Розділ 7. Знахарка? Відьма? Людина долі? Людина?

Він вже казав, що життя бентежне? Так от, оце «бентежне» можна спокійно множити на два.

Привіт. Вибач, що я довго не виходила на зв’язок. Проблеми, які вартували термінового вирішення. Вирвала пару хвилин. Я рада, що ти знайшов Дарію Василівну. Тримайся її, слухай її, не ставай на її шляху. Ти повинен все зрозуміти сам та знайти вихід. І нехай тобі щастить.

Вчора, коли Єва пішла з клубу, то у них якось не склалося спілкування далі. Вони ще трохи пограли в дурня та забралися до будинку баб Дар’ї. А коли Рома вже майже заснув, то його телефон завібрував від повідомлення. Від Лекси. Знов не в онлайні, але повідомлення написане. Відправлене. Хвилина. Буквально хвилина, за яку він не встиг зловити Лексу в мережі.

Зрозуміти сам. Знайти вихід. Нехай щастить. Що за «нехай щастить»?! Рома і хотів би себе накрутити, хотів би розібратися, що мала на увазі Лекса, однак він був втомлений. Чомусь. Нагірняк нічого особливого не робив, ніякого фізичного чи розумового навантаження не було, аби настільки втомлюватися під кожний вечір. Однак і ці думки відійшли на другий план, коли він заблокував телефон і його майже моментально відрубило від реальності.

Ранок був таким же, як і вчора. І позавчора. Кімната без вікон, в якій темно навіть в день, хоч бери та двадцять чотири на сім спи. Роман орієнтувався лише за годинником на телефоні, однак змушувати себе вставати було важко. З кожним днем. Хотілося просто лишитися в ліжку та забути про життя, в якому було надто багато проблем, занадто багато спогадів, занадто багато людей, яких бачити взагалі не було ніякого бажання, як і розмовляти. Навіщо він зробив собі таку тематику каналу?

Сніданок теж був таким самим, як і вчора, однак замість кров’янки були домашні сосиски, які при смажені тхнули сильніше, ніж те, що було вчора. І як же прекрасно, що Дарія Василівна не подала йому те м’ясо, запхнуте в сірі кишки, а кашу, домашній сир та мед з горіхами. Втратить так вагу, але їсти те інше…

Сьогодні у них буде інтерв’ю з баб Дар’єю. Нарешті. Але їм сказали почекати, бо: «У мене ще справи, хлопчики, Михайлівна попросила помочь, бо її син сявка і нічого не помагає більше». Наскільки Роман знав подібний жаргон, то Дарія Василівна мала якось допомогти дрібному крадію. Це вже було абсурдно. Хоча чи можна було судити про абсурдність та якусь неправдивість, коли він вже стільки бачив?

Вони виставили світло, поставили дві камери, звук… Вони. За стільки років Нагірняк не розібрався, як і що буде краще, і в цьому покладався на Максима, коли на ньому самому лишався сценарій, компонування кадрів, музика та знаходження людей для відео. Але в цей раз не було сценарію. Жодного. Лише гола імпровізація та записи в нотатках телефона те, що спало на думку «зараз і тепер».

— Ти якийсь тихий з самого ранку, — Максим зупинився біля дивану, на який намагався вивести не надто яскраве світло, звіряючись з камерою.

— Та щось наче і не спав. Ще й та Лекса написала.

— О, невже? — риторично запитав Макс та відірвався від лампи, щоб підняти очі на Романа. — І що? Ні-ні, дай вгадаю. Вона тут не живе і все це була розповідь когось з її родичів, про що вона не могла мовчати?

— Привіт. Вибач, що я довго не виходила на зв’язок. Проблеми, які вартували термінового вирішення. Вирвала пару хвилин. Я рада, що ти знайшов Дарію Василівну. Тримайся її, слухай її, не ставай на її шляху. Ти повинен все зрозуміти сам та знайти вихід. І нехай тобі щастить.

Прочитавши повідомлення, Роман опустив руку з телефоном та підвів очі на Макса. Збентеження — ось, що було написано на його обличчі. Збентеження та нерозуміння, як і у самого Нагірняка, які з кожним днем росли все сильніше. Що робити, називається.

— У кожного свої таргани в голові, от що я можу тобі сказати, — філософськи піднявши вказівний палець, все ж таки промовив Максим та повернувся до налаштування освітлення.

