Розділ 9. За городом качки пливуть

День видався божевільним. Вірніше, не так. Другий день видався божевільним. Коли Нагірняк повернувся до будинку баб Дар’ї, то сонце вже зайшло за горизонт. Прогулятися Новоорлівкою було не дуже гарною ідеєю, адже Роман змерз, а потім Дарія Василівна помітила, що він шмигає носом. Настоянки якісь, щось в ніс капали, змусили випити малинового чаю та накинули згори ще другу ковдру.

Він так вчора і не побачив Зажа, але з самого ранку його розбудив надто голосний сміх Максима. Весілля. Так, весілля. Роман, прокинувшись ще двадцять хвилин тому, просто лежав та дивився у стелю в темряві. Єдине світло, яке взагалі хоч якось проникало у кімнату, — тоненька лінія під дверима, яка час від часу перекривалася чиєюсь тінню. Важко прокидатися там, де сонця не було, бо одразу ж хотілося знову заплющити очі та ніколи не вибиратися з-під ковдри.

Новий сміх, як реготання коняки, і Нагірняк все ж таки змусив себе встати та піти до ванни, аби холодна вода допомогла прокинутися до кінця. На диво, сліду від нежитю не було. Баб Дар’я дійсно дуже добре зналася на тих травах, що за одну ніч вся зараза зникла.

Він вирішив вже одразу вдягнутися у «святкове», якщо чорні джинси та таку саму сорочку можна було назвати чимось гідним для свята створення нової сім’ї. І хвіст… Може потрібно було відстригти собі волосся? Але якось ліньки було йти до барбершопу. Потім вже.

Чим ближче до вітальні, тим зрозуміліші голоси, у яких Роман впізнав не тільки Максима. Юра сидів на дивані й також був у джинсах і сорочці, яка, щоправда, була білою. Єва красувалася в червоному платті, що досить сильно прилягало до її тіла, а поруч вже крутився Макс, який мав на зап’ястку таку саму багряну стрічку, як і чуже вбрання.

— Я вже думав йти будити тебе, — промовив Максим, побачивши Нагірняка.

— А я думав, що все не так рано почнеться, — Рома зробив декілька кроків вперед. — Ти бачив баб Дар’ю?

— Пішла вже до будинку Насті, — замість Зажа відповіла Єва та підійшла до Нагірняка, щоб віддати йому червону стрічку. — Я дружка. Було вирішено так відмічати нас, а ви мої друзі, тому будете також відміченими.

Рома подивився на стрічку у власних руках, протягнув її між пальців, відчувши шовк, та краєм ока побачив, як Юра спохмурнів. Не потрібно було брати? Чи це щось інше? Однак навіть при великому бажанні спитати, що не так, Нагірняку не дали нічого більше сказати, а схопили за руку, як і Макса, та потягнули на вулицю.

Сонця було багато, через що спека вже о десятій ранку давала про себе знати. Роман не сперечався, коли їх, двох здорових чоловіків, тягнула за собою дівчина, що йшла на каблуках по землі. Він тільки засміявся на якусь дурну репліку Максима, що навіть не відклалася в голові, та дозволив собі повернути голову в бік, краєм ока вихопивши постать Юри. Чомусь засмучений, чомусь похмурий, чомусь дивився тільки собі під ноги, сховавши руки в кишені та згорбившись.

Нагірняк якось загубив той момент, що Макс взяв камеру, як загубив і те, що біля паркану зупинився баклажановий ланос. За ними приїхав наречений, який зголосився довести Рому до будинку, де буде святкування, а Єву до церкви. «Таїнство вінчання», — Нагірняк не хотів лізти в це, взагалі, тому не заперечував, коли Костя запропонував такий варіант. Він лише встиг, перед тим, як сісти в машину, прошепотіти Максиму, аби той спочатку спитав дозвіл на знімання в церкві.

В ланосі було якось надто душно та пахло насиченою солодкувато-хвойною ялинкою… ялинками. Біля руля та на дзеркалі заднього вигляду висіло по дві ялинки, що всередині були заповнені маслами. Навіщо так багато? У тому ж дзеркалі Роман міг детальніше розгледіти Костю, очі якого майже запали в очниці, а шкіра обтягнула череп, наче не було ніяких м’язів. Безколірні губи, погляд темний та неживий, не щасливий. Невже він не хотів одружуватися?

Музика грала досить тихо, щоб не перебивати розмову Кості та Макса, інколи і Єва говорила. Роман же тільки сидів мовчки та навіть не слухав, відмітивши те, що Юра також поводив себе тихо. У всіх бувають не «яскраві» дні. Вони їхали досить довго, наче зібралися виїхати з Новоорлівки, проте варто було глянути у вікно, як він побачив ті «багатоповерхівки».

