Розділ 12. І буде горе

Бліда шкіра. Темні кола під очима. Впалі щоки, наче не їв декілька місяців. Волосся зажирене, як тиждень не мив голову. Незрозуміла втома у погляді, мов дійсно не мав відпочинку надто вже довго. Роман дивився на Максима та не впізнавав його. Ще вчора той майже квітнув та пах, а сьогодні був подібним до того ж Чахлика Невмирущого.

— Що з тобою? — занепокоєно спитав Нагірняк, варто було Максу спуститися з другого поверху.

— Не виспався, — досить грубо, наче гавкнула собака, відповів Заж.

— Може, ти лишишся…

— Ми йдемо, отже, ми йдемо.

Нагірняк здивовано подивився на Максима, але у відповідь тільки глибоко вдихнув та змовчав. Не з тої ноги встав, а зараз тільки посваритися не вистачало. Він і так з самого ранку, як і вчора після кладовища, наслухався від Дарії Василівни й того, що погано пускати кров на кладовищі, і що потрібно залікувати губу. Не те, щоб Роман був невдячною сволотою, проте інколи він бажав побути наодинці з власними тарганами у голові.

Губа не боліла. Взагалі. Коли Рома торкався рани, то не відчував нічого, крім нерівності від розірваних країв та засохлої крові. Дивно. Дивно настільки, що питань з кожним днем ставало дедалі більше. Це як вчора, коли вони повернулися додому, Нагірняк розкинувся на ліжку та знову повернувся до того дня, коли трапилася пожежа. Колодязь. Чорна нитка та слова Максима. А якщо все правда? Якщо, бляха, все дійсно правда, бо у них на руках було і відео з заводу?

У повному мовчанні вони йшли до покинутого заводу. Сьогодні небо виглядало білим простирадлом, але хмари не були об’ємними — надто плоскі. Настрій, якщо зранку він був відносно стабільним та не перекривався сірістю, зараз перетягнувся песимізмом. Це так Максим впливав на нього? Дивно. Раніше Заж не напружував його настільки, проте… проте час йде. На жаль. Вони досить великий проміжок часу були поруч — потрібно просто перепочити хоч тиждень.

Завод лишився таким, яким і був. Навіть двері були так само прочинені. Роман не здивувався б, якби дійсно тут щось змінилося. Ще був тунель, який також потрібно було зняти, однак його трохи хвилював той момент, що під ногами земля чи каміння, чи що там було, могло від зайвого кроку провалитися вниз.

Максим увімкнув камеру, петлички, одну з яких закріпив на футболці Нагірняка, та першим зайшов у завод. Жодного слова. У Роми склалося відчуття, що сьогодні у його друзях робот. Чому така різка зміна? В усьому. І дійсно, в усьому лише за одну ніч відбулася така зміна, яка відчувалася досить гостро.

На заводі панувала тиша, від якої Роман знову відчув холодок, який не просто пробігся по спині, а оселився в усьому тілі. Мерзлякувато. Неприємно. І в голові в котрий раз пробудилися спогади про незрозумілу «тінь». Кожен крок Рома робив з обережністю, наче та підлога була такою ж тонкою, як і папір, Максим же йшов досить впевнено, геть не думаючи про те, що може провалитися донизу.

— Не поспішай так, — все ж таки промовив Нагірняк.

— Га? — Заж так різко зупинився та озирнувся, що навіть налякав Романа.

— Не поспішай. Тут підлога тримається на чесному слові.

— Якщо вона впаде, то від нашої ваги, а не від швидкості ходіння. Не гальмуймо.

Не гальмуймо. Ще й так відійшов у бік, кивнув головою. Роман глибоко вдихнув та затримав подих, щоб не сказати нічого на гарячу голову. Чомусь це все починало дратувати, проте залишилося тут зовсім трошки. Відзняти лише два об’єкти — це швидко, це короткі частинки на декілька секунд і все. Все!

Знайомі сходи. Щоправда, тепер вони виглядали бруднішими та більш закинутими. Ні. Не бруднішими. З’явилося більше піску, що був подібним за кольором до ґрунту. Чи просто не звернув увагу на це минулого разу? Не важливо. Варто було зійти з останньої сходинки, як пітьма майже повністю охопила його, щоб втягнути у своє химерне царство, але її тенета обрізало світло ліхтарика. Макс невідомо де знайшов аж дві штуки, без жодного слова віддавши одного Нагірняку.

