Розділ 4. Завод

Назад шляху не буде.

Як наче не він думав. Наче взагалі не його голос. Проте йому не було до цього ніякого діла. Тягнуло. Тягнуло до похмурої будівлі так, наче там знаходилося те, що змогло б розкрити сенс усього життя. Як якийсь шепіт, що існував під шкірою, пробивався десь через потилицю, щоб вигнутися під нормальним кутом і мати можливість дотягнутися до вуха.

Кожен крок як не його: легкий, без зайвої думки. Наче хтось вимкнув усі хвилювання. Рома не впізнавав себе, бо давно вже так швидко не «перегорав» у власних емоціях, проте він заспокоював себе тим, що просто накрутився ні з того ні з сього. Атмосфера незнайомого місця завжди напружувала його.

— Щоб тебе, — неголосно пробурмотів собі під ніс Нагірняк, підійшовши до входу заводу.

На напіввідчиненій стулці дверей був намальований знак білою фарбою. Трикутник, зігнуті лінії та ромб. Як голова козла, але очей не було. Те саме, що йому примарилося на корові. Роман протягнув руку, що торкнутися пальцями фарби. Гладенька. Холодна, як і двері. Але малюнок не примарний. Може він десь бачив цей знак раніше, що з ним почав так мозок грати?

Зітхнувши так, наче скинув з плечей неймовірно важкий рюкзак, Рома штовхнув стулку дверей, що була не на своєму місці, та пройшов у широку щілину. Його окутало затихлим запахом старого покинутого місця, в яке заходили тільки тварини задля того, щоб закінчити власне життя. Всі схожі місця тхнули однаково.

Відкашлявшись, Нагірняк сміливіше пройшов величезну залу, яка, здається, займала більшу частину заводу. Розбита цегла на підлозі, скло, тиньк зі стелі, пакети та інше сміття, що все ж таки говорило про вільне відвідування людей цього місця. Рома робив кожен крок з обережністю, адже де-не-де виділялися дірки: невеликі, здорові, круглі, квадратні, — наче хтось спеціально їх вирізав. Внизу був підвал і Нагірняк не палав бажанням перевіряти, наскільки він глибокий.

Велика зала, у якій, мабуть, стояли якісь спеціальні металеві конструкції для вагонів, закінчувалася стіною і варто було Роману її обійти, як він побачив арковий отвір. Воріт не було. Але була залізнична колія, яку чомусь не винесли з заводу. «А залізо то добротне», — пробігла у думках Нагірняк, з чим він визирнув в арку. Шпали тягнулися вперед до дерев, за якими звертали та ховалися. Колія йшла до головної дороги, якою вони в’їхали в Новоорлівку… Та не було! Не було їй! Роман запам’ятав би.

Нагірняк повернувся назад у будівлю, неспішно підійшовши до сходів. За ним тягнулися відбитки від підошви кросівок, що лишалися ребристими плямами на пильній, вкритій піском, землею та багнюкою, підлозі. Життя, най і рідкісне, все ж таки відчувалося у цій будівля, однак хоча б однієї тваринки Рома так і не побачив. Навіть… Навіть птахи не співали. І по спині чомусь пробіг холодок, наче хтось стояв за Нагірняком та дихав йому в потилицю. Роман обернувся, інстинктивно затримав подих, однак нікого не побачив. Тільки стіна та вікно, скло якого мало дірку ближче до лівого верхнього краю, від якої павутиною розходилися тріщини. Погане місце.

Сходи йшли як у типічному під’їзді й Нагірняк завмер біля поруччя, щоб спочатку глянути догори, а після опустити голову. В інтернеті досі відносно популярними були відео, зміст яких полягав у тому, як хтось ходить по закинутих місцях та знімає всіляких примар. Може і йому спуститися до підвалу? Підвищити рейтинги? У нього був лише один ліхтарик, та й то на телефоні.

Роман повільно піднявся на верхні поверхи, заглядаючи на кожен, щоб побачити одні порожні коридори та кімнати. Навіть сміття не було. Останній поверх, шостий, з якого було видно майже всю Новоорлівку: зелено і в цьому тонули будинки. Знайти хоч одне ціле вікно навіть на цьому поверсі було ще тою задачкою, однак погляд Романа зачепився за драбину в найдальшому кутку поверху. Тут навіть не було стін, щоб говорити про якісь кімнати. Нагірняк хотів побачити, як раніше виглядало це місце, адже навіть те, що лишилося зараз, — незвично. Можливо, в інтернеті відшукається якась інформація.

Підійматися на дах взагалі не було жодного бажання, та й варто було схопитися руками за драбину, посіпати її, потягнути на себе, аби перевірити надійність, як та підозріла заскрипіла. Не дуже… Чого тільки не зробиш, щоб ще більше переглядів стало. Нагірняк ненавидів це в собі. Стиснувши губи, Рома схопився за верхні перекладини руками та став на нижній ногами. Ну, не хиталися зі сторони в сторону і на тому добре.