Автівка зупинилася біля зеленого паркану і Рома, нагадавши Максу про своє прохання, вийшов на вулицю, а за ним і Юра. Порівняно з ланосом на свіжому повітрі стало навіть прохолодно, особливо тоді, коли піднявся вітер. З-за паркану вже доносилася музика, веселі голоси, навіть відчувався запах смаженого м’яса. Не снідав.

— Не в’яжи стрічку.

— Що? — нахмурившись, Нагірняк перевів погляд на досить стурбованого Юру, що стояв геть близько до нього.

— Не в’яжи на руці стрічку. Просто… Просто повір. Будь-де, тільки не на руці.

Дурниці які. Це ж проста стрічка. Але те, як на нього дивився Юра, те, скільки у його погляді було розпачу та благання, все ж таки змусило Романа слабко кивнути головою. Він задер край сорочки та пропустив стрічку через одну з петель для ременя на штанах, зав’язавши два вузли, на що Юра голосно видихнув, помітно розслабившись.

Варто було переступити поріг, як він наче поринув у якусь бульбашку, що існувала за межами усієї планети: яскраво, багато прикрас усюди, навіть на деревах, довгий стіл, на який вже виставляли тарілки, багатсько людей, частина з яких була у традиційних вишиванках, а частина одягнута в чорне, як і сам Рома, що трохи заспокоїло. «Чорний — це не тільки про траур», — нагадав про себе внутрішній голос.

Не встиг Нагірняк зробити ще крок, як йому вже знайшли роботу. Спочатку все обмежувалося лише тим, щоб допомогти винести з будинку пляшки та тарілки з їжею. Після ж відправили допомогти рубити дрова, але за Рому вступився Юра, який безцеремонно схопив його за руку та потягнув за собою в магазин, бо не вистачало цигарок. Хтось навіть таке розписав та взагалі вніс у «весільні потреби».

— Я ніколи не був на весіллях, — з посмішкою признався Роман, коли вони майже підійшли до магазину, — але навіть мені здається, що якось ненормально купувати для всіх цигарки. Невже це щось не особисте?

— Просто Настя хоче бути зручною для усіх, — невдоволено промовив Юра та тяжко зітхнув.

— Я… я, може, лізу не у свою справу, але як тільки з’являється поруч Єва чи розмова хоч якось починає стосуватися її, то ти одразу замикаєшся.

— У нас з сестрою все… досить складно, — він стиснув губи. — Хоч ми й двійнята, але вона народилася раніше за мене, через що вважає себе головною. Ще й компанія друзів у неї… Може, я зараз прозвучу, як якийсь старий дід, але у неї компанія ненормальних алкоголіків, аби оце напитися, потрахатися та все розтрощити.

Рома перевів погляд на Юру, який майже випльовував останні слова. Майже вісімнадцять років, а говорить дійсно так, як старий. Хоча… Ні, це заздрість. Це дійсно була заздрість до сестри, яка мала друзів та могла вільно поводити себе, коли він сам або сидів у себе в кімнаті, або піклувався про маму. Тут і до ворожки не потрібно було ходити, все й так очевидно — Єва не особливо «домашня» людина, скидаючи все на брата.

— Ти не просив моєї поради, однак відпусти це. Не варто в собі зрощувати ненависть та заздрість, бо ти так сам згориш, а всі вони будуть жити далі так, як нічого і не бувало.

— А ти… ти маєш когось?

— Ні, — питання Юри було незавершеним і Рома розцінив це по-своєму. — Я сирота. Мене взяли з притулку. Жінка одна. Вона хотіла сім’ю, проте з чоловіком їй не особливо вдавалося мати дітей, — Нагірняк глибоко вдихнув, не особливо полюбляючи підіймати цю тему. — Та й куди там мати дітей, коли твій чоловік п’є, що не в себе, та підіймає руку не тільки на тебе, але і на усиновлену дитину.

— Це жахливо. Пробач. Я не хотів зачіпати цю тему.

— Минуле в минулому, — Роман знизав плечима та, знов глянувши на Юру, усміхнувся йому. — Але давай сьогодні не говорити про таке погане. Весілля, як ніяк, свято… для когось. А ми хоч смачно та багато поїмо.

— Від шашлику точно не можна відмовлятися.

Сміх. Ну, хоч щось. Рома не особливо вмів заспокоювати та веселити людей, але зараз вийшло не так вже погано. Купивши цигарки, вони повернулися під неголосні смішки назад до будинку Насті, де вже були молодята, яких обсипали різною крупою. І заграла музика. Всі вітали нову сім’ю, де Настя, досить гарна блондинка з яскравими блакитними очима, була усміхненою та привітною до усіх, а Костя — похмурий кістяк, наче тільки встав із землі. Вони не дивилися гармонійно поруч. Навіть до білої сукні нареченої не йшов сірий костюм її чоловіка з рожевою сорочкою та такою самою краваткою.