— Якось сумненько тут, — Заж обвів кімнату світлом, а після направив промінь у прямий коридор. — І напряжненько.

— А я тут був один, — Роман не стримав нервового смішка, який підхопив і Максим.

— І став би ти вампіром, і страхала б Новоорлівку кровосіся.

— Одна з прекрасних перспектив, — похитавши головою, Нагірняк поправив мікрофон на комірі футболки та направив свій ліхтарик у бік імпровізованого коридору. — Відчуваю я якусь срань в цьому всьому.

— Та що може трапитися тут з нами? Примара нападе? Чи там за дверима діжки з радіацією? Ну, я завжди мріяв про третю руку.

Кому що. Важко зітхнувши, Роман пішов вперед, де з кожним кроком виразніше вимальовувалися двері з хрестовою ручкою. Можливо, був сенс відчинити їх? Але якщо за ними дійсно були якісь небезпечні відходи, які виробляв завод? Не хотілося померти через десять років від радіаційного випромінювання чи від отруєння важкими металами.

Вони йшли повільно та мовчки, щоб і прислухатися до оточення, і камера разом з петличками нормально все записали. На цей раз Рома не особливо оглядався, адже у цьому не було ніякої потреби: ті самі клаптики сміття, якого було надто мало, той самий пил від «старості», ті самі голі обшарпані стіни. Так, не варто було вже зараз звертати назад та відхрещуватися від правди — він прийшов сюди, щоб задовольнити свою цікавість. Двері? Ні. Розуму Нагірняка не давав спокій той невідомий напівпрозорий образ, що вдалося відзняти минулого разу.

Рома зупинився навпроти дверей та обвів їх ліхтариком. При цьому світлі вони виявилися більш іржавими по одвірку, вже вкрилися зеленню, наче були зроблені з міді. Він підійшов ближче, майже вткнувся носом у ті двері, щоб притиснути до неї долоню. Провів вліво вверх по діагоналі. Вправо. Вниз теж по діагоналі й теж вліво. Замкнути гострі кути… Роман зупинив себе одразу, як зрозумів, що почав «креслити». Несвідомо.

Нагірняк взагалі не думав про той знак, проте почав виводити трикутник. Якби не зупинився… Скрегіт неголосний, але настільки неочікуваний, що Рома відсахнувся назад. Світло ліхтарика стрибнуло з дверей на стелю, а після геть впало на підлогу з глухим стуком, від чого за спиною Нагірняка пролунав скрик, який налякав сильніше. Він сам скрикнув. Сам притиснув руку до грудей, де в шаленому ритмі билося серце.

— Я так помру з тобою, — збитим шепотом, важко дихавши, вичавив з себе Максим.

— Ти ж чув? Скажи, що ти чув і я не втрачаю розум.

— Так, я… Сподіваюся, що мікрофон це все зміг записати. Чи хоча б камера.

Максим почав крутитися так, щоб камера зловила кожний куток та кожну тінь. Наче це могло хоч щось дати. Рома судомно вдихнув та, стиснувши губи, повернувся назад до дверей, піднявши з підлоги ліхтарик. Це був звук від чогось гострого, що намагалося роздряпати метал з протилежної сторони. Невже з тої сторони щось живе? Не встиг Нагірняк зробити хоч щось вагоміше, як Макс, довго не думавши, схопився руками за хрестовину та натиснув на неї. Навалився майже всім тілом.

— Що ти робиш? — шоковано спитав Рома.

— Ти зараз серйозно? — Заж відпустив дверну ручку та потер руку об руку, щоб очистити долоні. — Ми тут. Там щось є, живе. А якщо хтось когось полонив? Маніяк якийсь чи той твій Лаговський?

Максим знав, на що тиснути, і це було несправедливо. Навіть частково брудно. Використовувати шантажування під тим соусом, що можна дістати ще факти, які могли б компрометувати Івара, — не просто брудно, а навіть низько.

Нагірняк довго дивився на Зажа, наче це могло дати якусь відповідь на зміну його поведінки, але, закріпивши ліхтарик між ременем та штанами, став ближче до ручки, щоб стиснути два металевих тубуси. Макс теж схопився за палиці хрестовини та почав рахувати до трьох.