— Так, таргани, — пошепки повторив Нагірняк. — А що твої таргани? Чи лякався цієї ночі сови?

— Ні, але вона знов прилітала. Їй-богу, помазано їй на тій гілці прямо біля мого вікна чи що?

Змішані почуття і Роман не знав, як правильно реагувати на все. Не думати? Це найлегший варіант, однак ні проблеми, ні питання нікуди не дінуться. А ще Нагірняка почав хвилювати той факт, що тунель так і не був відзнятим — Максим не ризикнув відправляти аж настільки далеко дрон, боячись втратити сигнал. Ще й дощ почався… Тиждень. Вони дійсно проведуть в Новоорлівці тиждень, якщо не більше.

Коли годинник показав п’ятнадцять хвилин на першу, в будинок майже забігла Дарія Василівна, кинувши перед тим, як піднятися на другий поверх, що вона «наведе марафет та одразу ж спуститься». Баб Дар’я була надто доброю та безвідмовною, коли про щось прохаєш у неї. Вона досить швидко стала образом тої доброї бабусі, до якої на всі літні канікули батьки відправляють своїх дітей. Ні, не «досить» — «надто». Надто швидко.

Дарія Василівна повернулася до них в майже сіруватому платті до підлоги, яке на вигляд було зроблено з якоїсь грубої тканини. Воно мало комір та вишиті червоними барвами звивисті стебла якогось дерева, з якого червоними голівками донизу звисали квіти. І вони… відчуття, наче це не була вишивка, а наклали щось в’язане — надто рельєфне зображення. Голову баб Дар’ї покривала такого самого кольору хустина, де були вишиті квадрати різного кольору.

— Ну що, хлопчики, можемо починати, — промовила баб Дар’я, опустивши на диван та розгладивши плаття на колінах.

— Ви дуже гарна, Дарія Василівна, — усміхнувшись їй, Нагірняк сів на стілець, який стояв збоку камери, аби він не потрапив у кадр.

— Та от шо ти починаєш, — вона відмахнулася рукою, але все ж таки засміялася.

— Добре, — відкашлявшись, Рома розблокував телефон та подивився на свої нотатки, де було написано лише п’ять пунктів. — У мене вперше нема заготовленого сценарію, тому я буду більше імпровізувати. Заздалегідь перепрошую, якщо поставлю незручне питання, баб Дар’я, тому, якщо вам щось не сподобається — ви можете не відповідати. Тож… Ми, як і наші глядачі, бачать вас зараз: життєрадісна, активна, відкрита. А якою ви були раніше? Якою була ваша молодість?

— Якою? Важкою. І голод, і смерть, і КДБ. Ох, хлопчики, для мого минулого вам не вистачить ні однієї книги, щоб я все-все розповіла.

— Може, — Роман вирішує не особливо поглиблюватися в те, на що йому відповідали завуальовано та без особливого бажання, — у вас є якийсь значущий момент, яким би ви хотіли поділитися?

— Момент? Ну, тут потрібно подумати, пригадати, — Дарія Василівна опустила голову та знов розгладила плаття на колінах. — У мене була сестра. Насправді у мене було четверо сестер та двоє братів. Не до цього. Як сьогодні пам’ятаю: ми з Марією в полі, працюємо, сонце вже сідає, а у нас то й потрібна норма не зібралася. Недалечко було озерце, тож там жабки співали. Соловейко теж чомусь під вечір починав пісню співать. І ми співали, — від слів баб Дар’ї Рома якось швидко зміг уявити це поле, яке здалося йому вже знайомим.

— А чи не могли б ви заспівати ту пісню? Знаєте, якщо вона досить…

— Стара? Ох, Ромчику, ти не бійся говорити це слово. Я знаю, що мій вік от-от і обірветься й Сіра прийде за мной. Тому пісня стара, я стара, але життя буде бити ключем, поки хтось пам’ятатиме про нас, — Дарія влаштовується зручніше на дивані, відкашлюється та затягує пісню: — Зелений дубочок та й на яр похилився,
Молодий козаче, та й чого зажурився?
Молодий козаче, та й чого зажурився?
Та й чи воли пристали, ой чи з дорожки збився?
Воли не пристали, та й з дорожки не збився,
Та й того зажурився, що й без долі вродився. [1]

Роман зловив себе на тому, що він слухав баб Дар’ю затамувавши подих. Її голос хоч і мав старечі ноти, але був дзвінким та милозвучним, він змушував поринути в ті образи козака та його волів, які заблукали посеред величезного безмежного поля. Високі колоски, на яких було видно кожну зернинку, вони ледь-ледь згиналися під слабкими диханням вітру. І небо. Свинцево-синє небо, де хтось розсипав крупу зірок.

