Розділ 1. Нема нічого постійнішого, ніж тимчасове

— Це мене десь по телевізору покажуть? — спитала Дарія Василівна, коли Максим опустив камеру.

— Інтернет, Дарія Василівна. У нас канал на Ютубі. Ми вам покажемо, що та як робимо.

— Можна просто баба Дар’я, Ромчику. Я ще не настільки стара, щоб ото Василівкували мені, — ці слова змусили посміхнутися та опустити голову. — То чого ми стоїмо? Давайте, проходьте, дітки, нагодою вас гаряченьким.

Від дверей відступили, відкривши їм прохід, і Нагірняк питально подивився на Максима, який, зітхнувши, першим зайшов всередину. Все швидко знімуть і можна буде відпочити. Рома переступив поріг і темрява накинула йому на очі своє покривало. Різкий перехід від світла до пітьми… Роман часто закліпав, щоб звикнути до зміни освітлення, та озирнувся. Передпокій був досить вузьким, тумбочка для взуття забирала ще більше простору, і Нагірняк сіпнувся, коли щось врізалось йому чоло. З десяток віників з різних трав та засохлих квітів були прикріплені до мотузки майже під самою стелею… стелею, що майже торкалася маківки. Ззовні будинок не здавався таким тісним.

— Ой, хлопчики, не роззувайтеся, підлога то холодна, попри всі килими. Ви проходьте далі. Речі біля дивану лишайте і прямуйте до кухні.

Дарія Василівна пройшла повз них так, наче була молодою дівчиною і наче не було вузько в коридорі. Це її територія, тому не дивно, що вона тут була як риба у воді. Мізки вже думали про надто абсурдні речі, йому потрібно нарешті нормально відпочити. Рома зіштовхнувся поглядом з очима Максима, який лише посміхнувся йому та знизав плечима, а після пішов за Дарією Василівною.

Нагірняку було незручно в цьому будинку. Ні, все прибрано, охайно, але ці трави, напівтемрява, ще й вузько так, стелі невисокі — це не навіювало якоїсь довіри до цього всього. У вітальні все також дихало минулим: що стіл, який був цілком вкритий мереживною скатертиною, що шафи зі скляними дверцятами, за якими можна було розгледіти й кришталь, і в’язані білі накрохмалені серветки, що килими на підлозі, які лежали настільки близько один до одного, через що здавалося, що вони зрослися в єдине полотно. Але запаху не було. Затхлого запаху пилюки не було, проте були віники під стелею та незрозумілі фігурки на столі, тумбі, телевізорі, у шафі, які Нагірняк так і не зміг повноцінно розгледіти.

Залишивши біля дивану рюкзак, де кинув свої речі й Максим, Рома відвернув рожеву тканину вбік, яка слугувала дверима, і зайшов на кухню, що також не була достатньо просторою. Чомусь Нагірняк не зміг запам’ятати хоч якусь одну характерну деталь, все злилось в щось змазане та нечітке. Тільки запах. Насичений, наварений, жирний. Він так і осідав на язиці густим, в’язким, м’ясним концентратом, від якого рот починав наповнюватися слиною, а живіт нетерпляче загурчав. Роман сів за круглий стіл спиною до вікна та повернув голову вбік… печі, на поверхні якої стояло декілька каструль.

— Баб Дар’я, а ви…

— Розмови почекають, любчику. Спочатку поїсте, відпочинете, обживетеся трохи в Новоорлівці у нас, і тільки тоді поговоримо. Все розкажу, що захочте.

Невже вони зі сторони мали такий поганий вигляд, що втома так і читалася на їхніх обличчях? Але Рома недовго відволікався на усвідомлення слів, як перед ними на стіл поставили дві глибокі тарілки, у яких був налитий суп. Насичений жовтий курячий бульйон, в якому плавали помаранчеві півмісяці моркви, лусочки цибулі, картопля і малі фрикадельки. Можливо, він і був настільки голодним, що вже очима пожирав цей суп, але щось неприємне не припиняло дерти йому потилицю. Максим, нічого не чекавши, одразу схопився за ложку та накинувся на пізній обід, але Роман… Якось все було неправильним. Щось було неправильним у всьому цьому будинку.

