Розділ 10. Бачили очі, що руки брали

Як. Боліла. Голова. І у роті так, наче насцяв кіт. Ні, йому ніхто не сцяв у рота, але перші асоціації були такими. Він глибоко вдихнув та голосно видихнув, що вийшло хриплувато і що надто добре відчувалося вібрацією у грудях. Важко. Ще й настільки сильно хотілося пити, що аж язик прилип до піднебіння. Ще щось шаруділо геть поруч.

Рома глибоко вдихнув та змусив себе розплющити очі. Печуть. Печуть настільки, що майже нічого не видно. Нагірняк знову заплющив очі, але лише на декілька секунд, бо до його щоки доторкнулося щось маленьке та гаряче. Пацюк. Він у Юри? Що взагалі вчора трапилося після того, як він отримав погрози від Лаговського?

Пані Щуриця, а це, як йому здалося, була саме вона, сперлася передніми лапками Роману в щоку та обнюхувала ніс та скроню. Рома голосно видихнув і зморщив ніс, коли вуса тварини залоскотали його. Пані Щуриця одразу ж відсахнулася, проте не на довго — на цей раз вона втиснулася носом йому в губи. Зітхнувши, Нагірняк підхопив пацюка під лапи та відклав подалі від себе, щоб спертися на лікоть та сісти.

Перед очима кімната зробила кульбіт, на що Рома судомно вдихнув та з силою стиснув губи. Щоб ще раз пив… Щоб ще раз так пив. Поглядом він прослідковує за пацюком, який переліз через його ногу, аби підбігти до краю ліжка та, звісившись з нього, кудись зістрибнути. Лише потім Роман згадав, що там стояла клітка.

Новий подих також глибокий — це щоб набратися сил перед тим, як сісти. Ковдра одразу ж спустилася до самих колін, дозволивши побачити, що зі всього одягу на ньому були лише труси. Ясно… що нічого не ясно. Звісивши ноги з ліжка, погляд Романа зупинився на столі, де на його куті стояла чашка з намальованим на боці гусаком, що була прикрита згори якимось папірцем.

Підвестися на ноги не важко, важче було устояти, особливо коли пацюки одразу ж підбігли до нього та почали крутитися поруч. Обережно робивши кожен крок, аби випадково не наступити на тварин, Нагірняк підійшов до столу та забрав папірець з чашки, з якої собі у долоню висипав дві пігулки, одразу ж випивши їх. Про нього так потурбувалися, що було дуже… ніяково.

«Твої речі на стільці. Я на кухні. Прошу тебе не шуміти, мама може відпочивати», — Рома відклав записку назад на стіл та, допивши воду, підійшов до стільця, де лежали його речі. Двері до ванни, на щастя, знаходилися тут в кімнаті, не потрібно було виходити в коридор та по всьому будинку бігати. Зайшовши до ванної, Рома скинув речі на закриту кришку унітаза та вперся долонями в раковину, одразу ж подивившись у дзеркало. Краще б цього не робив.

Здавалося, у нього не було ще ніколи таких синців, навіть коли декілька днів на нульовій лінії не спав. Але увагу Нагірняка привернув не жовтуватий вигляд власної шкіри, який був більше схожим на той єгипетський стародавній папірус, а червона пляма на шиї. Зліва, трохи ближче до потилиці. Це не могло бути тим, про що він подумав. Але Рома вирішив, що в цей раз краще жити за принципом: «Нічого не пам’ятаєш, отже, нічого і не було».

Освіжившись, наскільки це взагалі можливо було в його стані, Рома вже звичним рухом зав’язав собі хвіст, обмотавши навколо волосся гумку чотири рази та зрозумівши, що час купувати нову, та одягнувся, щоб після вийти в коридор. Не здіймати галас… Та він і не збирався. Особливо зараз.

Чим ближче до сходів, тим сильніше ставав запах м’яса. До цього Нагірняк не відчував голоду, навпаки, його навіть нудило, особливо коли встав з ліжка. Проте з кожною пройденою сходинкою в самому мозку прокидалося нестерпне бажання покласти до рота хоч щось, що було близьким до їжі. Останній крок і Рома завмер, прислухавшись до атмосфери в будинку. Тихо. Аж занадто. Але шарудіння, як було минулого разу, коли вони прийшли до Юри, повторилося. Наче хтось довгими кігтями не припиняв перебирати фантики від цукерок.

Погляд зупинився на зачинених дверях, як і минулого разу, і Роман несвідомо зробив крок вперед. До неї. Він не усвідомлював, що йшов геть не до кухні, аж поки не перечепився за край килима. Килим? Не було ж його. Похитавши головою, Нагірняк все ж таки розвернувся та пішов до кухні, де за столом сидів Юра та захоплено вдивлявся в монітор ноутбука.

— Не заважатиму? — неголосно спитав Роман, підійшовши ближче до столу.

— Що? Ой… Ем… Так, — Юра помітно запанікував, спішно згорнувши всі вкладки, та підняв очі на Нагірняка, дозволивши побачити, як на щоках з’явився рум’янець. — Сідай. Обід майже готовий.

Обід. Ну так. Дивно, що він не проспав і до самого вечора. Рома сів за стіл з протилежної сторони від ноутбука та притиснув долоні до обличчя, щоб з силою його потерти. Вода не допомогла взагалі ніяк. Зітхнувши, Нагірняк підпер голову руками та не зводив погляду з Юри. Сьогодні він був в такому незвичному для себе чорному кольорі, через що навіть здавалося, що втратив кілограмів десять. Навіть щоки стали чомусь впалими. За одну ніч такого не може бути, особливо того, щоб ще… Він що, став і вище? Чи це все так змінюється з кольором одягу?

Юра дістав з духовки деко, на якому було декілька камінців з фольги, та поставив його на плиту. М’ясо, насичений запах м’яса та спецій, проте Нагірняка все одно приваблювало не це, а напруження, яким просочилося усе повітря на кухні. У Роми було надто багато питань, проте він не був готовим половину з них озвучувати навіть самому собі.

— Що вчора трапилося, коли ти мене потягнув з весілля?

Нагірняк помітив, як рука Юри з лопаткою, на якій був згорток з фольги, завмерла над тарілкою довше, ніж потрібно. Всього на пару секунд, як після рух продовжився, а вже через хвилину перед Ромою стояла тарілка. Мовчання затягнулося, наче сам Юра не бажав розповідати усього.

— А що ти сам пам’ятаєш?

— Та не те, щоб багато, — чесно признався Нагірняк, коли в центрі столу з’явилася тарілка з хлібом. — Останнє повноцінне, що пам’ятаю, як я штовхнув Лаговського і він розбив голову, бо не вміє падати.

— Так, ти штовхнув Лаговського, — Юра сів навпроти Романа, відсунувши трохи далі від себе ноутбук. — І він розбив голову. Я ж просив, я ж казав — не лізти до нього.

Нагірняк подивився у відповідь так, наче бачив перед собою людину, що була готова заплющити очі на все, якщо щось не так зробив той, хто сильніший, небезпечніший та авторитетніший. Хоча, чому «наче»? Юра і не приховував того, що боявся Івара. Але це вже надто по-дикунськи — заплющувати очі на порушення закону.

— Дійсно, не лізти до педофіла, щоб захистити дівчину від зґвалтування, — з помітним роздратуванням промовив Рома. — Ти хоч чуєш, що сам говориш? Чи у вас тут в Новоорлівці прийнято, що якщо ти Лаговський, то можна робити все, що спаде на думку?

— Ні, але… — Юра опустив голову та тяжко зітхнув. — Просто Лаговський може тебе вбити. І це серйозно, це не жарти. У нас був один такий, який теж дав відсіч Лаговському. Знаєш, де тепер він? — він підняв на Нагірняка гострий та якийсь впертий погляд. — В землі, — вказівним пальцем Юра декілька разів постукав по столу. — В зем-лі. Розумієш? Третій рік черв’яків годує собою десь в полях. Його досі не знайшли.

— То хай підійде до мене.

Рома замовкнув та стиснув губи. Бачив він таких, як Лаговський: більше лякає, а коли бачить відсіч, то нічого не робить. Хіба що забивається у кут подалі. Нагірняк вирішив витратити час на обід, хоча від їжі не відчував насичення. Не на таку розмову він очікував після вчорашньої веселої ночі.

Юра підхопився на ноги, щоб увімкнути світло на кухні, яку якось надто швидко поглинула сутінкова пітьма. Годинник на стіні поруч з холодильником показав п’яту. Потрібно повернутися до будинку баб Дар’ї, бо щось надто багато часу почав проводити у Юри, на якому ще висить догляд за матір’ю.

— Я, мабуть, вже піду, — Рома підвівся на ноги та підхопив зі столу свою тарілку, щоб помити за собою. — І я скільки у тебе, коли тобі потрібно і нормально відпочити після вчорашнього, і за мамою ще дивитися… Може, я зараз спитаю недоречне та те, що образить, — Нагірняк опустив тарілку в раковину та повернув голову в бік Юри, який підійшов до нього, — але чому все робиш ти, а Єва десь там бігає та розважається? Це ж і її мама.

— Залиш, мені все одно потрібно буде інший посуд мити, — він тяжко зітхнув, явно не спалахнувши бажанням говорити на тему сім’ї. — Весілля ще триває… ну, святкування. Єва десь півтори години назад писала — вони тільки-тільки почали збирати все з вулиці. Тому… Може, побудеш ще зі мною? Мама поки ще спить.

Здавалося, що йому це нав’язували, аби не відпустити. Навіщо? Ні. Він не хотів знати відповіді на це питання, тому слабко кивнув головою та повернувся назад до столу, опустившись на стілець. Чи отримає колись відповідь на питання про Єву та її ставлення до власної матері? До брата? Те, що він міг вже побачити, свідчило тільки про те, що Єві абсолютно начхати на сім’ю.

— Тож у вас тут поширено святкувати весілля по два дні? — Роман насилу змусив себе посміхнутися, коли Юра також сів за стіл.

— Трохи є, але це вже у кого як бажання вистачає.

Святкувати два дні підряд — це потрібно мати здоров’я, а не бажання. І якщо Єва все ще була там, то й Максим теж бігав десь поруч. Дурень. Рома тяжко зітхнув та відмовився від кави, яку йому запропонував Юра, хоча прийняв апельсиновий сік. Хоч чимось зайняти руки. «Трошки посидіти» виявилося не так вже й важко чи якось там, що напружувало, бо Нагірняку було цікаво слухати про всяку містику чи монстрів.

Це було у нього з дитинства: цікавитися чимось, що бридке, смертельне, не дуже привабливе. Проте, як складова історій, монстри змушували щось всередині стискатися від якогось передчуття. Інколи приємного, інколи «тікай якнайдалі». Рома довго дивився у склянку, де майже не лишилося соку, та згадав про свій недавній сон, в якому на нього майже накинулася незрозуміла істота. Спитати про це здавалося чимось… Вигадка. Це було вигадкою його мозку, тим, що наснилося одного разу після важкого дня, а не тим, що вартувало промовляти хоч перед кимось.

— Слухай, я колись читав про істоту одну, — Нагірняк сперся ліктем в стіл, аби підперти голову рукою. — Не особливо пам’ятаю деталей, але вона вище двох метрів, худа, вся в чорній шерсті. Пересувається в основному на чотирьох лапах, як якийсь вовк. Морда довгаста з гострим носом, на голові оленячі роги, з яких звисає чорна павутина, а очі надто багряні, наче налиті кров’ю.

Юра помітно спохмурнів та стиснув губи, наче у нього в голові була величезна книга, яку він прямо зараз гортав. Спитав, називається, те, що було вигадкою власного мозку, а до цього віднеслися надто серйозно. Нагірняк відчував себе останньою сволотою, адже не сказав все прямо, якою була правда.

— За описом це схоже на вендиго. Істота з легенд індіанців Америки, але… — Юра помітно задумався, надто сильно стиснувши губи. — Але насправді людожери існують у будь-який міфології. Хтось схожий на тварину, хтось на людину. І, на жаль, надто багато історій не дійшло до нас. Можливо, на наших землях, — чомусь він промовив це виразніше, ніж потрібно було, — було щось схоже. Подібне до цього поширеного вендиго. Можливо, якщо ти…

Юра не договорив, різко замовкнувши, і Нагірняк не зрозумів одразу, чим викликана така поведінка, поки не почув звук, що надто сильно був подібним до крику. Він наближався. Переривався, однак це дійсно був крик. Чоловічий. Рома не сказав би, хто з них двох першим підірвався на ноги, проте варто було розібрати «пожежа», як вони удвох побігли до дверей.

Пожежа. Майже рвонувши двері на себе, Роман ледь не врізався в Пашу, обличчя якого було перемазане чимось чорним, а шматок майки на правому боці надто рівно «обгризена». Так міг діяти тільки вогонь. Паша вилупився на Нагірняка здивовано, перелякано, не припинивши промовляти «пожежа», що стало тихішим через зірване горло.

— Що трапилося? — Рома схопив його за плечі та струснув, аби хоч якоїсь конкретної відповіді добитися. — Пашо, що трапилося?!

— Пожежа. Ми… Ми занесли стіл. В будинок. А п-потім як бахнуло! І вогонь… Там стільки людей.

Рома більше не чув нічого. Будинок. Бахнуло. Пожежа. Люди. Макс. Нагірняк зірвався на біг, майже одразу відчувши, як в легенях почало розростатися полум’я. За ці роки відвик бігати, відвик від різкого та сильного навантаження. Перед очима почало темнішати, проте навіть так Роман побачив інших людей, які так само, як і він, біг до будинку, що ще вчора сяяв від свята, а зараз від нього до неба підіймався стовп вогню, що повністю розганяв сутінки.

Хтось всунув в руки Роми повне води відро, яке він не відштовхнув від себе, і, не зупинившись, переступив лінію хвіртки. Розгубився. А хто б не розгубився, побачивши полум’я, що жерло дерев’яні стіни будинку, людей, які кричали, які… з його рук витягли відро і тільки зараз Нагірняк зрозумів, що в Новоорлівці якось надто багато мешканців.

Погляд не зупинявся ні на секунду, аби оглянути кожного та знайти Максима. Серце билося у грудях немов божевільне, страх скручувався в тугий вузол десь у шлунку. Не міг. Просто не міг. Варто було побачити Єву, права рука якої була перемотана бинтом, що вже окропився червоним, як Рома одразу ж підлетів до неї, схопивши за лікоть, щоб привернути до себе увагу. Заплакане дівоче обличчя. Його пізнали одразу, зрозуміли все без слів, без питань, та кивнули головою в бік колодязя.

Максим. Згорблена фігура стояла біля колодязя, спершись на кам’яний обідок руками, та вдивлялася в середину. Живий. Полегшення моментально накрило Нагірняка з такою силою, наче тільки що отримав оргазм: ноги майже підгиналися, руки почали тремтіти та перед очима з’явилися темні плями. Роман насилу підійшов до Макса, що, почувши кроки, розвернувся, та обійняв його. Живий. Боже, живий. За ці місяці, за ці роки Максим став для нього ліпшим другом і навіть одна думка про те, що сьогодні міг покласти його в землю…

— Зі мною все нормально, — промовив Макс, на пару секунд обійнявши Нагірняка у відповідь.

Рома відпустив Зажа та повернув голову в бік будинку, від якого вже майже нічого не лишилося. Хтось крикнув «відійди» і в той же момент обвалився дах. Вони відсахнулися назад, відвернулися, варто було жару дихнути їм в обличчя, і Нагірняк притиснув до очей пальці. Навіть боляче, проте йому стало не до цього, адже Макс, взявши його за зап’ясток, потягнув назад до колодязя.

— Ти не повіриш мені, але вислухай. Ніхто тут не вірить мені, — досить спішно промовив Заж. — Пожежа почалася пізніше. Набагато пізніше. Ми вже збирали все, щоб лишити молодят, але… Мене послали на вулицю, щоб я забрав стільці. Я побачив, як той, кому ти голову розбив, майже біжить. А потім я побачив, як з-за кута будинку стирчать ноги. Бляха, та згоріти мені в цьому полум’ї, — Максим емоціонально вказав пальцем на будинок, — але там була мертва Марія, а над нею схилилася якась почвара, що розірвала їй горло.

— Що? — Рома подивився на Зажа так, наче він вперше його побачив.

— І ця почвара помітила мене, як загарчала, розвернулася і побігла до цього колодязя.

— Максе, — голос Єви пролунав надто голосно і надто близько, що змусило Нагірняка здригнутися від неочікуваності. — Тобі це здалося. Ти стояв надто близько до газового балона, який рвонув, — вона похитала головою та не стримала схлипування, притиснувши перебинтовану руку до губ. — Марія… Настя і Костя. Їх нема. От нема. Б-були і нема. За секунду.

Рома стиснув губи та похитав головою, варто було Зажу обійняти Єву, що притиснулася чолом до його грудей. Почвара, балон, що вибухнув. І у Максима ніяких травм? Але він бачив Лаговського, який майже тікав… Може, це він все влаштував? Щось зробив Марії, а потім вирішив так приховати свої сліди?

Він намагався глибоко не вдихати, аби сморід не проник в легені, та сам подався ближче до колодязя, щоб спертися на нього руками. Рома не одразу наважився перегнутися й глянути вниз, але його привітала лише суцільна пітьма. Крики довкола, плач, потріскування, але нічого не вкладалося в голові. Тільки руки труситися почали сильніше — це гарно відчувалося особливо зараз, коли переніс усю вагу на них. Тільки свербіж з’явився у носі від пожежі, з чим навіть почало дерти в горлі. І тільки тонка чорна нитка тягнулася до дна колодязя з протилежної сторони від Нагірняка, на якій можна було розгледіти невеликі розширення. Як намистини. Це не могло бути правдою.