Вище. Ще вище. Пальці вперлися в люк, штовхнули з силою і Рома зашипів, притиснувши року до грудей, коли під шкіру щось забилося. Гостре. Нагірняк підніс долоню ближче до очей, щоб роздивитися пальці, однак нічого не помітив: ні подряпаної шкіри, ні краплин крові. Ще не вистачало правця тут підхопити. Вдруге Роман притиснув вже кулак до кришки люка та з силою штовхнув її, на що та з неприємним скрипом піднялася, а після з гучним гепанням впала, дозволивши пориву вітру вдарити в обличчя Нагірняка дощовою прохолодою.

Двох верхніх перекладин не було, що змусило схопитися руками за металеву раму люка, аби підтягнути своє тіло догори. Роман не дуже часто ходив до спортзалу, він не гнався за тим, щоб мати кубики преса. Йому з головою вистачало і того, що міг вийти зранку на пробіжку чи вдома віджатися від підлоги. Худий, жилавий… Головне, що йому так було комфортно. Нагірняк сів на раму й після перекинув ноги, щоб встати на підлозі даху.

Просторо. Просто просторо. І вільно. Роман завжди заздрив птахам, які могли вільно злетіти до самого неба, розправити крила та поринути назустріч вітру. Люди були обмежені. В усьому. І цю обмеженість в першу чергу їм дарував власний мозок. Нагірняк закрив очі та глибоко, до болю в грудях, вдихнув.

Воля. Рома піддався цьому відчуттю, тому й розкинув руки та відкинув голову, закривши очі. Вітер з силою омивав тіло, намагався вирвати з хвоста пасма та зіштовхнути з місця. Але Нагірняк навіть і кроку не зробив. Тільки голову опустив, розплющив очі та зіштовхнувся поглядом з чорними, як сама пітьма, хмарами на горизонті. Важкі, вони повільно насувалися прямо на завод, час від часу випускаючи свою енергію на волю у вигляді не тільки прямих блискавок, але і спалахів у своєму нутрі зірниць.

Як багато було видно. Надто багато: і Новоорлівка, і далекий ліс, і залізна колія, яка врізалася у невелику гору. Тунель? Чому… Чому нічого не було сказано про це в інтернеті? Нагірняк зітхнув та обійшов відчинений люк, з обережністю робивши кожний крок. Підлога даху не виглядала як щось безпечне, ще й купа якогось сухого гілля, що було то зібране в купки, то просто валялося скрізь. Дерев поблизу не було, не таких високих, щоб їх задуло сюди. Який сенс комусь приносити сюди все це?

Роман повільно підійшов до самого краю даху, що по периметру мав широке підвищення майже до самого коліна, та глянув донизу. Високо, перехопило подих, але, на щастя, у голові не запаморочилося. Ворота, через які прийшов, дорога до заводу… Нагірняк сильніше перегнувся, відчувши якусь незрозумілу потребу, та завмер. Здавалося, двері були ще більш прочинені, ніж він лишив їх. Рома різко відсахнувся назад, коли коліна почало тягнути від перенапруження, і завмер. Припинив навіть дихати. Йому здавалося, що від люка донісся якийсь шурхіт, наче хтось кинув цеглину. «Будівля стара», — заспокоював себе Рома, однак серце все одно продовжувало колотити у грудях. Не вистачало ще, щоб під ногами все провалилося. Чи… Чи хтось зайшов?

Нагірняк затамував подих. Знову. Він стояв на найвищій точці у Новоорлівці, дивився на люк, намагаючись зайвий раз не кліпати очима, та прислуховувався. Завивання вітру. Далекий гуркіт грому. Якесь дзижчання, що ставало все ближче і ближче. Щось з приїздом до Новоорлівки став надто нервовим. Глибоко вдихнувши, Рома розвернувся та побачив білу цятку, що неспішно плила в повітрі у його бік. Як хрест. Мелодія телефонного дзвінка не злякала, вона навіть була очевидною.

— А я тебе бачу, — пролунав голос Максима на іншому боці, варто було прийняти дзвінок.

— Де ти? — Нагірняк опустив очі донизу.

— З Юрою на полі. Він сказав, що ти пішов на завод.

— Ага, пішов, — Рома підняв голову, окинувши поглядом дрон, який замерз за декілька десятків сантиметрів від нього. — Ти прийдеш сюди?

— Ну-у, я не знаю, — невпевнено протягнув Макс. — Ти ж вже там, з камерою…

— Добре. Я ще до підвалу хочу спуститися. Тут за заводом залізна дорога, пролетись до неї, підзніми тунель.

— Тунель? Ем…

— Що таке? — Нагірняк носком кросівки пару раз легко вдарив цегляну напівстінку, від якої осипалася іржава крихта.

— Та тут цей малий каже, що тунель небезпечний. Гора осипається, а під шаром бетону під ногами порожнина, бо вимило все водою. 

— Я ж не тебе туди відправляю.

