Розділ 2. Жовте поле, синє небо

Романе…

Поле з золотими колосками, що не коливалися під легким подихом вітру. Кожний його порух ніс прохолоду та солодкуватий запах, наче мед. Шість голівок на колосках, які дивом трималися на одній тоненькій ніжці. Поле, що не мало меж. Воно лише десь на горизонті зіштовхувалося з важким чорним небом, яке висіювало свій пил пітьми.

Романе.

Темрява повільно опускалася на поле, вкривши колоски ледь помітним зоряним пилом. Товсті, худі, вигнуті, прямі — порох по-різному спускався з неба, щоб віддати своє життя. Ні. Навпаки. Щоб забрати все життя. Випити його. До самого кінця. Аби існувати самому.

Романе!

Він різко обернувся, коли крик пролунав так близько до нього, та зіштовхнувся поглядом з високими палицями, що стирчали з землі та тягнулися майже до самого неба, а на їхньому кінці висіли справжні людські тулуби. Ребра. Хребти. Черепи. Де-не-де були ще шматки м’яса, що виглядали як багряні стрічки та на кінцях вже позеленішали. Де-не-де була кров, яка іржею прикипіла до кісток. Де-не-де були обличчя, очі яких луснули та застигли кіркою на впалих щоках.

Сотня. Дві. Цих постаментів ставало все більше. Кожний колосок, котрого торкнувся порох, з новою секундою підіймався до небес, розкривався, щоб перетворитися на залишки тіл. Обгризені якоюсь істотою тіла, що вдивлялись в нього частково порожніми очницями.

Він йшов вперед, кожного разу роблячи надто обережні кроки, та відчував, як земля прогиналася під ним, наче була зроблена з чогось м’якого. З живої плоті? Ні. Під ногами було болото, справжня трясовина, яка під гірчичним килимом мала не воду, але щось таке живе та рухливе… З кожним кроком йому здавалося, що ось-ось впаде на коліна, що ось-ось його поглине ця місцина і він опиниться підвішеним на колоску. Буде розкладатися як і всі ці сотні тисяч людей до нього.

Крок і щось змінилося. Ледь помітно. Під лопаткою почало нестерпно свербіти. Він зупинився та майже затамував подих, щоб прислухатися. Щоб почути. Щоб нарешті розплющити очі. Десь зовсім поруч пролунало чавкання, утробне гарчання, що скидалося на задоволений виголос, причмокування. Колоски затремтіли та розійшлися в сторони під надто різким подихом вітру, принісши з собою солодкувато-металічний запах гнилої плоті. І крові.

Крок вперед. І він дійсно побачив. Згорблена постать невідомого звіра мала довгі чотири кінцівки та височіла над чимось, що не припиняло причмокувати. Здоровенне тіло було худющим та поросло чорною шерстю. І варто було цьому чудовиську підняти голову, як можна було розгледіти розлогі оленячі роги, з яких звисали незрозумілі чорні нитки, що через кожні декілька сантиметрів розширювалися у вигляді кульок, та морду. Довгувата. Гостра. Напіввідкрита пащека й огорожа гострих ікол, що стирчали з неї та були забруднені рідким червоним деревом, його смолою, його… Це кров.

Істота повела головою, принюхалася, на що її плескатий з двома довгими прорізами ніс зарухався, та ширше розкрила пащеку, дозволивши почути клекотання. Як чапля, тільки нижче та з нотками, які вібрували й від чого волоски на руках повставали дибки. Істота знов схилила морду, щоб схопитися іклами за роздерте тіло під собою та відірвати шмат м’яса, за яким потягнулися кишки, що вже були перемазані смарагдом земляного килима.

Нудило. Надто сильно нудило. Надто насиченим був металевий запах. Солодкуватий. Це тіло лежало тут не перший день. Він зробив крок назад, ще один, на що колоски з тілами нагорі загомоніли. Майже безшумно, десь там на межі слуху, але завдяки цьому чудовисько підняло свою морду та подивилося у його бік. Глибокі западини очиськ, де засіли багряні яблука. Істота знов заклекотала, переступила те, що лишилося від тіла, та ступило у його бік. Крок. Ще. Ще! Чудовисько зірвалося на біг, а він, перечепившись о власну ногу, впав на спину у той момент, як накинулися на нього, випроставши довгі пазурі…

Роман різко вскочив, судомно та глибоко вдихнувши. Сон. Це всього лиш сон, хоча йому здавалося, що під носом натерли тим солодкуватим запахом гнилі напіврозкладених тіл. Натерли синьо-зеленим гноєм. Він стояв на ліжку колінами та спирався руками, намагаючись віддихатися та зупинити настільки божевільний біг серця. Заснув. Його просто відрубило після довгої поїздки.

Часто закліпавши, щоб прогнати з очей вологу пелену, Нагірняк впав на бік та одразу ж замружився, варто було світлу вдарити своїми променями. Не вимкнув ту одну біднесеньку лампочку… Погано, що не було вікон, бо так про час міг судити лише з внутрішнього годинника, який завжди його обдурював. Рукою Рома провів по ліжку поруч з собою, щоб відшукати телефон та піднести його до очей.

