Розділ 6. Мереживна брехня

Життя складне та бентежне. Чим довше думаєш про те, чому якось так трапилося, а не по-іншому, тим сильніше болить голова. Ще може трапитися так, що почнеться аналізування: «Чому я зробив ось так, а не так?» Це виснажує до неможливого, однак цю ніч Роман не спав не через думки в стилі «а якби», а через те, що досить довго передивлявся відео. То пришвидшував, то сповільнював, аби краще роздивитися, аби зрозуміти, що їм здалося. Не здалося.

Чим більше Нагірняк вдивлявся саме у той момент, де пролунав незрозумілий голос, тим сильніше йому здавалося, що він бачив не лише жовті очі: чи то світло від ліхтарика так викривляло піщинки пилу, чи то дійсно було щось більше, однак Рома видів морду тварини. Продовгувата. Наче олень, який визирнув лише на секунду з-за одвірка. Ох господи боже, яка ж це все дурня.

Очевидно, що він не виспався. Очевидно, що з самого ранку потрібно було вже пити пігулки, аби голова не боліла аж настільки сильно. Але не очевидно те, чому Максим виглядав так, наче він цілу ніч не спав, а розвантажував вагони з піском. Однак Нагірняк не встиг навіть і слова сказати, як до них на кухню вийшла Дарія Василівна у своєму незмінному кожуху та чорній хустині. Можливо, дійсно хтось помер?

— Щось ви погано виглядаєте, хлопчики, — м’яко, як і зазвичай, протягнула Дарія Василівна. — Ну, нічо, зараз насиплю вам поїсти і настрій у вас на цілий день стане гарним.

— Голова болить. Все нормально, баб Дар’я, — незрозуміло чому, але Рома відчув потребу це сказати.

— А, магнітні бурі. Так-так, я то чула по радіо. Ну нічого, зара стане покраще.

Сніданок. Роман як подивився на ту сіру вівсянку, як відчув запах смаженої кров’янки: підгоріла гречка та кров… і як добре, що Дарія Василівна все зрозуміла без слів, адже дала йому домашній сир та мед. Ну, хоч вже щось. Нагірняк змішав все з вівсянкою та насилу змусив себе поїсти. Він не знав, скільки годин вони проведуть в тому клубі, куди їх запросив Юра, тому сили точно потрібними були.

Максим накинувся на ту кров’янку так, наче не їв тиждень, майже не жуючи. Це якось… Рома намагався особливо не розглядати його, однак погляд все одно зачепився за темні кола під очима, за скуйовджене волосся, яке навіть і не намагалися привести у божеський вигляд, та ще й помітний тремор у руках. Однак власна нудота від запаху кров’янки, якою наче під носом намазали, нікуди не пішла і саме вона примусила якнайшвидше поковтати свій сніданок, майже не відчувши ніякого смаку, аби вийти на вулицю.

Прохолодно. Холодніше, ніж вчора. Навіть кінчик носа одразу ж стає прохолодним. Можливо, варто було вдягнутися тепліше? Не важливо. Рома робив глибокі вдихи носом та видихав ротом, відчувши, як нудота почала потроху відпускати його. Нагірняк заплющив очі та підніс руку до них, щоб потерти пальцями. Наче пісок хтось засипав. Судомний глибокий вдих, з яким він розплющив очі. Земля перетворилася на бруд, здоровезні калюжі, особливо одна біля хвіртки, стали одним цілим озером, ще й сонця не було, що почало пригнічувати своєю похмурістю. Позаду скрипнули двері, з чим Нагірняк відійшов убік, щоб не закривати доріжку Дарії Василівни, але біля нього зупинилися. Зростом як він, а не нижче.

— Важка ніч, — хрипко промовив Максим. — Як погано, що я кинув палити.

— Не спав? — Рома повернув голову в його бік.

— Та таке. Пішли, Юра в клубі з дев’яти, як він сказав.

Нагірняк помітив у руці Макса камеру, тож, скоріш за все, взяв і запасну петличку, бо основна так і не знайшлася. Вони неспішно вийшли на дорогу, перед цим все ж таки замочивши взуття в калюжі, і Рома підлаштувався під крок Максима, який, мабуть, знав, куди потрібно йти.

— Так що трапилося? — все ж таки спитав Нагірняк.

— А ти хіба сам не чув? Так, вікон же нема, — Максим не дав і слова вставити. — Я ж то до себе вчора повернувся та вирішив одразу спати лягти. А о третій ночі щось вдарилося мені у вікно. Так, з тої сторони дерево, але гілки взагалі не чіпають скло.

— Може, тобі це наснилося?

