Епілог. Все з самого початку

У горлі дерло. В голові пульсувало. Особливо у вухах. І біль. Біль розколював скроню, через що здавалося, що мізки вже витекли з черепної коробки. Усвідомлення власного «я» не приходило в загальне розуміння становища, в яке він потрапив. І чому себе так почував. Ще й дихати було настільки важко, наче на всьому тілі лежала тонна каміння.

Рома не з першої спроби повів рукою, навіть не з першого разу вдалося стиснути пальці. Та й те, коли все ж таки зробив це, то відчув якийсь пісок та щось дрібне і гостре. До слуху донеслося квакання, що було більше схоже на потріскування музичних колонок, біля яких поклали мобільний телефон.

Нагірняк розплющив очі, однак нічого, крім темряви, не побачив. Хоча ні, побачив: майже перед самим обличчям вихрився туман, який у собі мав якісь часточки, що сяяли. Все одно. Роман дивився на це так, наче він був зараз десь далеко та розглядав дві картинки, які дуже часто почергово змінювалися.

Голоси відлунням доносилися до слуху. Якесь далеке відчуття, наче він лежав на дні моря та чув все здаля. Глухо. Це його хтось кликав? Такий знайомий голос з шиплячими нотками. Гора. Яка гора? Нагірняк кліпнув, повільно, і в голові прокинулися спогади того, що відбулося. Монстр, каміння, Максим. Макс. Усвідомлення того, що Заж помер, взяло гору над болем, проте Роман нічого не встиг зробити, як щось підхопило його.

Ноги не слухалися. Хоч мозок й посилав до них сигнали, однак кроки самостійно було неможливо зробити. Його тягнули ближче до світла. Якесь низьке гарчання, яке здалося новим скреготом каміння, що знову почало осипатися. Нагірняк судомно вдихнув, коли в обличчя вдарило прохолодне повітря. Вітер. Підтримка зникла, змусивши впасти на щось таке саме тверде та те, що почало лоскотати ніс.

З цим ударом, хоч він був і не особливо сильним, свідомість згасла на декілька секунд. Хвилин. Мабуть. Не знав. Роман знову розплющив очі, коли голоси, на цей раз вже в голові, заволали про небезпеку. Пітьма повільно розступилася перед очима, дозволивши побачити круглі яскраві плями ліхтарів, які тремтіли та наближалися до нього.

— Це Рома! Романе! Живий? — якийсь незнайомий голос пролунав геть близько до нього, але Нагірняк не зміг відповісти, лише поворушив рукою та зігнув її в лікті, аби підняти. — Живий. Сюди! Потрібна допомога! Романе? — біля нього на коліна впав чоловік, чиє обличчя було затягнуто чорним туманом. — Ти був в тунелі? Найближчі будинки відчули тремтіння землі, а потім був вибух. Ти був з Максимом? Де він?

— Макс, — хрипким, наче не своїм голосом, промовив Нагірняк та сперся на долоні, щоб підвестися, з чим йому допомогли, підхопивши під руки. — Він… Там…

— Боже.

Останнє, що свідомим страхом лишилося в думках. Його передали в чиїсь руки та кудись повели. Не довго, бо майже одразу посадили в машину та всунули в тремтячі руки пляшку з водою. Роман не знав, скільки пройшло часу, як всі почали метушитися. Всі? Скільки це «всі»? Не міг порахувати. А потім він побачив перебите тіло на чужих руках. Максим. Ліва нога була вигнута під ненормальним кутом і Нагірняку здалось, що навіть у світлі ліхтарів він побачив стирчащу гострим кінцем кістку.

Рома тільки зібрався підірватися на ноги, щоб дібратися до Зажа, як хтось надто наполегливо схопив його за плечі та повністю затягнув у машину. Голосний гуркіт дверей, які штовхнули, аби ті зачинилися, і Нагірняка втиснуло в спинку сидіння. Надто велика швидкість. Надто сильно трусило та підкидало. Тіло боліло, проте Рома не звертав на це уваги. Так, був струс мозку — він вже давно надто гарно вивчив всі ці симптоми.

За кермом та на передньому пасажирському сидінні сиділи Паша та Саша, щось обговорюючи. Лише один раз вони кинули йому слова про лікарню та сусіднє село. А потім, як йому здалося, Рома втратив свідомість, тому що розплющив очі вже у білому приміщенні. Руку пекло від проколу. Лікарня. Старенька палата, в якій він був один, хоча сусіднє ліжко було не застеленим і ковдра майже валялася на підлозі.

Як в тумані. Тіло наче не було власним. Ще й лікарня була якоюсь надто порожньою. Вузькі стіни, що з кожним кроком здавалися викривленими та йшли трапеціями, відлуння якогось шарудіння. Рома спирався рукою на ці стіни, вів за собою, аби не впасти, як на нього вискочила медсестра. Яскравий помаранчевий колір її форми гостротою впився в очі, які одразу ж засльозилися. А після перехопило подих. Стиснуло у грудях. І в голові взагалі стало порожньо.

Мертвий.

Максим мертвий.

Мертвий.

Розчавило грудну клітку та череп.

Хочете попрощатися?

Десь там глибоко в собі Нагірняк розумів, що все дивно. Все надто дивно. Медсестра без жодного слова взяла його під лікоть та повела кудись вперед, аж поки не відчинила перед ним двері. Така сама палата, в якій прийшов до тями Нагірняк, тільки екран на ніжці, що був повністю темним. На ліжку лежав… лежало тіло. Вкрите білою ковдрою лише до плечей і ця тканина мала впадину на грудях. Ліва сторона голови була перемотана не одним шаром бинта, що повністю просочився кров’ю, й також мав впадину. Наче… наче не було з тої сторони черепа взагалі.

Рома судомно вдихнув та стиснув кулаки до болю в долонях. Ноги не гнулися, кожен крок давався надто важко. Нагірняк не звернув уваги на те, що він лишився віч-на-віч з трупом, та навіть якби й був не один — начхати. Він тільки й зміг підійти до ліжка, біля якого впав на коліна та вперся у ребро чолом. Мертвий. Дійсно мертвий. Очі запекло і Роман вдарив кулаком в ліжко. Ще раз. Ще. Кісточки пальців проїхалися по металевій основі, моментально розірвавши шкіру. Але навіть болю не було. Чи не відчував.

Мертвий. Дійсно мертвий. Незвично було бачити вічно веселого та сповненого життям Максима настільки блідим та зламаним. Як та лялька, з якої висмоктали все… Блідий. Темні мішки під очима. Роман підняв голову дуже різко, через що в шиї хруснуло, та, витерши очі рукою, глянув на обличчя Макса. Бліде. Але він не заради цього вирішив знову подивитися на того, хто був його сім’єю. Був… Розірване горло. Засохла кров. Кинувши швидкий погляд на двері, щоб нікого не було, та, наважившись, Нагірняк схопився за ковдру, щоб потягнути її вниз.

— Що за нахрін?

Груди були цілими. Вірніше, нічого не потрощено від каміння та жодної впадини, як сам бачив. Тільки глибокі п’ять порізів від кігтів. Розірвана, вивернута назовні шкіра, бруд, засохла кров. Рома підірвався на ноги, відчувши, як в лівому коліні щось неприємно хруснуло, але відкинув це в бік, та натягнув ковдру назад на груди Максима. Впадина. Знову стягнути ковдру. Нічого. Рівно. І тільки глибокі порізи. Накинути. Зняти. Накинути. Зняти. Тут все було тим, що ніяк не осягалося розумом. Все це… Юра.

Голова більше не думала, був тільки один план. Одна пряма лінія маршруту. Нагірняк майже вибіг з палати, але змусив себе перейти на відносно спокійний крок, щоб ніхто нічого не запідозрив. Все було фальшивкою. Тут все було брехнею. Коридор, адміністрація — на нього саме через таку повільність не звернули уваги. Варто вийти на вулицю, як Романа зустріла нічна пітьма, яка поступово вже зникала під тиском вранішнього сонця. Проте одинокий ліхтар горів і під ним стояв той самий баклажановий ланос. З відчиненими передніми дверима. І поодаль від нього Паша та Саша палили, розвернувшись до лікарні спиною.

Нагірняк намагався не шуміти, проте… його б почули. Його б точно почули, адже взагалі не розмовляли. Однак Рома у той момент про це не думав, взагалі. Він лише якомога швидше прошмигнув через пасажирське місце за руль, зачинивши за собою двері. Поворот ключів у замку запалювання, надто агресивне гарчання маленького ланоса, з яким Паша та Саша нажахано підстрибнули на місці та ледь встигли відсахнутися в різні боки, варто було Нагірняку втиснути ногу в педаль газу. Давно не їздив, дуже давно.

Ланос майже кинуло в сторону, коли він переїхав з суміжної на головну дорогу. У дзеркалі заднього виду Рома побачив Сашу та Пашу, які намагалися наздогнати його, але стрілка на спідометрі стрімко помчалася до вісімдесяти. Сто. Вб’ється так. Але Нагірняк був упевнений на всі сто відсотків, що не помре. Скільки вже було можливостей. Та навіть цей тунель!..

Дві смуги. Дорожні знаки про «не більше дев’яносто» і про кілометраж до Новоорлівки. Йому потрібно поговорити з Юрою — з тим, хто стільки разів за останні дні натякав про щось, що вище за людське розуміння реальності. В голові Роми клацнуло усвідомлення про те, що вся брехня почалася з Лекси. З того повідомлення. Навіщо? Кому це потрібно було? Який сенс вбивати Максима?! Пальці з силою стиснули кермо, і Нагірняк відчув, як язик вкрив металічний присмак. Прокусив губу, аби не закричати.

В Новоорлівку баклажановий ланос влетів вже тоді, коли верхівка сонячного диска з’явилася над лінією горизонту. Двоповерхові багатоповерхівки, приватні будинки, тиша і тільки писк шин об асфальт, коли в підлогу автомобіля втиснулося гальмо. Пару раз глибоко вдихнути через ніс та видихнути через рот. Важко. Важко стримати себе. Рома покрутив в руках кермо, наче це могло заспокоїти його, і наважився вийти на вулицю, з силою штовхнувши за собою двері.

«Не кричати та не вдарити», — це билося в голові не так вже й голосно. Ні. Він не підніме руку на Юру. Але якщо винен? Хвіртка відчинена, рожева обшивка, що вже не була такою яскравою. Все довкола втратило свій колір, вицвіло та не мало життя. Рома відмітив це надто гостро, коли біля одного з вікна вишня, що ще вчора квітла, сьогодні виглядала як сухе дерево з гострим гіллям. І двері у будинок були напіввідчиненими, наче його чекали.

Будинок зустрів тишею. Дзвінкою тишею, від чого одразу ж заклало вуха. І солодкуватий грушевий запах став концентрованішим, пробирався прямісінько у мозок. Відчуття, наче виблював, взяв якусь цукерку, знову виблював, але вже на свої руки. Тхне. Це дійсно був той самий запах. Рома різко повернув голову в бік зачинених дверей, звідки донеслося причмокування. Ті двері, за якими знаходилася кімната матері Юри. А чи дійсно там його мама?

Рома не роздумував. Рома потребував правди. Він швидкими кроками підійшов до дверей та натиснув на дверну ручку, проте нічого не піддалося. Ще раз. Ще. І Нагірняк вдарив плечем у двері, які розчинилися надто швидко, з чим він майже поцілував підлогу носом. Підлогу, що була вкрита грушами та яблуками, які вже гнили, як і кінцівки, що позеленішали та колись належали людям та коровам. Щось тілесного кольору конусоподібно підіймалося догори, перетягуючись різними за розмірами жилами, які пульсували під ритм дихання. Дихання… Це дійсно було диханням живої істоти, що з видихом шелестіло поліетиленовим пакетом.

— Си-и-инку-у.

Жіночий голос, старечий та втомлений, і Нагірняк шоковано відсахнувся назад. Роздута, як той кліщ, що перепив крові, людина, в якій взагалі не можливо було визначити стать, бо навіть на голові не росло волосся, не припиняло тягнути до нього руки та теліпати ними, розмахувати, закликаючи підійти ближче. Вікон у кімнаті не було, лампочка під стелею теж не горіла, однак Рома прекрасно міг розгледіти цю істоту, що безгубим ротом продовжувала кликати його до себе.

— Відійди.

Хтось схопив його за плече та відштовхнув назад, а у наступну секунду на порозі в кімнату з’явився Юра з відром у руках та виплеснув прозору рідину на істоту. Неймовірно голосне верещання, яке перейшло на ультразвук та врізалося у самий мозок. Нагірняк моментально закрив вуха долонями та майже зігнувся навпіл від болю у скронях. Що за нахрін?!

Крик обірвався різко, варто було Юрі зачинити двері. Увесь в чорному та з підведеним чорним очима, що витягувалося в бік скронь, де було пір’я. Це… Мозок не справлявся з усією інформацією, з усім, що побачили очі.

— Тобі потрібно було перетнути межу Новоорлівки ще тоді, коли я тобі про це говорив.

Проте Роман більше не слухав Юру. Він у два кроки подолав відстань між ними та штовхнув невідомо кого в плечі, змусивши врізатися спиною у двері. Це дійсно був невідомо хто, а не Юра — не той зніяковілий юнак, який бажав дружби хоч з кимось, аби не бути відлюдком. Перед Нагірняком стояв молодий чоловік, що злим поглядом дикого птаха дивився прямо на нього. Ще й з викликом підняв підборіддя.

— Хто ти? Хто у тебе за спиною? Що це за місце? Навіщо ви вбили Максима?!

— Не ми вбили Максима, — Юра помітно зробив надто глибокий вдих, коли Рома майже навис над ним.

— Сам помер? Так? Так?!

За спиною пролунало загрозливе гарчання, що подвоїлося. Рома побачив, як погляд Юри ковзнув до його плеча, за нього, що змусило й самого Нагірняка озирнутися. Дві здорові істоти, яких можна було назвати подібними до пантер, однак мали довші вуха, чотири гострих зуби, як у гризунів, та забарвленням були як ті сіамські пацюки, які були хатніми тваринками Юри. Одна з істот стояла трохи збоку, люто розмахувавши лисим хвостом зі сторони в сторону, і намагалася підійти до нього.

— У нас мало часу, Романе. Я прошу вислухати мене і не перебивати, — спішно промовив Юра. — Світе. Володе. Він наш. Ще наш. Слідкуйте, щоб Лісовик не зайшов у будинок.

Істоти, щось загарчавши, відступили та розвернулися, щоб сховатися за стіною коридора. Це ті пацюки?! Бляха муха, що тут коїлося?! Рома повернув голову назад до Юри й з силою стиснув кулаки. Не бити. Він самому собі пообіцяв нікого не бити.

— Ти знаходишся на межі життя та смерті в Яві. Це ж Нава — світ панування паранормальних, як ви, люди, нас називаєте, істот і місце буття ваших душ. В тобі є частина сім’я* Чорнобога, більше, ніж в багатьох людях, і на таких, як ти, полює Лісовик. Ми не знаємо, навіщо, але це вже не перший рік. Він відловлює душі, що мають печать Навника, і влаштовує спеціальні ігрища, випробовуючи всіх.

— Це тут секта якась? — Рома нахмурився та відступив, на що Юра зробив крок назустріч. — Все, що ти говориш…

— Та послухай же ти мене! — нервово, майже закричавши, сказав Юра. — Не віриш мені — та й Боже з тобою. Але переступи межу Новоорлівки.

— Я тільки що з лікарні за межами села.

— Як сюди заїхав — так і повинен виїхати. В Яві тебе вже будуть… — Юра не встиг договорити, як знадвору розкотилося неприродне виття, з чим чужі очі повністю стали чорними. — Прямо по коридору йди. Вийдеш на ґанок та візьмеш велосипед — машина це лише чергова ілюзія. Ворота там відчинені. Їдь чимдужч з Новоорлівки, просто перетни ту дурну лінію.

Юра схопив Нагірняка за зап’ясток, з силою стиснув та повів за собою, аж поки не вийшли в коридор і не штовхнув Рому у протилежний бік від вхідних дверей. Не міг переварити все, що тільки що почув. Як і побачив. Ноги наче приросли до підлоги. І як в сповільненій зйомці двері злетіли з петель під вагою збільшеного пацюка, з грудей якого стирчали гілки. «Коріння», — як не власний голос підказав у думках. Товсте коріння стрімко влетіло в будинок, рушило на Юру, що встиг відсахнутися вбік. Нагірняк тільки кліпнув, як на його місці на підлозі чорною купкою лишився одяг, а в повітря піднявся пугач, що великими змахами крил вилетів з будинку.

Тікати. Йому потрібно тікати. Коріння повільно потягнулося до Роми, наче відчувало живу істоту, і він більше не зволікав. Нагірняк зірвався з місця та побіг на той ґанок, про який сказав Юра. Крики, гарчання, чийсь грубий низький голос — навіть тут чулося те, що робилося з іншої сторони будинку. Під дерев’яним навісом дійсно стояв звичайний велосипед, який Роман витягнув під небо. Сіре небо. Жодних зірок, відсутність сонця, однак світло, хоч і тьмяне, було повсюди. На межі життя та смерті… Втече, а потім буде думати.

Сівши на велосипед, Рома під’їхав до воріт та вже зібрався злізти, щоб відкрити собі шлях, як ті самі розчинилися. Не час зупинятися та ще більше дивуватися. За спиною пролунав незрозумілий тріск і варто було повернути голову, як Нагірняк побачив коріння, що щупальцями налягло на паркан та зламало його. Вони ж і його можуть розчавити. Але чому «можуть»? Коріння дійсно хотіло його вбити.

Здавалося, Рома ще ніколи не крутив педалі настільки швидко. Він нічого не розумів, він не міг так просто лишити тіло Максима десь… Слова Юри були наповнені дурнею, проте те, що трапилося за останні хвилини, взагалі було неможливо описати якоюсь реальністю. То ніякої небезпеки від Лаговського не було. Не він тут кримінальний авторитет, а якийсь хрін, від якого відділилося коріння.

Швидше. Потрібно швидше. Навіть все всередині Роми про це кричало. Приватні будинки, варто було тільки порівнятися з ними, накривалися незрозумілою тінню, а після починали скреготати так, наче складалися під чиєюсь вагою. Навіть дивитися не потрібно було, щоб упевнитися, що це гналося слідом живе коріння.

Багатоповерхівки, поворот і Нагірняк вже бачив знак виїзду з Новоорлівки, як за заднє колесо велосипеда смикнули. Тіло по інерції полетіло вперед настільки швидко, що Рома не встиг навіть закрити голову, обличчя. Біль поцілував його в щоку, торкнувся носа та обійняв усе тіло. Його перекинуло декілька разів, протягнуло по асфальту та вирвало з грудей стогін. Майже як свист. Нагірняк судомно глибоко вдихнув, широко розплющив очі, однак нічого не побачив.

Сіре. Все сіре. І біль. Чи можна бачити біль? Обличчя з лівої сторони палало, ноги заніміли так, наче декілька годин сидів в незручній позі, а потім вирішив встати та пройтися. Ще й з кожним вдихом легені розкривалися все менше й менше.

— Навіщо ж було тікати, коли я хотів просто поговорити.

Голос з хриплими нотками. Голос, який раніше був зі зверхністю, зараз лунав якось втомлено. Рома відчув, як по його ногах щось повзло, звивалося так, наче було зміями. Коріння все ж таки дібралося до нього. Воно твердими щупальцями пробралося під поперек, стиснуло під грудьми та підняло над дорогою, через що руки неприємно звисли вниз. Його перевернули досить повільно, однак підняли так, щоб ноги навіть не торкалися дороги.

Він. Навіть через коріння, яке оплело чуже тіло, Роман впізнав чорну з сивиною бородою, що зараз підмітала собою дорогу. Впізнав і гостре обличчя. Проте зараз Івар Лаговський став вищим, тримався так, наче був королівською особиною, і контролював коріння, яке не припиняло звиватися.

— Ще й цей Юра, який обрав бік вбивці, — Івар похитав головою та підійшов ближче до Нагірняка, що зміг сіпнутися, однак коріння лише сильніше стиснуло його. — Припини, ти не вирвешся, а нам з тобою потрібно поговорити.

— Ти. Вбив. Максима, — вичавлювати з себе слова було надто важко і Рома відчув, як як у його легенях щось булькотить.

— Я так розумію, що Юра щось там тезисно тобі накидав, у що ти одразу ж повірив. Дійсно, як тут не повірити після всього, свідком чого став, — Лаговський важко зітхнув. — Тому давай з самого початку. Відносно самого початку, — він невизначено повів рукою у повітрі та повернув голову вбік, кинувши погляд на будинки та дозволивши побачити те, як шкіра перелилася смарагдовим кольором під цим світлом. — Світ не складається лише з людської частини. З самого початку були ми — ті, хто живе поза межею. З нашого світу поріс ваш з повністю унікальним типом істот. Ви повинні були бути чистими, проте чомусь у деяких особистостей заклалася сила Чорнобога. Первинна сила. Можливо, є хтось і з частиною Білобога в собі, однак ще нікого не вдалося знайти. Проте, — Івар повернув погляд назад на Романа, якого коріння підняло ще вище, — це дуже довга історія, на яку у нас нема часу. Поки нема. Тож, — він розвів руки в сторони, — дозволь представитися. Лісовик, проводир дітей усіх лісових. І я веду боротьбу зі справжнім злом, — Лаговський опустив руки та важко зітхнув. — Мабуть, Юра також всякої брехні тобі розповів. Проте є Змій і він полює на таких, як ти. Він хоче, незрозуміло для чого, зібрати у себе усіх, хто має силу Чорнобога в собі, і йому начхати, що для цього потрібно зробити, йому начхати на ціну чужого життя. Максим.

— Ти… — сипло видихнув Нагірняк, відчувши, як коріння послабило свій тиск.

— Я не чіпаю людей, я їх не вбиваю, бо мені нема сенсу цим займатися. Я споконвіку бережу вас, — Лісовик похитав головою. — У твоєму світі ти майже помер, доля Максима, на жаль, не така оптимістична. Це Змій зробив. Він вас повів у пастку, щоб побачити, хто з вас двох має силу. Лише той, хто несе в собі частину Чорнобога, на межі життя та смерті переходить у світ Нави, де може продовжувати жити без шкоди для фізичного тіла, — вказівним пальцем він показав кудись за спину Романа.

— Що. Тобі. Потрібно. Від. Мене?

— Нічого, — Лісовик стиснув губи та знову похитав головою. — Нічого особливого. Я лише намагаюся дібратися до таких, як ти, раніше за Змія, щоб попередити, а після і дати безпеку. Я прекрасно розумію, що у це все тобі важко повірити, проте…

Лаговський не встиг договорити, як щось з силою знесло його в бік, протягнувши за собою по асфальту у траву. Гарчання та вже знайоме клекотання. Над Лісовиком піднялося волохате створіння та розвернуло до Нагірняка свою хижацьку з оленячими рогами голову. Знову. Знову воно. Тільки тепер прийшло по Романа. Істота відійшла від Лісовика, який не рухався, та підійшла до Нагірняка, який припинив дихати. Не зводив з цього погляду. Однак він замружився, варто було створінню підняти пазуристу лапу, а в наступну секунду Нагірняк впав на асфальт, лишившись підтримки коріння.

Болю вже не було. Лише усвідомлення, що його звільнили, і варто було повернути голову, розплющити очі, як його несильно штовхнуло носом у плече. Ще раз. І ще. Підняли морду, бо Роман відчув дихання у себе на обличчі, перш ніж побачив прямо перед очима цю істоту. Багряні очі дивилися на нього з сумом та чимось ще, що ніяк не розумілося ним, але не довго. Декілька товстих корінних щупалець з силою врізалися в бік створіння, яке з ревінням відлетіло від Нагірняка, проте не пробили тіло наскрізь.

Лаговський змінився. Варто було йому підвестися на ноги, як його людське тіло втратило свій колір та шкіру, ставши повністю корінням. Кора, пересушена кора, яку побили глибокі зморшки, частина з яких пульсувала насиченим зеленим кольором. Івар щось говорив — грубий глибокий голос, який був подібний до криків якихось лисиць, в якому Рома не зміг розрізнити жодне слово.

На Лісовика стрибнула істота, широко розкривши пащу, і вони почали вовтузитися по асфальту, що зафарбовувався у чорний та зелений кольори, з яких проріс мох. Тікати. Потрібно тікати, адже ця бійка могла зачепити і його. Краєм ока Нагірняк побачив, як коріння, яке розірвала істота, знову заворушилося, щоб дістатися до нього. Ні. Рома не зміг би підвестися на ноги, які так і не відчував, тому, не придумавши нічого краще, почав відповзати назад.

Перебираючи ліктями по асфальту, Нагірняк віддалявся від бійки двох істот, що намагалися вбити один одного. Рогате створіння оплело коріння, стиснуло настільки сильно, що те почало скулити та марно розмахувати лапами, аби хоч якось звільнити себе.

— У Яві ти знайдеш мене за зеленою зіркою, Романе! Коли прийде час — вона відкриє тобі шлях!

Останні слова від Лісовика і Нагірняк відчув, як щось обтягнуло його тіло: спочатку руки, потім плечі, а після з силою смикнуло назад. І не було асфальту. Тільки порожнеча, у яку він полетів. Чорнота з боків розросталася, підіймалася вище, створивши тунель, і тільки біле коло згори, біле світло продовжувало існувати, аж поки не закрилося менше, ніж за секунду.

Гуркіт. Крики. Біль. Запах горілого. Не відчував ноги. У голові дзвеніло. Важко дихати. Потрібно підвестися, проте щось відтягнуло його. Кудись. Вибух. Обпалило гарячим. І все зникло. Тільки важко було дихати та в горлі тисло так, наче не зміг проковтнути шматок яблука.

Це він? Точно? Ти упевнений? Цього не може бути, бо он скільки ми пройшли разом. І що, тільки зараз відчули нашого?

Він. Сумнівів нема. Все ще слабо, але він не за межею.

Що робити?

У нас є час і є наші інші. У нас однакові умови зараз. Тому тільки чекати.

Тиск у горлі зник якось надто різко, проте стало легше дихати. Набагато легше. Час від часу через дзвін у вухах пробивалися голоси та рівномірний писк, з чим прийшло усвідомлення того, хто він, що трапилося і що… Максим мертвий. Дитячі казки та легенди насправді не вигадки. І в ньому самому знаходилася якась там частинка Чорнобога. Заплутався. Роман Нагірняк заплутався, адже у світі, де була війна, не могли існувати такі надприродні сили. Вони б точно припинили все за один день. Вони б точно припинили все за один день?