Музика, веселощі, конкурси. Рома був осторонь, спостерігавши, запам’ятовувавши… Насправді Нагорняк не особливо хотів виділятися та перетягувати на себе увагу присутніх, однак його знайомлять з місцевими хлопцями. Знайомить Єва, яка здивувалася, що він зав’язав стрічку на поясі штанів, а не на руці. Максим стояв поруч, знімаючи геть усе, але… сам буде вирізати кадри. Їм так багато всього не потрібно, навіть для спонсорів.

«Хлопці» майже його однолітки, однак Єва представила їх так, наче вони були її віку. Паша і Саша. Двоє зі скриньки… У чомусь вони були схожі один на одного: майже чорне волосся, опущені донизу куточки губ, триденна щетина та грубі риси обличчя. Один вищий. Другий нижчий. Широкі в плечах. Ні, вони були аж надто схожими, проте Єва одразу повідомила, що вони не брати. Мало говорили. Майже не сміялися. Ромі стало незручно поруч з ними, ще і Єва почала здаватися…

Її обличчя набуло гострих рис з тим, як час стрімголов летів до вечора. І вона переодягнулася. Незрозуміло навіщо змінила червону сукню на шоколадну, яка по стилю ніяк не відрізнялася від минулого. Хоча варто було їй стати ближче до світла, як можна було розгледіти контури пір’їн. Наче якась сова.

Йому наливали. Багато наливали. То спочатку баб Дар’я, яка була у прекрасній вишитій сукні, як позавчора, коли вони знімали інтерв’ю, то потім сама Настя, яка також переодяглась в зручніше, то Паша, що якимось чином опинився поруч, то Юра… Юра був завжди поруч? Не пам’ятає. Якось все перед очима затягнулося туманом, але Рома гарно бачив. Дійсно бачив надто гарно як для того, хто випив. Але на ногах його почало помітно водити зі сторони в сторону, що не прибирало того факту, що він не відмовляв у танці. Жодному.

Лише коли почало нудити й коли довкола стало яскраво тільки через ліхтарі та вогонь, Нагірняк повернувся за стіл та майже впав на своє місце. Знайти сік не виявилося чимось складним, а ось одразу все не випити — важче, бо майже подавився.

— Більше не пий, — голос Юри пролунав надто близько і через секунду біля Роми сіли. — Ти вже й так ледь стоїш.

— Не я собі підливав, — Нагірняк важко зітхнув та підпер голову рукою. — Не важливо. Весілля. Боже, мені так добре зараз. Вперше нема дурних думок. А ти? — Рома питально подивився на Юру. — Ти став ще більш засмученим, ніж був зранку.

— Я просто не звик до такої великої кількості… людей. І надто голосно.

— Але я тебе бачив з дівчиною. Ви гарно танцювали удвох, — Рома геть п’яно усміхнувся, побачивши, як зніяковілість заволоділа Юрою.

— Ну, так. Марія сама мене запросила, бо я сидів один і… Трошки потанцював, так.

— У-у, комусь хтось подобається.

Навіть бувши п’яним, Нагірняк помічає, як зніяковілість змінилася на роздратування та гнів, але все майже одразу зникло. Зникло як з обличчя Юри, так і з думок Роми. Не любив він напиватися, взагалі, але і відмовляти не навчився в цьому плані. А потім знаходилося виправдовування, що він не пив, просто випивав, щоб розслабитися і щоб голову не турбували зайві думки.

Природне бажання звільнити сечовий міхур надто велике, щоб продовжувати й далі терпіти, тому Роман, вибачившись, підводиться на ноги. Чи то його веде, чи то Земля крутилася надто швидко, але Нагірняка заносить в бік. Він ледь встиг схопитися за ребро столу, аби не впасти, та неголосно засміявся, похитавши головою.

— Може, тобі допомогти? — у голосі Юри почулося занепокоєння.

— Ні-ні. Я стою. Все нормально.

Перед тим, як піти до будинку, Нагірняк поплескав Юру по плечу, мов, дійсно, все гаразд, не хвилюйся, та повільно пішов геть від натовпу. Тільки зараз Рома відчув, наскільки голосною була музика. Так, відчув, бо почути хоч щось адекватно він вже не міг. Сердючка — невмируща класика, але йому було не дуже приємно чути російську мову. Дискомфортно.

