Розділ 11. Бурління непорозуміння

— Плаче кача з-поза ранку.
Плаче мати над дитяткой.
Тільки батько ніц не плаче,
Бо та пляшка чим дужч краща.

Нагірняк стояв у відкритій хвіртці, спершись на паркан стегном, та палив. Так, він стрельнув у Макса декілька цигарок… Добре, забрав цілу пачку. Все одно Максим кинув. Він відвів погляд від носків своїх черевиків та глянув на трьох дітей, що грали в класики та не припиняли співати цих дивних пісень. Всі в чорному.

— Ой люлі-люлі, спить дитинка
У земляном кубельці.
Виросла велика яблуненька —
Люди ласують дитяче серденько.

Охриніти. Рома витягнув з пачки нову цигарку та швидко прикурив її, судомно вдихнувши гіркий дим. Що за пісні у цих дітей? Та навіть не пісні, а просто вірші на траурну тематику. Зараз! У нього тремтіла рука, коли він в черговий раз підніс цигарку до губ. Ніч не спав. Та й коли спати, коли полум’я випалило будинок під нуль, перекинулося на дерева поруч та перейшло на сусідній будинок?

Ні швидкої, ні пожежників. Все власними руками й руками мешканців Новоорлівки. Рома здавалося, що він увесь тхне згорілими будинками та людьми. Він з Максимом повернулися до баб Дар’ї вже о п’ятій ранку. Ну, Дарія Василівна ще лишилася там на місці, щоб допомогти всім, хто постраждав, та допомогти в організації поховання.

В Новоорлівці не було лікарні. А той лікар, що жив тут, вже сам ледь ходив. З будинку змогли витягти людину. Якусь. Вона чи він настільки сильно обгоріли, що неможливо було розрізнити, хто це був. Звичайно, одразу ж підігнали машину та повези до сусіднього села, однак було вже запізно: не доїхали лише п’ятсот метрів — наступила смерть.

— Вони говорять — бах!
Вони говорять — ах!
Вони копають яму,
Засунувши у землю мерляка.
Ніжка в бік, ніжка вниз…
Ось у нас і новий мрець.

Ці пісні… вірші. Нема різниці. Бридко. Роман зробив нову судомну затяжку та засунув недопалок в пачку, де не лишилося жодної цілої цигарки. Це скільки вже пройшло? Пожежа на ніч, о п’ятій ранку наступного дня повернулися до будинку, проспали майже до сьогоднішнього дня. Другий день. Другий день, а вже похорон. Чотири людини, з яких одна дитина. Доля… Що ж то така за сутність, що дозволила собі написати таку долю для цих людей?

Нагірняк почув, як за спиною розчинилися двері і як Дарія Василівна щось говорила Максиму неголосним тоном, який неспішно вів її до хвіртки. Всі в чорному. Всі вони зараз в чорному. Рома пройшов багато смертей, бачив багато похоронів і кожне кладовище тепер для нього — важке місце. Особливо якщо побачить там прапори… Насправді ж він теж повинен був вже лежати в землі. Але якось пощастило втекти від цього на фронті.

— Насмалив тут, Ромчику, — геть вбитим голосом промовила Дарія Василівна, коли вона з Максимом зупинилася поруч з Нагірняком. — Легені так посадиш свої.

— Один день можна, — хрипко відповів Рома та засунув пачку з недопалками в кишеню джинсів. — Ми йдемо чи як?

— Паша за нами заїде, я домовився, — Максим глибоко вдихнув. — Повинен вже бути тут. Ми спочатку заїдемо за квітами, а потім на кладовище.

— Воно не тут десь?

— Нє, Ромчику, — баб Дар’я вийшла за територію свого будинку та зиркнула на дітей, які припинили співати. — За Новоорлівкою. Там велике старе кладовище. Хтось каже, що призраків баче там постійно, хтось каже, що їх не пускає назад додому, — Дарія Василівна повернула до них голову. — Зайве не ходіть там, хлопчики. Містичного чогось нема, але є земля, яка провалилася. Падати у чиїсь могили — неповага до мертвих та небезпека для свого здоров’я.

Падати в могилу. Рома відчув, як по спині пробігся холодок від такої можливої перспективи, однак думки обірвалися одразу ж, варто було баклажановому ланосу зупинитися біля них. Машина Кості. Машина мерця. Прекрасніше, мабуть, не могло бути.

Квіти вони взяли в магазині, де їх виставили спеціально для тих, хто бажав прийти попрощатися із загиблими. На кладовищі, напевно, зібралася вся Новоорлівка: люди, машини. І надто тепла, яскрава погода, наче сонце вирішило посміятися над трауром. Всі могили були в різних частинах кладовища, тільки дві з них поруч. Подружжя. Рома з повагою обійшов кожну, як той батюшка, могилу, залишивши усюди по дві червоні гвоздики. Вони всі вже були зариті, що дивувало, проте — у кожного свої звичаї та традиції.