Третя ночі. Ранку… Не важливо. Тільки третя година, але спати вже не дуже то й хотілося. Провівши пальцем по екрану телефона, Нагірняк увімкнув інтернет та зайшов у месенджер. Повідомлення від спонсорів з каналу, повідомлення в загальному чаті, Макс, який навіщось надіслав смайлик борщу. Погляд зачепився за знайоме віконце аватарки, де була аватарка намальованої дівчини. Синьоволоса. З якогось аніме, мабуть, проте Роман ніколи не був фанатом цієї культури. Але зараз його зацікавило геть не це, а те, що біля його повідомлення, яке написав всього декілька годин тому, стояло дві галочки. Прочитала. Як вона могла прочитати повідомлення, якщо статус говорив про активність більше, ніж у дванадцять годин тому.

Зітхнувши, Рома поклав телефон назад та змусив себе сісти. Тіло неприємно тягнуло, особливо в грудях, через те, що заснув на животі, і він відкинувся назад на руках, щоб прогнутися в попереку до хрускоту в хребцях, з чим прийшло розслаблення. Він вже застарий для того, щоб спати так, як впав.

У виділеній йому спальні не було якихось дверей, окрім вхідних, а виходити та шукати ванну кімнату… Хоча, до туалету потрібно вже було. Але Рома все так і продовжував сидіти на ліжку, порожнім поглядом вдивляючись собі під ноги. Килим. Такий же коричневий і незрозуміло для чого гладкий, як і сама підлога. Власне дихання чомусь здавалося надто голосним у будинку, де панував пан сновидіння. Надто тихо. І на вулиці… Хоча, можливо, тиша на вулиці була тільки через те, що в спальні не було жодного вікна.

Рома все ж таки змусив себе встати. Аби тільки туалет був не на вулиці, хоча, коли вони йшли до будинку, то не бачили ніяку добудову. Нагірняк підійшов до дверей та завмер, коли йому здалося, що він щось почув. Шарудіння якесь. Ледь чутне. Наче хтось шкрябав стіну невеликими кігтями. Або переміщався між цими стінами.

Незрозуміло для чого Рома притиснувся вухом до гладкої дерев’яної поверхні та навіть затамував подих. Тиша. Тік. Так. Тиша. Тік. Так. Шкряб. Тиша. Тік-шкряб. Так. Тиша. Стук. Роман стиснув губи та спробував не зосереджуватися на власному серцебитті. Тиша. Тиша. І тільки годинник, який, як здавалося, відбивав свій ритм аж на першому поверсі. Накручував себе. Ніякого шкрябання не було.

Зітхнувши, Рома натиснув на дверну ручку та вийшов у коридор, який зараз освітлювався завдяки світлу з його спальні. Навіть вікно не справлялося з цим, адже місяць сховався за хмарами. Нагірняк не змусив себе заглядати у кожну кімнату, тим паче вмикати світло, навіть на першому поверсі. Він просто ходив від дверей до дверей, заходивши лише туди, де не було дверей, аж поки не вперся в тупик. Двері. За якими виявилася вбиральня.

Все було спокійним. На диво. Дійсно, все якесь аж надто спокійне, натягнуте, через що виникло відчуття неправильності. Як наче спектакль, який розігрувався тільки для нього. Якось… Зливши за собою воду та вимивши руки, Рома пішов на кухню. У жодному вікні не майорів відблиск від світла лампочок інших будинків. Незвично та повертало до тих часів, коли були обстріли. Блекаути. Багато смертей. Багато поранених. Вибухи. Далекий свист, який ставав з кожною секундою голосніше.

Всього три секунди. Нагірняк сіпнувся та різко кинувся навколішки, закривши голову руками. Голосно. Надто голосно. Аби тільки не прилетіло в цей… будинок. Будинок. Тік. Так. Тік. Так. Роман повільно опустив руки та підняв голову, впершись поглядом у ніжку столу. Стілець. Холодильник, на якому стояв годинник. Навіщо він там? І ніякого свисту не було.

Відкашлявшись, Рома підвівся та озирнувся. Давно його не накривало аж настільки сильно. На столі Нагірняк помітив графин та, зібравшись зі своєю нахабністю, взяв склянку, щоб налити води. Неспокійно на серці, яке все так само несамовито швидко билося. Ковтки були повільними, вода здавалася крижаною, від чого зводило зуби, але Роман допив усе.

Біг годинника вже починав дратувати. Стрілки показували три години й двадцять хвилин, а відчуття, наче вже декілька годин пройшло. Добре. Вимивши після себе склянку та повернувши її назад до іншого посуду, Рома повільно пішов до сходів й так само повільно піднявся на другий поверх, щоб не видати себе жодним звуком. Можливо, Дарія Василівна не почує його, проте перевіряти її гостинність ще більше не хотілося. А Макс… Потрібно буде завтра спитати у нього, де йому дозволили кинути кістки та нарешті почати знімати інтерв’ю, щоб все не розтягнулося на тижні, як було в Карпатах.