Свідомість поверталася важко. Дуже. Це було майже нестерпно, адже чим менше ставало темряви, тим більше відчувалася слабкість та відгомони болю. Особливо у ногах, які поколювало до дивного лоскоту. Зараз. Нагірняк схопив ротом повітря та не стримав кашлю, з яким майже перевернувся на бік, однак щось стиснуло його праве плече, змусивши лягти назад.

— Тихше, хлопче. Ти хоч і Гора, але тебе потрусило не слабко.

Грубий голос, наче прокурений. Роман згадав його з темряви, проте тоді ще був один: милозвучніший, приємніший, хоч і не м’який, однак не відштовхував. Знайомі голоси. Дуже знайомі, наче з минулого життя. Нагірняк знову зробив глибокий вдих, однак не так вже швидко, і повільно розплющив очі. Біла стеля, де в найближчому до нього кутку були вже чорні цятки плісняви, м’якого жовтуватого кольору стіни, половину з яких закривали дерев’яні дошки.

Нагірняк зовсім трошки зміг повернути голову вбік, побачивши не тільки власний пульс. На краю ліжка, що стояло зовсім поруч, сидів кремезний чоловік у військових штанях та такій же футболці. Ці плечі та короткий «їжак» на голові Рома впізнав би у будь-який час і зі спини, проте обличчя…

— Гей, ти чого? Не впізнав? Це ж я, Вир, — одне єдине око, що дивилося на Нагірняка, два рази швидко кліпнуло. — Ну та, про що це я? Довбнуло тебе добряче.

— Що…

Роман не зміг вичавити з себе й одне слово, як горло роздерло кашлем, який неможливо було стримати. Наче намагався проковтнути наждачний папір. Його майже підкидало на ліжку, аж поки на груди не лягла велика важка долоня. Сіпнувся. Звичайно, що сіпнувся, адже до нього торкнулася геть не людина. І все, що він бачив у тому «сні» — правда… Боже правий.

— Не говорь поки, з тебе тільки минулого тижня трубку витягли. Та й тільки минулого тижня вивели тебе з цієї несправжньої коми, чи як там її, — Вир важко зітхнув та забрав руку від грудей Нагірняка, коли той припинив кашляти. — Хочеш дізнатися, що трапилося? Ми вже гнали тих клятих рашистів. О Боже, та ми ж вже зайшли в Новоорлівку, що з чотирнадцятого окупованою була. Ми йшли до Донецька напівколом: з заходу до сходу. І якийсь пацюк просто взяв та й злив наші координати. Пиздець просто. Вони ж, бляха, тікали! Тікали! — він похитав головою. — Добре, що наш командир зметикував дуже швидко, що й до чого. Постраждало не так багато, але… наш Заж… Максима віддали сім’ї. У тебе зламані ноги та щось там в животі чи то відірвалося, чи то розірвалося. Про що говорити, якщо нашого Орла лишили крила. Мене трохи хвилею зачепило, — Вир стиснув руки в кулаки та стукнув ними по ліжку біля своїх ніг. — Всіх знайду. Всіх. І голими руками повириваю гланди.

— Це у твоїй манері лякати людину, яка тільки отямилася, своєю люттю.

Цей голос. Роман моментально кинув погляд на двері, у яких стояв їхній командир. Власій. Звичне каштанове кучеряве волосся було зібране в пучок на потилиці, борода, що досить коротко та охайно підстрижена. Але цей образ майже моментально зник, розсипався, як той пісок, змусивши зажмуритися від яскравого світла. Воно заполонило всю палату. Роман тільки й міг, що почути, як зачинилися двері і як Власій зробив декілька кроків.

— Ой, наче ми вже стільки не пройшли, що мене не знають, — Вир хрипко засміявся. — Та й було кого насправді тут лякати. Ми ж…

— Годі, — Власій не дав йому договорити. — Він все знає. Рома нас бачить.

І варто було почути своє ім’я, як Нагірняк розплющив очі. Світло, але можна помітити обриси крил. Бачить. Так, він бачив. Як тепер знав і справжню природу Змія, що стояв біля його ліжка.