку, що кольором була подібна до вранішнього туману, та простягнув її до Нагірняка. — Юра.

— Роман, — він потиснув руку юнака, відмітивши, що та була досить прохолодною. — Ти не проти, якщо я буду знімати тебе?

— О, то це інтерв’ю? Ютуб? — очі Юри запалилися вогником зацікавленості й він спішно витяг з кишені таких самих лляних штанів смартфон.

— Невеликий проєкт, набери в пошуку «Невідомі історії», — Рома досі не знав, як правильно потрібно було реагувати на таку зацікавленість та захоплення від чужих людей. — Скільки тобі років, щоб ми могли вказати це у відео?

— Та сімнадцять. Хоча через місяць вже вісімнадцять, — Юра не підіймав голови від телефона. — Пишіть вісімнадцять, правдиво буде.

Роман похитав головою та повернув голову у той бік, де боковим зором помітив щось світле та рухливе. Корова. Звичайна, в чорно-білу пляму. Вона йшла не так далеко від них, схиливши голову до землі, наче намагалася посеред трави щось відшукати. Крок, з яким вона чомусь спіткнулася, і тварина розвернулася до нього мордою, дозволивши побачити чорну голову. І білий малюнок, наче хтось провів рівні лінії фарбою між тупими рогами. Трикутник з оніксом всередині, краї якого були то зігнуті донизу, то підняті догори й над яким височів білий опал ромба. Як голова козла, що зачарувало, тягнуло до себе, з чим…

— Чи готові ви полишити усе своє щастя, щоб вберегти життя своїх дітей? Чи готові ви залишити сім’ю десь за кордоном, а самі піти на нульову позицію, аби вберегти сім’ї інших?

Сирена. Вибух. Нагірняк відсахнувся назад, затремтівши, та часто закліпав. Це був запис його відео. Юра все ж таки знайшов його канал і… До його ліктя торкнулися, змусивши знов сіпнутися та повернути голову. Юра. Дивився на нього здивовано та допитливо.

— Там корова, у неї…

Рома відчув, як у нього перетиснуло горло спазмом, і притиснув пальці до свого чола. Погляд знову зачепився за тварину, але на її голові вже не було того дивного символу. Невже здалося? Невже Романа знову почало так само накривати, як тоді, коли він вийшов з госпіталю? Галюцинації? Нагірняк цього боявся найбільше, боявся, що ліки вже більше не справлялися зі своєю функцією. Можливо, не потрібно було пити їх так часто? Потрібно було послухати лікаря та припинити курс? Звикання. Це дійсно могло бути вже звикання.

— Роги всі підпиляні, вони не проколють. Та й ручні. Якщо хочте, можете підійти та погладити, вони всі у мене слухняні, — голос Юри обірвав думки.

— Там були… роги, — наче заворожено протягнув Нагірняк та відкашлявся. — То всі вони твої? — він вважав за потрібне перевести тему, щоб повернутися до реальності.

— Не те, щоб мої, — засоромлено сказав Юра, опустивши голову. — Троє моїх, та так. За всіма іншими я просто приглядаю, щоб не повтікали. І гроші отримую за це, поки канікули.

— Будь-який підробіток гарний, якщо тільки не порушує законодавство, — Нагірняк все ж таки змусив себе відвести погляд від корови. — Тож… Ми з моїм другом приїхали сюди, щоб зняти відео про Дарію Василівну та показати іншим, як ви тут живете в Новоорлівці.

— А, ну-у, — якось невпевнено протягнув Юра, сховавши телефон назад у штани. — Що я можу розповісти? Напевно, ви вже й так знаєте, що баб Дар’я славиться тим, що знахарює у нас. Але я не вірю, — спішно додав Юра. — Магія, травками лікуватися… Ну таке. Самі розумієте. Лікарі он скільки роблять, своє здоров’я кладуть, аби вилікувати кожного. Та і всякі науковці ліки теж не з якихось зелених травок роблять.

Нагірняк помітив, як на обличчі юнака з’явилася тінь. Тінь смутку, яка відгукнулася чимось знайомим всередині самого Романа. Наче трапилася втрата когось важливого, члена сім’ї. Так, час пройшов, але осад болю лишався назавжди в самому серці. Нагірняк так зітхнув, наче знав, що це таке — втрачати близьку людину. Він був один у великому світі, друзі всі, на щастя, лишилися живими, проте з ними Рома не особливо сильно спілкувався тепер. Та й до цього не дуже був компанійською людиною.

— Ти був тут? Коли почалося повномасштабне вторгнення? — Роман знав, що підіймати таку тему досить небезпечно, проте для відео та переглядів це було гарним ходом.

— Та звичайно, — якось надто спокійно відгукнувся Юра та знизав плечима. — Це було… Ну, ви, мабуть, самі знаєте, що мені розповідати. Кацапи, обстріли, евакуація спочатку до Києва, а потім ми з сестрою в Чернівці відправилися.