Рома неспішно йшов по доріжці назад до машини. Не хотілося стояти з усіма, слухати молитви, плач. Він міг почекати Максима і біля автівки. Хрести, надгробки, квіти, лампадки. Погляд зачепився за одну з могил, де були вигравіювані два роки з розривом у двадцять три роки та ім’я. Максим. Максим З… Краєм ока Нагірняк помітив вже знайому фігуру. Теж в чорному. Як насмішка.

Нагірняк розвернувся та майже зірвався з місця. Лаговський посмів прийти на похорони, коли, скоріш за все, саме він був винен у підпалі будинку. Газовий балон? Так коли вони тушили ту пожежу Рома бачив балон. Цілий. Тільки почорнілий. Якийсь монстр? Так вони не в казці живуть, щоб всякі чупакабри лізли. А ось те, що перед початком пожежі поруч з будинком терся Лаговський — факт. Максим бачив його.

— Ти! — Нагірняк став перед Іваром, вперше зрозумівши, що від нього вище більше, ніж на голову. — Як ти посмів прийти сьогодні сюди?

— А ти хто такий, щоб тут пір’ям трусить, га? — грубо спитав Лаговський. — Пшов геть, поки я в морду не дав.

— Думаєш, тиснеш тут на всіх авторитетом своїм кримінальним і вже став царьком? Так слухай, — він пальцем з силою тицяє Івара в груди. — У мене є людина, яка стала свідком того, що ти вбив Марію і, щоб приховати це, підпалив будинок. З фронту у мене лишилися зв’язки з деякими людьми, які з задоволенням знайдуть методи, як звільнити планету від такого виродка, як ти.

— Не лякай мене, пуганий, — Лаговський кинув погляд на чужий палець та якось бридко посміхнувся. — Твій дружок може куди поглибше запхати в сраку те, що бачив, — він ступив крок в бік, щоб обійти Нагірняка, але перед ним знову стали.

— Тікаєш? Звичайно. Ти ж хоробрий тільки з маленькими дівчатками. Що, так подобається пхати член в дітей?

Роман не запам’ятав, як на нього замахнулися. Це стало блідою плямою у мозку. Тільки біль в щоці, коли чужий кулак все ж таки врізався в неї. Металевий присмак у роті. Другий удар не потрапив йому у вилицю, бо Роман встиг ухилитися та вдарити у відповідь. Ще раз. Заблокували новий удар.

На кладовищі Роман ще ніколи не бився. Це було безглуздим та навіть дурним вчинком, бо у нього був же язик. Потрібно вирішувати все словами — золота істина, проте зараз у Нагірняка накипіло. Лаговський був якимось надто сильним та вправним на свою статуру і вік, проте Ромі вдавалося прикривати обличчя від ударів. Але не живіт, не бік.

Його спробували повалити на землю, але Нагірняк в останню секунду встиг підставити підніжку, через що Лаговський перечепився та полетів на землю. Він якось встиг чи то згрупуватися, чи то перевернутися, однак Івар опинився на спині. Роман відсахнувся назад. Цей погляд… Цей погляд був сповнений тріумфом та упевненістю, які жахали. Сіпнувши плечима, щоб прогнати холодок, що пробігся по спині, Нагірняк відвід погляд від Лаговського та зрозумів, що ніхто навіть не звернув уваги на бійку. Наче всім начхати. Ні. Всім на них зараз дійсно начхати, адже є важливіші події.

Сплюнувши криваву слину майже собі під ноги та кинувши останній погляд на Івара, Нагірняк розвернувся та пішов до автівок. Чому він взагалі так зірвався? Всередині просто все закипіло і Роман не стримав себе. Навіть зараз він відчував, як щось продовжувало ворушитися під шкірою, звиватися, заповнювати судини собою, аби якнайшвидше дібратися до мозку та отримати контроль над ним.

Відшукати ланос не важко, бо машин не настільки багато було в Новоорлівці. Цікаво, це кладовище мало попит в інших селах? Чи якесь найближче місто має тут поховання своїх жителів? Дурні думки. Нагірняк вперся руками у дах ланоса та глибоко вдихнув, щоб заспокоїтися. Кісточки пальців правої руки розчервонілися та шкіра де-не-де потріскалася. Кров. Навіть повноцінних краплин не було, але колір своєю насиченістю вимальовував досить неприємну картину.

Рома зігнув пальці. Розігнув. Знову зігнув. Опустив голову і стиснув губи, на що одразу зашипів від болю. Кінчиком язика він відчув, як на нижній губі розійшлася шкіра. Ще й набрякло. Варто було, мабуть, обмацати обличчя, щоб хоч так відчути, чи були ще гематоми, бо через адреналін… Ні. Не можна знову впадати у це відчуття. Воно було надто небезпечним, адже швидко втягувало та хотілося ще більше й більше.

— Романе?

Оклик змусив затремтіти від неочікуваності та різко озирнутися. Максим. Один. На щастя один, бо зараз не хотілося нічого вислуховувати від Дарії Василівни. Звичайно, вона була доброю, щирою, співчутливою, але цього Нагірняку зараз зовсім не хотілося. Нічого не хотілося.

— Все нормально? — Макс звів брови на переніссі.

— Так, — Нагірняк відвернувся, знову спершись руками на дах ланоса. — Я не хочу говорити. Не зараз.