Суп зник майже одразу і Роман відчув, як шлунок приємно розтягнуло теплом, через що очі вже поступово почали заплющуватися. Нагірняк десь втратив момент, коли Дарія Василівна долила їм ще супу та поставила тарілку з хлібом, від якого у повітря підіймалася мутно-біла пара, що закручувалася в різні за розміром спіралі. Максим одразу схопився за відрізаний шматок, який обпалив йому пальці, змусивши спішно майже перекидати його з руки в руку та зашипіти. Невже настільки голодний? Рома перемішав ложкою свій суп та підняв погляд на Дарію Василівну, коли та сіла навпроти них, але так і не узялася за обід.

— Баб Дар’я, а ви… — чомусь, що не вперше, Нагірняк не міг підібрати слова, які б хотів озвучити. — Давайте про особисте вже на камеру. Тут, в Новоорлівці, багато людей живе?

— Та не дуже, — Дарія Василівна підняла очі на Романа. — Ну, скілько домівок заселених? Три великих будинки, ви бачили при в’їзді до Новоорлівки. А так розкидано десь під тридцять осель.

— Взагалі, ми сюди їхали з тим знанням, що тут і того менше, — краєм ока Нагірняк відмітив, що Максим взяв другий шматок хліба. — Там… Не знаю. Будинків двадцять від сили.

— А-а, якщо село, то всього мало, людей мало та тойго все вимирає тут? — Дарія Василівна зіщулилася, наче погано бачила, що, можливо, не було вже й так далеко від істини, але майже одразу посміхнулася. — Не хвилюйся так, Ромчику, то я так шуткую. Так, у нас було тако: молоді їхали, старі лишалися доживати свій вік, а потім ті кляті росіянці припхалися, все поруйнували. Потім трапилася відбудова і чогось багато сімей почало осідати тут. Може через ті чутки, що пішли про відновлення вагонобудівельного заводу. А може і через те, що в нас тут спокійно, тихо та природа он яка гарна.

— Почекайте, баб Дар’я, — Роман нахилився та не звернув уваги на те, що Макс штовхнув його ліктем в бік. — В інтернеті нічого не написано про те, що в Новоорлівці є завод.

— А ще й покинута всіма залізна дорога. О-о, то, бач, здивувався, — її голос був досить тихим та чомусь відбивався відлунням від стін. — Та ми вже тут усі звикли, що про нас не говорять по телевізору. А ми навіть ото одні з перших були, хто скинув пам’ятник. Слава Богу, — Дарія Василівна перехрестилася. — У нас того гімна не було, того Леніна, хай йому грець. А от Пушкін — так. В самому центрі. То хлопці його трактором знесли та розбили на друзки.

— А ви так проти…

— Ох, любчику. Що такого гарного зробив той Ленін? Чи Сталін? Та кіт наплакав і то більше. На щастя, вони вже давно повиздихали.

Але ж… Скільки тоді років Дарії Василівні? На погляд за сімдесят, але не більше дев’яноста… Хто знає тих людей. Скільки вже Нагірняк зняв інтерв’ю, скільки вже розкрив людям чуже життя, але так і не навчився «читати» їх сам. Добре, не важливо, про це він ще розпитає Дарію Василівну на камеру: чим більше буде відзнято кадрів, тим краще для загальної гарної картини.

Роман не встиг сформувати в голові чергове питання до Дарії Василівни, як Максим знов штовхнув його ліктем. Німе питання в погляді, на що Рома тяжко зітхнув та закотив очі, забравши праву руку з ложкою та дозволивши потягнути на себе його тарілку. Голодний такий чи що? Вони ж перекусили перед тим, як заїхати в Новоорлівку.

— Баб Дар’я, я… Тут випадково нема якихось хостелів? Чи готелів? — він відчував втому та розумів, що не зможе адекватно зняти інтерв’ю довше, ніж на пів години.

— Та куди ви вже підете, хлопчики? Лишайтесь у мене, вільних кімнат у мене ого-го.

— Ви впевнені, що ми вам не будемо заважати? Якщо що, у нас є гроші, ми можемо заплатити за те, що знімаємо у вас кімнату.

— Так, щоб я більше такого не чула, — на нього похмуро подивилися, від чого Ромі стало ніяково, знову. — Не лякайся, любчику, то я так жартую. Якщо хочеш відпочити, то пшли… Боже, Максимку, тож то так не поспішай, ще подавишся. Їж нормально, я тебе потім відведу до кімнати.

У голові Нагірняка промайнула думка про те, що Дарія Василівна була надто дивною, проте не йому про це думати або, чого ніколи не зробить, говорити в голос. Вона не просто зголосився дати інтерв’ю, а й прихистила, дала поїсти. Люди завжди для Романа були загадкою і йому здавалося, що він був якимось інопланетянином: незручно з іншими, незручно в тілі, незручно з думками, незручно під небом. Можливо, він повинен був померти ще тоді, коли неподалік від автівки вибухнув снаряд і їх усіх стрімголов протягнуло більше декількох метрів по землі. Знову в голову почали лізти песимістичні думки, хоча пропив курс не одних тільки вітамінів.

Рома вийшов з-за столу, кинувши останній погляд на Макса, який почав їсти спокійніше, ніж до цього, аби встигнути з ними разом, та пішов слідом за Дарією Василівною. Їхня «подорож» буде довгою, бо те, як повільно йшла бабуся… Все ж таки, якщо глянути глобальніше, то в Дарії Василівни не відчувався вже такий сильний поважний вік. Чи були в неї діти? Онуки? Хтось інший з родичів? Хотілося розпитати про все, проте спочатку вартувало перепочити та записати питання на тому ж самому папері, аби був хоч якийсь план. Рома не хотів мільярд кадрів, щоб розтягувати знімання та мучити людину зайвими годинами.

Сходи на другий поверх були вузькими. Чомусь вони пролягали між двох стін та надто вже сильно прогиналися під кожним кроком, як і неприємно рипіли. Трохи наштовхувало на думки про фільми жахів. На другому поверсі атмосфера була такою ж самою гнітючою, хоча все виглядало пристойніше через відсутність будь-яких меблів. Дарія Василівна без жодного слова зупинилася біля одних з чотирьох дверей, що розмістилися майже поряд з самим вікном, та обернулася до нього.

— Я вам ще раз дякую, баб Дар’я. Чесно, ви стільки робите для нас. Може ми б могли якось віддячити вам, якщо ви не хочете грошей?

— Любчику, я маю все, що мені потрібно. Та й стара я вже. От молодим допоможу, то й приємно стане мені на серці.

Дарія Василівна посміхнулася Нагірняку та пішла назад до сходів. Як добре, що перед тим, як піднятися сюди, Роман встиг прихопити свій рюкзак з вітальні. Що ж, якщо нічого не потрібно… Зітхнувши, Нагірняк натиснув на дверну ручку та зайшов у невеличку кімнату, де дивом розмістилися ліжко та шафа. Жодного вікна, через що пальці одразу натиснули невеликий важіль на стінні, щоб увімкнути світло. Що з освітленням з коридору, що з убогою лампочкою попід стелею — майже однаково.

Грішно було скаржитися, тому Нагірняк зайшов у спальню, закривши за собою двері, та, кинувши рюкзак біля шафи, підійшов до ліжка, щоб впасти на нього животом донизу. Рипить. Не дуже то й м’яко. Проте для сну буде нормально. Рома, не перевернувшись, вперся носком кросівок у ліву ногу, щоб зняти взуття з правого, та повторив таке з другою ногою. Ще б нормально повернутися та лягти… Рома згадав про телефон у кишені джинсів і дістав його, щоб розблокувати та зайти в месенджер.

Лекса була дивною. Якщо за цим іменем та повідомленнями дійсно стояла дівчина. Вона так часто і так багато писала, розповідала про Дарію Василівну, про те, що в Новоорлівці йому сподобається, а зараз взагалі навіть не читала його повідомлення.

«Привіт. Ти так і не відповіла на минуле повідомлення. Ми вже на місці. Зупинилися у Дарії Василівни. Вона навіть кімнати нам виділила у себе. Сподіваюся, що ти відповіси мені та ми зустрінемося. Інтерв’ю можна було б з тобою зняти. Вийшло б цікаво».

Зітхнувши, Нагірняк заблокував телефон і поклав його біля голови. На диво, зв’язок тут ловив досить непогано, хоча при в’їзді у село жодної вежі не помітили. Рома заплющив очі всього на пару хвилин, щоб просто полежати та відпочити. А потім вже можна буде готувати текст для інтерв’ю. Добре, тільки п’ять хвилин і все.