— Рома!

Дуже гучний оклик, який змусив затремтіти. Нагірняк часто закліпав, щоб прогнати видіння, та підвів очі з телефону на баб Дар’ю. А після перевів погляд на Максима, який похмуро дивився на нього.

— Ти бачиш, — впевнено протягнула Дарія Василівна та кивнула головою, наче відповідала сама собі. — Отака пісенька. Вона ще більша, але якщо я заспіваю до кінця, то і вечір вже настане.

— Добре. Так… Ем, — Рома розгублено подивився на телефон. — Що ж. Ми мали можливість поговорити з містянами та трошки дізнатися, як до вас відносяться в Новоорлівці. Хтось каже, що ви знахарка, хтось схиляється до думки, що ви відьма. То хто ж ви насправді?

— Людина долі? — задумливо промовила Дарія Василівна. — Так, можна і так сказати. Я будую сама собі долю, але приймаю всі її натяки на майбутнє, — вона тяжко зітхнула. — Але, я так думаю, вам не то треба говорити. Що ж, все почалося багато років тому, коли й ваших батьків ще не було на світі. Моя мама привчала мене до мови рослин. Я з закритими очима та на дотик можу визначити, що то за квіточка, а що то за листочок. З материнським молоком я в себе впитала те, як правильно змішувать рослини, щоб чи вилікувати, чи до кінця добити, — Дарія Василівна слабко усміхнулася, наче щось згадала. — Але, мабуть, людям дійсно зручніше вважати мене відьмою. Так повелося здавна, ще коли я не стала жінкою, мене вже вважали відьмою. Бо як це так знахарка може повернути за межі смерті? От-от, — вона похитала головою та знову зітхнула. — Першим, кого я врятувала у своєму довгому житті, була звичайна кішечка моєї подружки. Вона так плакала, коли її Маруська померла, що я не могла не зробити нічого. Так а шо? Я тоді голови не мала, хотіла зробить щось… добре. У нас всі тоді знали, що у Галі померла кицька, вона усім плакалася. А я піду, відкопаю той трупик, руки прикладу до грудей і зашепочу. Те йшло зсередини, навіть не пригадаю слова, але глип! А кицька вже дихає. Я її бігом на руки та й, маленька, побігла до Галі, — баб Дар’я неголосно засміялася, закривши очі. — Ох, ото й ґвалт піднявся. Мама Гальки кричала на все наше село, що я дитя від нечистого, що оживила тим, що вселила біса в кицьку. Але Галька була вдячна. І знову плакала, дурна, але вже зі щастя. От тоді я зрозуміла, що най мене кличуть, як того вони хочуть, а я буду допомагати, аби знов і знов бачити сльози щасті та радості.

Рома слабко усміхнувся на ці слова та опустив голову. «Не важливо, хто ти в очах інших, головне — робити свою справу, щоб дати можливість іншим щасливо жити», — Нагірняк не пам’ятав, чиї це були слова, хто йому це сказав, однак якби його розбудили посеред ночі, то він би слово в слово продекламував цю фразу. Війна ж тільки гострішими зробила таку наче просту істину.

— Нам також розповіли про випадок, коли Катя переносила дитину і ви робили їй кесаревий розтин. Дитина була мертва, а після ожила завдяки вам, — Нагірняк підняв очі на Дарію Василівну. — Розкажете про цей епізод?

— Та ви вже самі знаєте все, — баб Дар’я знизала плечима. — Не бачу сенсу товкти воду у ступі.

— Ем… Добре, — Роман виділив жовтим кольором питання в нотатках, які вже задав. — Хотілося б трохи дізнатися про те, де ви народилися і чи є у вас сім’я.