— Я теж так подумав, тому продовжив лежати. Аж поки знову не пролунав той клятий стукіт, до якого ще приплюсувався скрегіт, як хтось кігтями по склу водив, — Максим замовчав, щоб перевести подих. — Я ж підірвався з ліжка, увімкнув світло, але ні хріна. Ну, слава богу, що ні хріна, але, знаєш, все одно ляжки я обмочив собі. Ще й до вікна потягнуло мене. Думав, подохну від того, що серце просто лусне. Але я такий телепень, ну геть відбитий! Відчинив те вікно. Нічна тиша, холод, десь там гавкнула якась псина, від чого я ледь не обісрався. Ну, думаю, все, мізки поплили від однієї банки пива, потрібно згортатися з алкоголем вже фінально. Закриваю вже вікно, як блиснули очі. Такі ж жовтющі, як у нас на відео. Бо-оже, я ледь не закричав. А коли ще те створіння розкрило крила та як угукне мені… — Макс стиснув губи. — Я ще ніколи в житті настільки швидко не закривав вікно, не залітав на ліжко та не ховався з головою під голову.

— Ти злякався сови? — Рома здивовано подивився на Максима та закусив собі щоку, щоб не засміятися.

— Ти злякався сови? — він передражнив Нагірняка. — Я б на тебе подивився, коли ти на половину висунувся з вікна, а щось з дерева майже напало на тебе. Сова, — Макс роздратовано пирхнув. — А якщо вона якась скажена була б?

— Пробач.

Тиша тривала не довго, всього пару секунд, — вона розбилася голосним сміхом як Роми, так і Максима. Це було нервове, але з цим стало легше. На душі легше. Чомусь Нагірняку ця ситуація видалася надто кумедною, щоб стриматися.

З кожним кроком будинки починали стояти щільніше один до одного, навіть вже виднілися ті три багатоповерхівки, які вітали їх при в’їзді до Новоорлівки. Центральна вулиця, а це була саме вона, квітла життям: діти плигали від калюжі до калюжі під веселий сміх, за геть маленькими слідкували мами, старенький ланос проїхав дуже обережно, майже два пиріжки в годину*, аби ніхто не стрибнув під колеса, магазин, біля якого стояла ГАЗель, яка привезла свіжий хліб, і вже покупці йшли за гарячою випічкою.

Клуб взагалі не виділявся нічим. Якби не центральна вулиця, дорога якої була зроблена колом, а в центрі розміщувався невеликий пам’ятник у вигляді головного вагону потяга, і якби не така жвавість у суботній ранок, то Роман пройшов би повз. Одноповерхова будівля кольору неба, що вже не перший рік вицвітала під нищівними променями сонця, над входом окремо висувався вперед дах, який на кінцях підпирали дві палиці, що створювало відчуття подібності до ретро-готелів в Америці, клумби поруч з якимось зеленим бадиллям, з яких свічками стирчали тонкі пагони, на яких розсілися дрібні пурпурні квітки.

— Що це за трава у нас в холодильнику?

— Це не трава, ботаніку ти мій. Це васильок духмяний. Якщо по-простому, то базилік.

Валерія розповідала йому багато чого про рослини, про квіти, і… Базилік навряд чи можна так кинути в клумбу, щоб він ріс, адже те, що він бачив — ніхто не доглядав за цими васильками. Погляд повільно піднявся на старі дерев’яні віконні рами і Рома різко зупинився, наче приріс до асфальту. Ті самі геометричні фігури, які дійсно скидалися на козлячу голову.

— Ти йдеш? — гукнув його Максим вже біля самого входу.

— Так, я… Так, — Нагірняк підійшов до нього. — Слухай, ти бачиш щось на рамі?

— Та, що справа? Ну, тріщини. Пліснява оно. Ти що, злякався плісняви?

— Не починай, — нахмурившись, Рома мотнув головою та першим штовхнув двері, щоб зайти в клуб.

Всередині тепло та достатньо яскраво. Роман озирнувся та подивувався тому, що клуб ззовні не виглядав настільки великим. Звичайно, ранок, субота, не ходити людям у такі місця, однак третина з десь двох десятків столів була зайнята. І не алкоголіками, ні, підлітками, що грали в карти, сміялися та хрустіли тим, від чого виразка привітно махала їм рукою. Хоча ні, в далекому кутку, над яким звисала лампочка, сиділо троє чоловіків незрозумілого віку, на обличчі яких вже відобразилося стабільне вживання алкоголю.

