Розділ 13. Трясовиця

Все було якось погано. Внутрішній голос мовчав. То зазвичай він не замовкав, а тут жодного слова не пролунало за ці дні. Відверто кажучи, пройшло тільки повноцінних півтора дня з того разу, як вони відвідали завод і як закріпилися у своєму рішенні все ж таки йти до тунелю. Ну, як вони? Максим. Роман лише підтримав його, бо чомусь зовсім не хотілося його розчаровувати.

Здавалося, що як тільки вони вийшли з підвалу, то за ними почали спостерігати. Скільки б разів Рома не озирався, нікого не бачив. Взагалі. Однак відчуття, що за ними слідували майже по п’ятах — нікуди не дівалося. Воно було липким, неприємним, наче упрів і мокру спину холодив вітер. Некомфортно.

Перед тим, як вийти із заводу, вони вирішили ще пройтися першим поверхом. Нічого нового, нічого зайвого чи якогось «не такого», що чи здивувало б, чи шокувало б. Тільки Макс. Здавалося, що підвал висмоктав з Зажа геть усе, що було у ньому живого. Що лишалося. Синці під очима стали більшими та темнішими, шкіра стала подібнішою до сірого паперу. Зім’ятого. Навіть на щоках з’явилися неглибокі дрібні морщинки. І Роман все ж таки спитав, чи нормально почував себе Максим, на що отримав лише гострий погляд та якесь незрозуміле бурмотання.

Вчорашній же день Нагірняк вирішив провести час в будинку Дарії Василівни, нікуди не вийшовши навіть після того, як сонце зайшло за лінію горизонту. Справа була не у спеці, не у погоді, а у Юрі, який незрозуміло для чого прийшов по обіді. Не те щоб він не хотів його бачити, адже питань після заводу стало досить багато, однак… Так. Рома нікого не бажав бачити. Навіть Дарія Василівна, наче це відчула, з самого ранку кудись пішла.

Юра теж виглядав засмученим, наче у нього трапилася якась біда. Ну, виглядав гірше, ніж зазвичай. Спочатку вони майже не говорили: Нагірняк приготував чай, вони перекинулися декількома словами про атмосферу в Новоорлівці. Після трагедії пройшло не так вже й багато часу, однак всі місцеві жителі продовжили жити так, як нічого і не трапилося. Та й сам Рома вже не відчував того неприємного тягаря, який був на тому ж кладовищі.

— Слухай, — Нагірняк стиснув губи та глибоко вдихнув, — ми вчора були на заводі. Знову. І дещо бачили, — він притиснув руку до підборіддя, щоб потерти його пальцями. — Там в підвалі є бункерні двері, достатньо масивні, наче планували захист від ядерного бомбардування. За ними ж виявився геть не бункер. Там когось тримали. На ланцюгу.

— Думаєш, я щось знаю? — Юра підняв погляд на Нагірняка. — Навіть якщо я щось і знав би з цього приводу, то сказав би тому, кого від сили знаю тиждень?

— Логічно, — він признав свою помилку одразу та закрив обличчя долонями, аби з силою потерти очі. — Я щось втомився. Надто. Приїхали для того, щоб відзняти відео, якась Лекса написала, а я, як телепень, повівся. А тепер все… — Рома повів рукою в повітрі. — Ще й Макс щось хіріти почав. Так спонтанно, наче не спав місяцями, не їв, не пив, і це все трапилося за один день. Ми вчора ледь дійшли з ним до будинку баб Дар’ї.

— Максим став замкнутим в собі та агресивним?

— Так, — Нагірняк вперся ліктями в стіл, щоб покласти підборіддя на схрещені руки. — Ти його теж бачив? Хоча, що я питаю. Сьогодні ж він з самого ранку втік до твоєї сестри.

— Вам потрібно їхати з Новоорлівки. Потрібно якнайскоріше перетнути межу нашого села.

— Ти вже щось перегинаєш палицю. Ми дознімемо один шматок і поїдемо.

— Тунель, так? — Юра похитав головою та опустив погляд. — Не можна вам туди. Там надто небезпечно і є… Просто, будь ласка, їдьте сьогодні ж.

— Я вже дорослий хлопчик, щоб сам вирішувати, що варто робити, та оцінювати всі ризики.

— Ти не розумієш…

— Досить, — відносно грубо промовив Нагірняк, гостро подивившись в очі Юри. — Я перепрошую, але це вже моя справа, що робити. Ми ж з тобою просто знайомі.

— Ти робиш велику помилку.

Після цих слів Юра вибачився і, майже підірвавшись на ноги, пішов з будинку Дарії Василівни. Щось все… Боже, чому останні дні стали такими насиченими? Наче потрапив в якийсь фільм про серійного вбивцю і вчора вони знайшли його лігво. Чи містика з жахами, коли на самому початку все спокійно та мирно, але з часом демон починає пожирати силу разом з душею.

Сьогоднішня ніч була майже безсонною. Рома знову почув за дверима незрозумілий шурхіт, наче хтось кігтями водив по дереву. Рома так само, незрозуміло для чого, підвівся на ноги та підійшов до тих дверей. Навіть на коліна опустився, бо звук, як здавалося, доносився знизу. Роман пам’ятав, що навіть затримав подих, аби краще почути. Нічого не було чутно, все стихло. І варто було переконати себе в тому, що це знову щось в голові, знову почалося якесь загострення, як тоді, коли вони тільки приїхали у Новоорлівку, як знову пролунав скрегіт.

Вже ближче, хоч і не голосніше. Здавалося, що хтось не припиняв дряпати підлогу, підбиратися до дверей, щоб вирвати з-під них не тільки килим. Роман лише силою волі змусив себе не відсторонитися, коли пролунало низьке гарчання. Як невдоволене бурчання голодної собаки. Нагірняк не до кінця усвідомлював, що його підштовхнуло притиснути долоню до дверей, однак він зробив це та відчув прохолоду дерева. А ще відчув поштовх, який так і кричав про те, що з іншої сторони також притиснули щось до гладкої поверхні.

Ранок почався з головного болю та якоїсь жовтуватої бурди в склянці від Дарії Василівни. На смак же це виявилося досить приємним пійлом: кисле, посмак лимона, та навіть лайму, адже язик вкрила солодка плівка. Вночі нічого більше не трапилося. Роман тоді ще трохи посидів біля дверей та прислухався до тиші, що ніяким чином не порушувалася. Почулося? Тепер Роман не був вже в цьому упевнений, як і в тому, що це могло бути черговим загостренням.

Максим виглядав жахливо. Роман не краще. Дарія Василівна не була говіркою, як вже Нагірняк звик за стільки днів. Вона навіть не спитала про плани на день, аби бути гарною хазяйкою. У кожного бувають погані дні? У кожного. У Романа он це вже скільки вони тягнуться.

Насилу запхнувши в себе кашу з солодким сиром, Нагірняк залишив Макса доїдати сніданок, а сам піднявся на другий поверх, аби взяти приготовані ще зі вчора камеру та ліхтарики. Біля власної кімнати Рома завмер, майже порожнім поглядом дивлячись на двері. Килим. Що взагалі можна було помітити особливого на ньому? Але Нагірняк побачив те, як деякі ворсинки лежали перпендикулярно інших. І все б нічого, але це була та сторона, що ближча до вікна, та сторона, де він не ступав сьогодні. Як і вчора.

Чи накручував Роман себе? Та аж ніяк ні. Це вже був не той час, аби накручувати, бо відбулося багато чого. Надто багато. Нагірняк, наче щось зашепотіло на вухо, відірвав погляд від килима та подивився у вікно. Дерево, що вже давно втратило життя та квіт, простягнуло свої довгі гілляки до скла, яке майже дряпало. І сова. Це був пугач, що підняв свої пір’я над очима. Птах дивився прямо на Рому, навіть не кліпав. Сова вдень… дивно.

Нагірняк, похитавши головою, спішно зайшов до себе в кімнату, щоб забрати необхідні речі, та майже збіг на перший поверх під пильним хижацьким поглядом сови. Ні, ось це вже накручування. Максим знайшовся на кухні, так само як Роман і залишив його. Навіть не торкнувся їжі. Тільки з’явилася чашка поруч з тарілкою, у якій плескалась незрозуміла чорна рідина, яка взагалі не нагадувала каву. І чай. Запаху ніякого не було. Нагірняк тільки зараз це гостро зрозумів — на кухні не було жодного запаху.

— То… ми йдемо? — невпевнено спитав Рома.

— До чого такі питання, якщо ми все вже й так вирішили?

Відповідь питанням і грубо. Дуже грубо. Нагірняк не розумів, чому така реакція, як і не розумів, чому він сам засунув собі язика в сраку та змовчав на таку поведінку. Наче було все в тумані, через що увага не зосереджувалася на чомусь, що не тунель. І в голові промайнуло те, що потрібно було взяти ще камеру. Хоч одну додаткову. Інших думок більше не було.

Це не був ранок, коли тільки зійшло на небо сонце, однак на вулиці не було людей. Вірніше, вони всі знаходилися біля своїх будинків, не виходили з-за межі паркану. Насторожувало б у тому випадку, якби вони стояли та дивилася на них, але… кожен порався у себе на території, навіть не глянувши на них. Наче їх не існувало.

Завод возвеличувався грізною горою і Роман як ніколи ще відчув себе мурахою, над якою занесли ногу, щоб розчавити. Нерівна підошва, надірвана п’ятка, бруд, якщо то бруд, а не лайно, між зубчиками по центру стопи. І гидко, і страшно, і відчуття власної жалюгідності від того, що не можеш врятуватися. Але вони оминули завод. Мовчки. Нагірняка гриз зсередини черв’як сумнівів — чи правильно, що все ж таки вирішили йти до цього тунелю? І в голові Нагірняка пролунав голос Юри, який знову повторював про те, що це небезпечне місце.

— Дай камеру, — досить грубо промовив Максим.

— А попросити нормально — язик відсохне? — Рома зупинився та досить різко виставив руку вперед та впхнув камеру до рук Зажа. — Що взагалі з тобою відбувається?