— Добре, — Макс тяжко зітхнув. — Але я одразу ж повернусь до баб Дар’ї, не хочу мочити техніку під дощем. Ти впевнений, що потрібно в підвал пертися?

— Зайвим точно не буде, — Роман скинув дзвінок.

Дощ. Не хотілося потрапити під нього. Перед тим, як спуститися з даху, Нагірняк в черговий раз зайшов в месенджер. Що він очікував побачити? Явно не те, що йому могло показати позначку «онлайн» під ніком Лекси, та й останнє повідомлення не було прочитаним.

«Привіт. Чому не відповідаєш? — повідомлення одразу ж видалося Романом. — Все нормально? Мені потрібно поговорити з тобою, — але і це видалилося. — Привіт?» — най вже буде так, але йому чомусь здалося, що це повідомлення відправляється у таку саму порожнечу, як і до цього.

Нагірняк не розумів, чому продовжував битися у повідомленнях з тишею, чому прагнув отримати хоч якусь відповідь. Він вже й так мав все, що було потрібно, він вже й так був у Новоорлівці. Але чомусь у голову вбилося те, що йому для чогось потрібно побачити ту Лексу. Упевнившись, що повідомлення надіслане, Роман сховав телефон назад в кишеню та повернувся до люка.

Спустившись… Чомусь було важко спуститися на перший поверх — у стегнах тягнуло так, наче в них розквітала крепатура. Ще й почало стрімко темнішати через хмару. Однак Нагірняк вже вирішив, що не зупиниться на половині шляху. Він знов дістав мобільний телефон, щоб увімкнути ліхтарик, та поставив ногу на першу сходинку, щоб перевірити її стабільність. Ну, твердо. У всякому випадку так здалося: нічого не посипалось, але стало моторошно. Роман ніколи особливо не боявся темряви, адже страшними були не тіні, а люди, які відкидали їх.

З кожним кроком Нагірняка все сильніше огортала тиша та тепле повітря. Сперте. Вогкість. І щось солодке. Чи можна було «солодке» відчути на запах? Але єдине, що Роман знав, — це те, що повітря взагалі не підіймалося на перший поверх, осівши тут, в підвалі. Зійшовши з останньої сходинки, Нагірняк одразу ж підняв телефон та поводив ним зі сторони в сторону, щоб роздивитися все довкола себе. Нічого особливого, аби виділитися з-поміж усіх інших поверхів: сміття під ногами, голі стіни з порожніми отворами для дверей. Єдине, що напружувало, — коридор. Довгий прямий коридор, що якраз і «збирався» завдяки цим отворам, які знаходилися на одній лінії. Хотів би Роман подивитися на повні схеми з планування цього заводу.

Нагірняк підійшов ближче до отвору, ставши майже посередині, та важко проковтнув в’язку слину. Потрібно було підняти телефон та посвітити прямо, але Рома не міг того зробити. Він просто стояв та дивився перед собою, вдивлявся в темряву, наче дійсно розраховував на те, що зміг би таким чином щось розгледіти. Майже не дихав. Прислуховувався. Придивлявся. Кап. Кап-кап. Стук. Кап. Нагірняк різко підняв телефон і разом з тим піднялося світло, яке вихопило смужки, що перепліталися один з одним в химерному танку. Роман відсахнувся назад, готовий повернутися на перший поверх, але одразу ж заспокоївся, варто було зрозуміти, що таким чином у повітрі рухалися пилинки. Мозок завжди домальовує те, чого очі не роздивилися до кінця.

— Колись я навчусь не лякатися того, чого не існує, — нечутно пробухтів собі під ніс Рома, невпевнено крокуючи вперед.

Потрібно було щось говорити на камеру, але Нагірняк все ніяк не міг вичавити з себе навіть одне слово. Нарізку зробить та накладе на неї закадрову розповідь про цей завод. Якщо, звичайно, знайде хоч якусь детальну інформацію про це місце.

Атмосфера підвалу була напруженою. Тиша здавалася надто голосною, вона оглушала, і кожна крапля, яка відлунням розбивалася о щось порожнє всередині, не покращувала ситуацію. По спині не припиняв бігати холодок, який залишав на шкірі невидимі подряпини. Нагірняк різкого зупинився та притиснув ребро долоні до носа, щоб не дихати. Сморід. Концентрований сморід лайна та блювоти, від якого навіть очі почали сльозитися.

— Господи боже…

Рома освітив ліхтариком кімнату, в якій зупинився, глянув на підлогу, проте нічого такого особливого він не помітив. Але погляд зачепився за масивні, які такими здавалися навіть здалека, металеві двері, що мали хрестоподібну ручку. Бункер? Це якось… І біля них виднілося дві металеві короткі шпали, які не зачепила волога та іржа. Цікавість надто велика, але сморід сильніший, щоб залишитися на місці.

Він вже розвернувся, як з-за кутка щось блиснуло. Два жовтих вогники, як чиїсь очі, на що Роман не звернув уваги. Просто світло ліхтарика відбилося в чергову смітті. Йому потрібно було на вулицю, на свіже повітря.