— Народилася тут, в Новоорлівці, яка ще в ті часи звалася Плоске. Біля нас було урочище, то назва на честь нього було. А сім’я… — Дарія Василівна глибоко вдихає. — Та не склалося в мене те життя сімейне. Батько рано помер, вбили його, а мати… Ну, вона дожила до глибокої старості, але тяжкі стосунки у нас були. З сестрою дружили, дуже й дуже дружили, але, бідненька, стала за спиною не того чоловіка, то й опинилася з проломленою головою. Я багато по нашій Україні подорожувала: то там жила, то сям, всяко бувало. Але ні чоловіка, ні діток так і не трапилося в мене. Знаєте, — баб Дар’я спочатку подивилася на Максима, після на Рому й все ж таки зупинила очі на прямо на камері, — за кожну велику силу потрібно платити. І моя плата була такою за те, що я можу дарувати щастя іншим. Я щось втомилася, — різко та якось неочікувано промовила Дарія Василівна. — Може, зупинимося на сьогодні? А завтра чи колись там продовжимо?

— Так, звичайно, — одразу ж відгукнувся Роман та підвівся на ноги у той момент, як Макс зупинив зйомку. — Ми вам дуже вдячні, баб Дар’я. І якщо щось…

— Ні-ні, Ромчику, все нормально, — вона підняла руки та сама встала з дивану. — Це я вже стара, важко мені довго сидіти та говорити. Ще й спогади… Та Бог з ним, — Дарія Василівна махнула рукою. — Я зараз перевдягнуся, хлопчики, та обід зготую. Картопелька буде. Хочте, з м’ясом запечу, а хочте — з сиром. Семенівна нагнала сиру сьогодні, такий смачний, ви повинні спробувати.

Нагірняк тільки кивав на все головою, бо не хотів образити стареньку. У неї нікого не було і з тих крихт, що вона їм розповіла, — складне та досить гірке життя було в Дарії Василівни. Насправді Ромі не подобалася постійна увага, не подобалося, коли до нього зверталися зменшувально пестливими словами, але від баб Дар’ї це було чимось… правильним? Так. Це було правильним і всередині Романа зростала твердість думки стосовно того, що йому навіть боляче від того, що в його дитинстві не було такої бабусі.

Макс викликався сам зібрати всю апаратуру, а Нагірняк вирішив вийти на вулицю. Від зливи лишилася лише невелика калюжа біля хвіртки та ледь відчутний аромат вологи, від якого у носі слабко лоскотало. Не холодно, однак і не спекотно — Рома не знав, як описати цю прекрасну погоду. Ще й сонце почало спускатися до лінії горизонту, через що небо зафарбувалося приємними ледь червоними мазками. Обід… Це вже буде вечеря.

Плоске. Чомусь ця назва здалася Нагірняку знайомою і він витягнув телефон з кишені, щоб зайти в інтернет. Він би мав здивуватися з того майже реалістичного видіння та наступних слів баб Дар’ї, однак вже стільки всього трапилося за останні дні, що у нього не було на те сил. Інтернет показав надто багато варіантів Плоского, але той, що був у Харківській області розміщувався глибше на північний схід. Про Новоорлівку нічого в «історичному блоці» не було написано, зовсім, що в котрий раз напружило Романа.

Глибоко вдихнувши, Нагірняк заблокував телефон та підняв очі, зіштовхнувшись поглядом з чоловіком, який стояв напроти хвіртки. У віці, з короткою чорною бородою, в якій були рідкі спалахи сивини, жилястий, що було видно через кофту з принтом зеленого листя та штани якогось болотного відтінку. Гострі риси обличчя змушували думати про асоціації зі стерв’ятником, особливо ніс, який також здавався гострим. Він спирався на велосипед та курив, робивши великі вдихи та випускавши надто густий дим.

Рома згадав його швидко, бо як тут забути того, хто майже тебе збив на цьому велосипеді? Чоловік стояв не так вже й далеко від хвіртки та не зводив з нього погляду. Незручно. Нагірняку здавалося, що його не просто роздягали цим поглядом, але і здирали шкіру, знімали м’язи, щоб обгризти кістки. По спині пробіг холодок, у роті пересохло, і Роман побачив, як на губи чоловіка лягла крива недобра посмішка.

— Ромчику! — вигук Дарії Василівни, яка висунулася з вікна на кухні. — Романе! Все вже готове. Йди в будинок.

Наостанок Нагірняк побачив, як злість перекосила обличчя чоловіка, який загасив недопалок о свою долоню та розвернувся до велосипеда. Дивний якийсь. Все було дивним в цій Новоорлівці.