Вже підійшовши до будинку, вже ставши на першу сходинку, Рома почув незрозумілий звук. Наче те кошеня, яке кликало свою маму, але та померла на смітнику ще три дні назад, коли її забили діти камінням. Нагірняк спершу проігнорував це, бо випив забагато, бо і до цього у нього було… бачив багато різного, чого не було насправді, проте варто було пролунати грубому чоловічому голосу, який змушував когось замовкнути, як він все ж таки завмер.

Все, що траплялося в Новоорлівці, — не стосувалося Романа, бо він «прибулець» на цих землях. Однак зараз внутрішній голос майже кричав про те, що він повинен розібратися. Важко зітхнувши, Нагірняк зійшов зі сходинки та пішов вздовж будинку, щоб завернути за нього та… Мабуть, від здивування він навіть забув зробити вдих, бо горло перетисло спазмом. Той чоловік, який знався в Новоорлівці як «кримінальне обличчя», притискав до стіни дівчину у синьому платті, поділ якого вже задрав їй майже до голови. Це була та, з ким танцював Юра — Рома пізнав її за кольором вбрання та світлим, навіть під місяцем, волоссям. Марія не стримувала схлипувань та благань, але не намагалася вирватися. А як ти вирвешся, коли тобі тільки п’ятнадцять і тебе до стінки притискає здоровезний чоловік?

— Гей! Ти! — гукнув він Лаговського, який ніяк не відреагував на це, і Рома, не вигадавши нічого краще, підібрав малу гілку, що лежала в траві поруч, та жбурнув у нього. — Геть придурошний?! Відпустив зараз же її!

— Знайди собі когось іншого, — Івар так і не відійшов від Марії та почав розстібати штани. — Дівок вистачає.

Нагірняк більше не говорив. Більше не чекав. Він відчув прилив сил, відчув рішучість та бажання допомогти Марії. Рома зробив декілька швидких кроків вперед, щоб з силою відштовхнути Лаговського. Надто сильно. Івар, не очікувавши такого, не встояв на ногах і, як той мішок з камінням, повалився на землю. Його голова телепнулася та якось різко завмерла, коли припала до землі, але Нагірняк не відреагував на це.

У Романа перед очима все попливло. Боковим зором він вже не бачив геть нічого, тільки розмиті плями, які чомусь ще почали рябіти, але відчув, як маленька рука схопилася за його лікоть. Ще й до спини притиснулися… Марія. Ну хоч якось врятував, хоча потрібно було дати в морду цьому Лаговському, а потім викликати поліцію. «Місцевий авторитет. Кримінальний. Думаєш, його так візьмуть за яйця та посадять у в’язницю? Тут?» — внутрішній голос був як завжди «приємним» співрозмовником.

— Їй всього п’ятнадцять, виродку, — розлючено прошипів Нагірняк та зробив крок вперед, на що його лікоть відпустили. — Це дитина. Ди-ти-на! І вона не дала згоду. Ти, старий педофіле, вважаєш, що в Новоорлівці всі під тобою, тому можна робити геть усе, що спаде на думку?

— Романе?

— Що ти дивишся на мене так? — Нагірняк не зводив погляду з Івара, який, подивившись на нього голодним вовком, насилу піднявся на ноги та притиснув руку до лівої скроні, де була багнюка, що змішалася з кров’ю. — Що, не очікував, що хтось дасть відсіч тобі, а не змовчить?

— Я запам’ятав тебе, — грубим, з хриплими нотками, голосом промовив Лаговський та стиснув руки в кулаки.

— Що, побитися хочеш? Знаєш, кого ти мені нагадуєш? Одного з тих орків, які прийшли до нас. Вони теж вважали, що можуть робити все, що захочуть, бо діти не могли боротися. Але вони не довго панували. Їх повирізали. І чоловіки, і жінки, і старі.

— Романе!

Голос надто близько. Рому схопили за зап’ясток та з силою стиснули, потягнули назад. Нагірняк стояв на місці, як та скеля, що навіть після десятків тисячоліть не зрушила з місця під силами вітру та води, і дивився прямо в очі Лаговського. Він не якийсь там хлопчик, що сказав і втік. Ні. Роман знав вагу кожного слова і був готовим відповісти за кожне. Але його настільки сильно смикнули за руку, що все ж таки змусило розвернутися та піти слідом… за Юрою. Що він робить?

Перед очима світ сильніше закрутився, музика стала надто голосною, від чого вже вуха почали боліти. Свідомість помахала рукою, вирішивши, що не варто більше запам’ятовувати хоч щось з цього вечора. Хоча ні. Останнє, що відклалося в пам’яті у Нагірняка — те, як він встиг зі столу стягнути пляшку коньяку, та те, як Юра, не відпустивши руку, потягнув його до хвіртки.