Одночасно прикласти силу, одночасно спробувати прокрутити цю ручку, щоб відчинилися двері. Ще. Ще трохи. Роман відчув, як його щоки почало пекти від напруження, відчув, як долоні почало різати, бо шкіра лишалася на місці, коли м’язи почали спускатися донизу. Потрібно трохи більше зусиль і… Нагірняк судомно вдихнув, варто було відчути, як ручка почала піддаватися. Ще на себе і трохи вниз. Хрестовина почала прокручуватися з неприємним скреготом, що відлунням розійшлося по підвалу, змусивши скривитися.

Ручка прокручувалася так само важко, проте рух був. І з ним хрестовина висувалася до них все ближче, аж поки не пролунало неголосне клацання, з чим між дверима та одвірком з’явилася щілина. Вони, не відпустивши ручку, якось синхронно потягнули її на себе. Надто голосний звук, що навіть не можна було описати тим самим скреготом, від чого по спині пробігся вже не тільки холодок.

Останній ривок, з яким двері відчинилися на половину, визволивши затхлий запах. Як пліснява, волога, мокре дерево і щось ледь вловимо солодке. Роман одразу ж закашлявся та відступив у бік, прикривши ніс долонею. Жахливо. Проте тільки зараз Нагірняк зрозумів, що сьогодні цей підвал не зустрів їх смородом лайна та блювоти, наче хтось за останні дні провів гарну вентиляцію тут.

— Боже мій, — не припинивши кашляти, хрипко промовив Максим, втиснувши ніс в згин ліктя. — Там… Ти глянь.

Всередині щось неприємно скрутилося від репліки Зажа і Рома все ж таки підійшов до нього, щоб визирнути з-за дверей. Світло ліхтарика вихопило ланцюг, що звисав зі стелі майже до самої підлоги, яка була вкрита… травою? Ні. Це був мох. Щільний, досить високий, майже чорний, але під світлом ліхтарика можна було розгледіти смарагдовий колір. Ще ланцюг. І ще один.

— Скільки ж їх тут? — не своїм голосом спитав Нагірняк, варто було побачити, що ланцюги вкривали майже кожні сантиметрів п’ятдесят стелі. — Що це взагалі за кімната?

— Мене хвилює трохи інше.

Максим відвів погляд від стелі слідом за світлом та не помітив, як рука, що закривала ніс, впала донизу. Зі стіни стирчали чергові ланцюги, які закінчувалися кайданами та нашийником. Товстий метал давно покрився іржею, частина з яких повідпадала від часу, через що цей обідок був подібним до хвилі. По стіні, до якої були «прибиті» ці кайданки, тягнулися довгі та глибокі подряпини. Багато таких ліній.

— Це було чиєюсь в’язницею, — Роман похитав головою, наче перед очима була галюцинація і так вона могла зникнути.

— Було.

Таке просте слово. Максим першим зайшов у цю камеру і Нагірняк повторив це за ним. Підлога виявилася достатньо м’якою через цей мох, що поглинав звук від кроків. Він все ж таки дістав з-за пояса ліхтарик, аби озирнутися довкола. Не зіштовхнутися з ланцюгами важко, через що відносно невеликий простір наповнився неприємним металевим бреньканням.

— Йди сюди.

Йди сюди. Саме це, два таких голосних слова, змусило досить сильно напружитися. Роман без особливого бажання підійшов до Макса, що стояв в дальньому правому кутку. Нічого особливого, аж поки Нагірняк не опустив погляд слідом за світлом — діра. Діра в стіні була нерівно круглою та великою. Дорослий чоловік проліз би дуже легко, навіть не застрягнувши ніде.

— Вона йде під кутом нагору, — присівши, Максим заглянув всередину діри. — І все таке… Це ж каміння, бетон, цегла. А тут такі сліди, як руками пробивали собі свободу.

— І там на стіні такі самі подряпини від кігтів, — Рома озирнувся та глянув в темряву, наче щось могло змінитися за цей час. — Кого ж тут могли утримувати?

— Кого тримали — вже нема, на щастя, — Заж піднявся на ноги. — Мене більше цікавить, куди цей шлях порятунку веде.

— Якщо у мене не розвинувся географічний кретинізм, то це… — Рома важко зітхнув та стиснув губи. — Ця діра веде в бік покинутого тунелю.