— Я вже казав, погано сплю, — пробурмотів Максим та, перехопивши зручніше камеру, забрав і ліхтарик. — Йдемо. Ще стояти та говорити.

Заж пішов так само різко, як і зупинився. Роздратування ставало все більше, проте Роман декілька разів глибоко вдихнув та пішов слідом. Загубити тунель було важко, взагалі, бо до нього вела залізна дорога. Чим далі від заводу, тим більше пропущених шпал: згнилі, відірвані, зламані, вкриті біло-зеленим лишайником та де-не-де мохом.

Атмосфера довкола була досить спокійною та навіть відносно радісною, адже сонце не ховалося за хмарами, декілька тополь та берез, серед гілля яких загубилися горобці. Шпали плавно завернули вліво по дузі й тільки майже рівною лінією закривалися деревами, аби з запізненням можна було побачити гору. Так, з натяжкою можна було назвати цей пагорб горою, однак навіть у ньому було прорізана арка тунелю, в який спокійно входила залізна дорога.

Чорний отвір тунелю по краях був обкладений червоною цеглою, що виглядала набагато краще, ніж на заводі. Однак чим більше Роман приглядався до цієї кладки, тим виразніше помічав чорні лінії, що перетиналися під всеможливими кутами, спаювалися невеликими кульками та складалися у невідомі символи. Нагірняк зупинився слідом за Максимом, який одразу почав знімати все на камеру. Вхід же до тунелю нічим не перекривався: ні залізними ґратами, ні стіною, навіть шпали не розібрали. Звичайно, якийсь випадковий потяг не заїхав би на цю гілку «дороги», проте… проте все одно дивувало те, наскільки, за словами Юри, небезпечне місце для людей було вільним для візиту.

Чим більше Рома дивився у темряву в серці тунелю, тим більше здавалося, що там щось ворушилося. Звичайно, він розумів, що це гра світла, прямих променів сонця, на чорному фоні, однак від цього не ставало легше. По спині та руках пробігли мурахи, що лишили крижані сліди, від чого Роман повів плечима.

— Мені здалося чи там щось пробігло? — ледь чутно спитав Макс, повільно опустивши камеру.

— Я не знаю. Відчуття, що ми не перші гості в тунелі, але ти подивись, яке сонце.

— Думаєш, як міраж? — Заж кинув швидкий погляд на Романа.

— Хочу так думати.

Не радісно. Взагалі. З кожним кроком до тунелю, де, можливо, дійсно щось жило, власні логічні пояснення минулих подій просто знецінювалися. Ще декілька хвилин і, як здавалося, вони взагалі здохнуть в конвульсіях, бо навіть мозок почав підозрювати, що щось було не так.

Чим ближче був вхід до того тунелю, тим сильніше Нагірняк хотів зупинитися. Це вже була якась непрофесійність. В глибині лісу не боявся загубитися, вночі на кладовищі не боявся провалитися в якусь стару могилу, а зайти у старий тунель — страх підіймав свою голову. Шпали та рейки виглядали новими, доглянутими й залізо блищало під променями сонця так, наче от тільки-но було обтерто спеціальним мастилом.

Крок. Всього один звичайний крок, як і до цього, але Роман відчув, наче з ним його огорнула невидима плівка, що лягла на тіло другою шкірою. Липко. Неприємно. Навіть здалося, що стало важче дихати, адже повітря наповнилося вологою. І пліснява. Так. Нагірняк з дитинства не любив суміш мокрої штукатурки та плісняви, що клейстером в’їдалося у самі мізки, голками впиваючись в слизову носа.

Темрява не особливо сильно руйнувалася світлом від двох ліхтариків, проте Роман міг побачити стелю, яка також була вкрита цеглою. Від входу до самої глибини тунелю по ній тягнулися чорні жили, що потовщувалися з кожною нерівною лінією. Здавалося, коли Нагірняк досить швидко водив ліхтариком, ті жили пульсували як справжні судини, по яких рухалася кров.

Внутрішній голос на диво мовчав, наче хтось заглушив його спеціально. Тиша. Повна тиша в голові та тільки їхні важкі кроки, що відлунням відбивалися від стін тунелю. Вони теж були викладені цеглиною, яка була більшою та червонішою. Наче хтось пофарбував усе кров’ю, що з часом тільки потемнішала. І жодного моху чи інших рослин.

По боках від залізного «шляху» були відступи, фундаментом досягнувши майже до самого поясу людини. Краї відбиті, нерівні, гострі навіть здаля, однак Нагірняка більше напружувало те, що знаходилося під ногами. Шпали міцно прилягали до рейок, які лежали на гладкій кам’яній поверхні. Порожнина під цим шаром? Пам’ятаючи ці слова Юри, Рома робив обережні та повільні кроки, коли Максим надто сміливо майже летів вперед.

— Куди ти так поспішаєш? — спитав Нагірняк, направивши ліхтарик вперед.

— Ти хіба не помітив? — Макс кинув швидкий погляд на Романа. — Попереду нема світла. Дірки виходу нема.

— Дірки, — він закотив очі, однак все ж таки навіть примружився, аби упевнитися, що попереду дійсно не було нічого. — