Пролог. Новоорлівка

— Три, два, один, — пролунав шепіт на межі чутного.

— Всім привіт! Сьогодні ми, як і обіцяли, зустрінемося з пані Дарією Василівною. У селі Новоорлівка її знають як пані Дар’я або та, яка і біса прожене, і з проханням про допомогу не вижене… Бляха, це надто по-тупому звучить.

— Та вже восьмий раз знімаємо цю вступну частину. Харе псувати кадри.

— Замовкни зі своїм «харе». Ще давай роснявою говорити.

— Дратуєш. Давай, ще один дубль. Але чистий! Василівна вже втомилася, мабуть, стояти за дверима.

Ще один дубль. Роман тяжко зітхнув, облизав губи та знов відійшов до дерев’яної огорожі. Щось він вже втомився. Вони їхали у Харківську область два дні. Звичайно, з зупинками, але про сон можна було тільки мріяти. Так, в команді була ще одна людина, але навіть для двох це дуже велика робота.

Три роки, як закінчилася війна. Перемога. Це була перемога над ордою, яка під кінець розвалилася. І зараз вже сміх абсурдності викликали ті згадки про карту «імперії» та «цукерії». Часи, які все ніяк не лишалися в минулому, хоча ні сирен, ні дронів, ні ядерної загрози вже не було. Спокійна буденність, яка так тішила, проте відновлення забирало багато сил. Та й боліло. Звичайно, досі у всієї країни боліло в серці, адже коли почали чистити всі останні звільнені землі, коли озвучили більш-менш точну цифру загиблих, закатованих… Але воля лишилась. І ця воля продовжувала квітувати на землях України.

Роман Нагірняк був двадцяти семирічним молодим чоловіком, хоча відчував себе на всі шістдесят. Він пробув у теробороні не один місяць, у нього з’явилися корисні знайомі й майбутнє можна було вибудувати завдяки цьому дуже прекрасне, проте його серце не тягнулося до… Ні до чого. Взагалі Рома змінився після того, як поруч з автівкою, в якій він перебував, щось вибухнуло. Щось . Грьобані рашисти. На щастя, ніхто тоді не помер, серйозних поранень не трапилося, проте й в контузії нічого приємного не було.

Пішовши на спокій, Рома перші місяці проводив вдома. А що робити? Сирота, дівчини не було, а грошей хоч віднімай. Нагірняк все одно не користувався цим на повну: гру якусь купити у стімі, замовити їжу, купити кросівки, підписатися на ютубера та оформити спонсорку. Мабуть, з цього все пішло-поїхало. Роман почав сам створювати відео: щось з кримінального, містичного, історичного, а після на біографічне перекинувся. Ця ідея прийшла йому голову завдяки своєму майже першому підписнику, який став й надалі з ним співпрацювати.

Максим був молодший за Нагірняка на п’ять років та розбирався в техніці настільки сильно, що сам «крутив» і камеру, і мікрофон, і освітлення. Рома отримав прекрасного компаньйона, партнера в цьому невеликому бізнесі та друга. Звичайно, він платив зарплатню: все, що отримувалося, ділилося навпіл. Спочатку їхній контент не мав особливого попиту. Вони їздили з міста в місто, з села в село, навіть заходили в ліси та вітали мертвих на кладовищах. Все для того, щоб знайти якихось цікавих людей для підписників та залишити в історії їхнє життя. «Невідомі історії» — не оригінальна назва, проте ця тема знайшла відголос серед глядачів. З часом їм навіть почали лишати невеликі «рецензії» на життя знайомих і ті, які дійсно зацікавили б публіку, озвучувалися.

Ще два тижні тому їм якась Лекса написала в особисті повідомлення та розповіла про Дарію Василівну, що була місцевою знахаркою. Насправді Роман не вірив ні в що надприродне, як і в бога. Не після війни. І насправді він взявся за цю історію лише через те, що Дарія Василівна під час війни нікуди не поїхала з села, прожила під окупацією не один місяць та… Чорт забирай! Вона була одна в селі, коли всіх вивезли волонтери. Лекса змогла зацікавити його, тому Рома якось не довго відмовлявся від цієї можливості зняти унікальний контент.

До Новоорлівки вони добралися попутками, що було ще тою пригодою, хоча Макс в цьому вбачав контент, який вже планував публікувати на патреоні. На в’їзді їх зустріло три будинки на два поверхи, за якими ховалися, мабуть, зо два десятки приватних будівель, що розміщувалися не так вже й близько один до одного. І поля. Багато полів від жовтих до зелених кольорів, дерева з густим смарагдовим листям біля доріг та де-не-де поміж будинків та ланів. У Новоорлівці було гарно, проте все довкола здавалося якимось сіруватим попри буяння цвіту.

Після війни було велике відбудовування. Змінений принцип спорудження багатоповерхівок та переглянутий дизайн укриттів з їхнім укріпленням та із забезпеченням всього потрібного на перший час… Як же усіх сильно змінила ця війна. Коли вони підійшли до будиночка Дарії Василівни, то склалося відчуття, наче нічого не зачепило його: ні ракети, ні терористи, ні час. Дерев’яна огорожа темно-коричневого кольору похилилася у бік будинку, цегляна кладка якого мала брудно-сірий відтінок. Але рами вікон були всі вибілені, а вікна настільки чисті, наче заглядав у воду.

Дарія Василівна була досить привітною бабусею, яка щиро здивувалася, коли почула про те, хто вони та з якою метою приїхали до неї. Проте Ромі не сподобалося, як на нього подивилися, думаючи, що він не бачить. Як і те, що Лекса не виходила на зв’язок. Нагірняк написав їй, як тільки вони зайшли в це село, але так і не з’явилося дві гілочки поруч з повідомленням, що показало б про те, що його прочитали.

Відкашлявшись, Роман заправив собі за вухо пасмо темного волосся, що вибилося з хвоста на потилиці, та майже втиснувся стегном у хвіртку, наче тільки зайшов. Він втомився і просто хотів впасти на ліжко, щоб, банально, виспатися. Нормально виспатися за ці дні.

— Всім привіт! Сьогодні ми, як і обіцяли, зустрінемося з пані Дарією Василівною. У селі Новоорлівка її знають як пані Дар’я або та, яка і біса прожене, і з проханням про допомогу не вижене. Сподіваюся, що ми не ті, кого Дарія Василівна сьогодні прожене.

Роман слабко посміхнувся та пішов по втоптаній землі до будинку. Просто відзняти цю вступну (другу вступну, якщо чесно) частину та закрити план на сьогодні. Підійшовши до дверей, Нагірняк коротко постукав по ним кісточками, на що ті одразу відчинилися, дозволивши Дарії Василівні вийти на «волю». Жінка виглядала так само як і всі ті бабусі, яким вже було давно за сімдесят: багато зморшок, сивина, що виглядала з-під хустини, коричневий кожух, колір якого, на диво, лишився однотонним та не поїденим міллю, синя спідниця… Ні, все було чистим, цілим, однак в цьому відчувався вік. Проте, якби це не пролунало, але від Дарії Василівни не пахло старістю. Не було того характерного аромату, який асоціювався у Роми із залежаним одягом, що був закритим у пакеті, та смертю. Це було не дуже приємним, відштовхувало, адже Нагірняк надто багато надивився на мертвих за своє життя.

— Доброго дня, Даріє Василівно. Я — Роман, це — Максим, ми з проєкту «Невідомі історії» — проєкт, що розповідає про життєвий шлях людей. Нам розказали про вас і ми зрозуміли, що не можемо не поділитись цим з людьми. Чи не будете ви, Даріє Василівно, проти того, щоб ми взяли у вас інтерв’ю?

— Ой божечки, хлопчики, — вона плеснула в руки, які тут же притиснулися до грудей, відігравши здивування так, наче взагалі не знала про їхній задум. — Це так неочікувано. Хто ж про мене вам розповів?

— Наша підписниця. Лекса. Хоча навряд чи це її справжнє ім’я. Але вона розповіла про те, що ми не можемо замовчувати. Це було б навіть грішно з нашої сторони, — Роман замовк одразу ж, коли на нього зиркнули так, наче він встиг когось вже придушити. — Так… Так от, Даріє Василівно, чи не можна зайти до вас у будинок та розповісти нашим підписникам ваше життя?

— Звичайно-звичайно, — їм по-доброму усміхнулися. — Ви проходьте. Зараз я вас ще й нагодую. Небось, тіки з дороги, куди там без крихти в роті говорити.