Юра говорив стиснуто, без особливого бажання, та перевів погляд на корів. Важка тема. Навіть для самого Романа досі було нестерпно згадувати те божевілля, яке, на щастя, вже почало потроху огортатися туманом забуття. Біль, острах, паніка — так, воно досі квітло в ньому, інколи розкривало свої отруйні бутони, які змушували бачити те, що давно повинно було залишитися в історії.

Мовчання затягнулося. Нагірняк намагався віднайти якусь оптимальну тему для розмови, щоб знову не переходити на те, що було б для них двох неприємним, проте в голову нічого не лізло. Якесь… Якась порожнеча. І перед очима лише корови, які то ходили від травинки до травинки, щоб відшукати найзеленішу, то лежали під м’якими променями сонця, що вже починали переховуватися за хмарами. Невже буде дощ?

— А що ти можеш сказати про вагонобудівельний завод? — Рома повернув голову до Юри, який увесь цей час не зводив з нього погляду, та стиснув губи, аби приховати своє занепокоєння від цього.

— Ну, він є, — Юра знизав плечима. — Закинутий років як п’ятнадцять. Може й більше. Так, більше, я не пам’ятаю, щоб він працював, а я тут народився. Ви хочете туди піти? — з якимось занепокоєнням спитав Юра. — Воно все там все старе, вас ще придавить чи то стіною, чи то стелею. Не ходіть.

— Я вдячний тобі за це інтерв’ю, — Роман, слабко посміхнувшись, зробив крок назад та вимкнув камеру, щоб зайве не знімати та не збільшувати собі роботи. — Якщо що, я зможу ще познімати тебе?

— Так, — Юра помітно розквітнув. — Звичайно! Я або тут, на ланах, або в клубі нашому. Чи як коли-не-коли зайду до баб Дар’ї, ми у неї беремо яйця.

Нагірняк наостанок кивнув головою та повернувся назад на дорогу. Хмар стало більше. Вони припинили бути тими діамантовими ватними тваринами як тоді, коли Рома вийшов з будинку. Білий колір на півночі став вугільним, майже залізним, і перетворився на довгі тяжі, які не припиняли рухатися. Відчуття, наче небо дихало. Або було морем. Неспокійне море, хвилі якого накочувалися один на одного, збільшувалися, аби породити химерне живе створіння. Але тут вітру не було. На землі вітру геть не було.

Рома різко відсахнувся, варто було задзвонити дзвонику, та ледь не впав у суху багнюку, перечепившись за власну ногу. Чоловік на велосипеді їхав йому назустріч. На обличчі була купа зморшок, хоча він не скидався на якогось старця. Широкий в плечах, м’який, але геть не доброзичливий погляд, і чорна, як і волосся, борода, у якій загубилася сивина. Наче якийсь персонаж з казки, що тільки на перший погляд здавався лихим, коли насправді допомагав усім. Роман зловив чужий погляд своїм, який пробрався у саму душу та зачепив те, що ніколи не згадувалося. Якісь відчуття, що… наче знову повернувся у шкільні роки, коли ховався за гаражами, щоб покурити, а його спалив вчитель.

Марення пройшло одразу ж, варто було чоловіку проїхати повз нього, і Нагірняк зрозумів що увесь цей час не дихав. Вдих глибокий, судомний, з ним чомусь перед очима все потемнішало. У горлі пересохло. Відкашлявшись, Рома притиснув пальці до скроні й натиснув ними майже до болю. Трохи протвережує. «Чи встигну до дощу розібратися з заводом?» — якось відсторонена подумав Нагірняк.

З кожним кроком вагонобудівельний завод ставав все більшим та все сильніше тиснув на плечі своєю помпезністю. Цегла віддавала всіма відтінками іржі, вікна були настільки великими, що їх легкістю можна було б назвати панорамними, і паркан, який складався з двох фракцій: цегляна, що вже від часу розсипалася на крихту, та залізна, що була вирвана з усіма «нутрощами» та, мабуть, здана на металобрухт. Роман завмер на тому місці, де повинні були бути ворота, й закинув голову назад, щоб краще роздивитися всю будівлю. Дійсно помпезна і дійсно тиснула на плечі, змусивши відчути себе жалюгідною безпорадною мурахою під черевиком, підошва якого от-от мала розчавити його. І сонце, наче відчуло цю атмосферу, що пригнічувала все живе навколо, виглянуло з-за широкої смужки хмар, аби врізатися своїми смертельними променями у дах заводу, який виступав до небес заокругленням.

Чомусь це нагадувало купол. Купол, тінь від якого повністю покрила Рому чимось лихим. Його охопив липкий незрозумілий страх, з яким навіть дихати було важко. Відчуття незахищеності стало густішим, варто було Нагірняку озирнутися: тінь оточувала лише його, лише той прохід, де колись були ворота, а довкола квітло світло. Внутрішній голос боязко шепотів, що варто було забиратися з цього місця, та й з Новоорлівки взагалі, але… Рука сама потягнулася до камери, щоб увімкнути її, і Роман ступив крок назустріч тіням, що так любовно чекали свого нового гостя.