Юра сидів за столиком майже біля барної стійки, якщо це можна було так назвати, та був один. Він засмучено тягнув через трубочку якийсь сік та розкладав карти перед собою. Можливо, грав в пасьянс, щоб хоч якось розвеселити себе, однак варто було йому підняти голову та побачити Нагірняка з Максимом, як він посвітлішав, навіть усміхнувся та помахав їм рукою, наче вони не збиралися сісти поруч з ним.

— Я не думав, що ви все ж таки прийдете, — зі вдячністю й поспішно промовив Юра, зібравши карти настільки швидко, що декілька з них впали на підлогу під стіл. — Ой… — розгублено, з чим він зігнувся, аби дістати ті карти, і, на диво, не луснувся потилицею о дерево.

— Макс передав, що ти маєш цікаві історії, то ми не змогли тобі відмовити.

Він не хотів розчаровувати Юру, але і знаходити якісь інші слова, від яких тягнуло б брехнею, було б не чесно. Нагірняк відсунув один зі стільців та сів навпроти Юри, що за ним повторив Максим після того, як закріпив на чужій сорочці петличку та встановив камеру, яку ввімкнув.

— А ми… — Юра боязко подивився на камеру та перевів погляд на Нагірняка. — Я думав, що ми не так одразу… Ну там, спочатку трошки пограємо, — він опустив голову та сховав руки з картами під стіл.

— Добре, зіграймо, — Рома знизав плечима.

— Я б запропонував деберць, але це, мабуть, правила потрібно вам всі пояснювати, а вони такі, що й чорт ногу зломить. Та й результати у мене нема де й чим записувати. Дурень? Ви ж не проти дурня? — Юра з надією глянув спочатку на Романа, а після і на Макса.

Дурень то дурень. Роман колись дуже давно від своїх побратимів по зброї чув про деберць, яка мала розповсюдження в Харкові, але ніколи особливо не поглиблювався в правила. Не запам’ятовував. Нагірняк взяв свої шість карт, переклавши вино під ліву руку як козир, та взяв на себе хід від Юри, бо у нього була шістка.

— То ж, Дарія Василівна знається тут як знахарка? — Рома вирішив все ж таки почати розмову, відбивши сімку чирв такою ж десяткою.

— Так, баб Дар’я дуже гарно знається на травах, — Нагірняк підкинув трефову десятку, яку одразу ж перекрили королем. — У нас тут лікарні нема, це потрібно в сусіднє село їхати, а той лікар, що є… Як то кажуть, сто років в обід. Він навіть мені ангіну переплутав з гайморитом. Я вже думав, що можна прощатися з горлом, але сестра пішла до баб Дар’ї, та дала якісь трави, якими я полоскав горло, — Юра опустив погляд на чирвового короля та, стиснувши губи, забрав карти собі. — Два дні і я знов на ногах, наче не було того кашлю та не було жару, — Юра прийняв дві дами, покривши їх королями, через що карти відправилися у відбій. — Але…

— У тебе є сестра? — здивовано спитав Максим, перебивши Юру.

— Так. Єва, — на стіл опустилася сімка чирв, яку Нагірняк побив тузом та відправив у відбій. — Ми двійнята з нею, — Юра прийняв чирвову дев’ятку, яку відбив такою ж десяткою, одразу ж зробивши свій хід дзвінкою сімкою. — Так от, ви тут одні, хто так називаєте баб Дар’ю. Посеред Новоорлівки вона для нас відьма.

Вони замовкли, наче не було більше про що говорити. І чомусь тільки зараз до Романа дійшло, що Максиму не роздали карти й що він сам про це нічого не сказав. Якось дивно та геть не схоже на Зажа, який завжди намагався влізти в кожну розвагу. Можливо, варто було Нагірняку сказати щось стосовно цього, проте він… Макс не мала дитина, він мав язик.

— Відьма через те, що просто трави допомагають людям? — Рома питально подивився на Юру, який в цій партії програв і вже здавав карти на другу, знов оминувши увагою Максима.

— Ну, не те щоб через це. Не тільки через це, — Юра боязко озирнувся через плече та понизив голос, наче боявся, що його могли почути зайві вуха. — Просто, розумієте… тут така справа…

— Якщо це якась тема, за яку наслідки для тебе будуть не надто добрими, то не потрібно, — одразу ж промовив Нагірняк.

— Ні, тут справа не в цьому, що я отримаю на горіхи від когось, а в тому, що ви мені не повірите.

Ви мені не повірите. Це билося у вухах Романа майже до середини гри, аж поки на його дзвінку вісімку не поклали дев’ятку, що змусило докинути вже винну дев’ятку. Якби Нагірняк розповів про вчорашню голову у ванній, то йому б теж не повірили та списали все на галюцинації. Хоча не Максим. Не після того, як він сам йому показав ті жовті очі та шепіт на відео і не розповів про власний переляк від сови.

— Якщо не розповіси, то ти сам не дізнаєшся: повіримо ми тобі чи ні, — зауважив Макс, знизавши плечима.

— Ну… — Юра кинув на стіл винну шестірку та склав у себе в руках карти, піднявши погляд на Рому. — Про це не дуже говорять люди, але говорять. Пів року тому Катя, наша продавчиня з магазину, повинна була народжувати. Ну, знаєте, дев’ятий місяць і всі інші справи. Так от, дев’ять місяців. Дев’ять місяців і тиждень. Три тижні. Наче ж ось повинна народжувати вже. Десятий місяць. Десять місяців і тиждень. А дитини все нема й нема. Катя казала, що вона не відчувала рухів вже з восьмого тижня, але знала, що дитина жива, то… Але тут вже було ненормально. Я не знаю, чому вона одразу не поїхала до лікарні, однак ту ніч запам’ятала вся Новоорлівка. Жовтень, двадцять сьоме. Зливи не було, але блискавиця кожної хвилини, через що яскраво так, наче вдень. Баб Дар’я з сумкою побігла до Каті, а на ранок з хати вийшла у закривавленому кожусі та з такими ж руками. Виявилося, що вона розрізала живіт Каті й голими руками дістала немовля. Синюшнє. Та ні, майже чорне вже, — Юра стиснув губи та опустив очі. — Це мама Каті розповідала, вона там присутньою при цьому всьому була. І от, баб Дар’я кинула мертве дитя на ліжко поряд з Катею та почала її зашивать якимись не такими нитками, як ми до них звикли. Вони виглядали, як солома, але зеленуватого відтінку. А потім баб Дар’я вернулася до немовляти. Вона відрізала від нього пуповину, відрізала мізинчик на нозі, у Каті порізала долоню та висмикнула у неї волосся. Кинула все те в миску, куди сипанула якихось трав та підпалила. І воно горіло. Горіло чорним вогнем, аж поки не перетворилося в попіл. Баб Дар’я наказала мамі Каті принести чашку з водою, а коли та повернулася, то побачила, що немовля то стало нормального людського кольору, тільки на лобі в нього був дивний знак якийсь, як трикутник, а згори ромб і там ще криві лінії. І от, баб Дар’я забрала воду, висипала туди попіл і дала випити все те Каті. І знаєте що? У той момент, як Катя зробила останній ковток, дитя ожило. Заверещало та зарухалося, наче і не було мертвим.

Тиша. Така тиша, яку, здається, Рома ніколи не витримував. Так, довкола ще розмовляли люди та веселилися, але… Трикутник. Ромб. Лінії. Трикутний. Ромб. Лінії. Один раз — випадковість. Два — збіг. Три — тенденція. Не могло бути такого, щоб Нагірняк вигадав собі незрозумілий знак, який потім усюди бачив та чув. Дурня.

— І що, ця Катя була при свідомості увесь цей час? — думки Рома розбило питання Максима.

— Так! Уявляєте? Стільки всього вона винесла, а навіть не кричала і жодного разу не знепритомніла.

— І це все розповіла мама Каті? — не припиняв допитуватися Макс.

— Так. Та й ми ранком бачили баб Дар’ю в крові, — Юра знизав плечима, помітно розгубивши увесь запал. — Я ж казав, що ви мені не повірите.

— Ні, ми віримо, просто не звикли чути таке.

Рома говорив відверто. За останні дні трапилося надто багато всього, через що в голові все не вкладалося в розумних межах. Якось… Якось навіть шлунок перетискало спазмом, адже десь там Нагірняк розумів, що це вже не було вигадкою чи неправильністю, бо мало тенденцію до повторення, але так само «щось всередині» нашіптувало про те, щоб він не довіряв своїм очам та вухам. Роман їхав в Новоорлівку з одними сподіваннями, а отримав геть інше.

Гра продовжувалася так, наче нічого не було сказано. Третя партія, четверта. Рома відволікся лише раз, коли до них підійшла жінка з-за барної стійки та принесла склянки з соком, а також цілу тарілку з сухариками. «Це за наш рахунок, — сказала жінка. — Як гостям нашої Новоорлівки». Нагірняк з того всього зробив лише декілька ковтків соку, коли Максим одразу ж майже накинувся на сухарі.

— Я ж правильно розумію, що Дарію Василівну не тільки через це почали вважати відьмою? — Рома питально подивився на Юру.

— О ні, звичайно, що і раніше так називали її. Та ж війна. Вона тут лишилася одною, коли…

— Повномасштабне вторгнення, — Нагірняк перебив Юру та стиснув губи. — Повномасштабне. Війна почалася ще у дві тисячі чотирнадцятому році.

— Ем… Так. Отже, баб Дар’я лишилася в Новоорлівці, коли половина будинків була зруйнована від ракет, коли зайшли ті рашисти. Але будинок баб Дар’ї взагалі не постраждав, навіть вікна не пішли тріщинами. А ще, коли сюди зайшли наші військові, то вони побачили дохлу росню. Четверо, однак все одно ж дохлі й прямо біля хвіртки баб Дар’ї.

Про це вони ще поговорять з Дарією Василівною, бо тільки вона могла знати, як жила у той період. Рома закусив щоку, аби не підіймати в пам’яті спогади про те, що вже пройшло. Три роки… Три роки, а наче все було вчора. Нагірняк випав з реальності на довгі хвилини, не звернувши уваги, що Макс почав сам ставити питання. Це назавжди у них в пам’яті, в житті.

Роман глибоко вдихнув та декілька разів часто закліпав, щоб прогнати спогади, та вже збирався зробити свій новий крок в грі, як помітив, що Юра подивився кудись йому за плече, перелякався та втиснув голову в плечі. А через пару секунд біля нього зупиняється дівчина. Висока, тендітна, таке саме темне волосся, пасма яких були зібрані у дві коси, через що вона ставала подібною до сови, гострі риси обличчя, майже чорні очі та безкровні губи. Дівчина була в білосніжних джинсах та такому ж худі, на якій були намальовані, наче від руки, хвойні дерева. Єва? Так. Скоріш за все це була сестра Юри, на якого вона взагалі не була схожою. Точно родичі?

— Ти, — майже прошипіла дівчина, — мала падлюка. Я казала тобі не брати мій планшет, — вона схопила Юру за вухо, який тільки й пискнути встигнув.

— Я не брав. Клянуся! — він вчепився в зап’ясток сестри та навіть піднявся над стільцем, щоб не тягнули його за вухо.

— А хто? Чи ти знов будеш казати, що то полізли… — вона обірвала себе на півслові та повернула голову до камери, наче тільки побачила її, після чого повільно відпустила вухо Юри. — Вдома поговоримо.

— Максим, — спішно промовив Заж, варто було дівчині замовкнути, та простягнув руку до неї, на яку з недовірою подивилися, змусивши витерти долоню о власні джинси. — Ем… Макс. Можна просто Макс, — він знову простягнув руку і на цей раз в неї вклали свою на пару секунд.

— Єва, — тільки зараз Рома зрозумів, що чув її голос як подвійний, наче вона десь застудилася та говорила зі свистом.

— Рома, — він слабко посміхнувся їй. — Ми ті самі новенькі, про яких гудить вся Новоорлівка. От інтерв’ю беремо у твого брата про баб Дар’ю та й ваше містечко загалом. Якщо хочеш — можемо й тебе…

— Так, це прекрасна ідея, — Максим перебив Нагірняка. — Давай сьогодні-завтра десь оберемо гарний вид, аби кадри вийшли неперевершеними і знімемо тебе?

Рома здивовано подивився на Макса та стиснув губи, аби не засміятися. Потрібно буде нагадати йому, що Єві ще нема вісімнадцяти та щоб навіть не намагався хоч щось робити. У Новоорлівці були свої правила і те, що вони про них не знають, — не звільняє їх від відповідальності. Нагірняк зловив на собі такий самий здивований погляд Юри та ледь помітно похитав головою, щоб той не влізав.

— Ну, можна, але я то нічого особливого не розповім вам, це от у нього, — Єва кивнула головою в бік брата, — цілі рукописні книги про чутки з Новоорлівки. Нема шо йому робити, — вона закотила очі. — До речі, це ж у вас камери… У нас тут через два дні весілля, моя подруга виходить заміж. Прийдіть з камерами.

Весілля? Це якось… Рома подивився на Максима, який розвернувся до нього та звів брови на переніссі, щоб на обличчі з’явилося благання. Нагірняк знав, як і чим закінчуються весілля у подібних селах, знав, що вони можуть під кінець свята просто загубити камери або хтось їх у них свисне. Та й насправді його більше зацікавили ті книжки, про які сказала Єва, що було б для них інформативніше.

— Добре, але, — Роман побачив, як радість в очах Макса так само швидко, як і з’явилася, зникла, — я б хотів для початку побачити твої книжки, Юро.

— Ем, ну я… — Юра подавився словами, коли Єва штурхнула його ліктем в бік. — Я не проти.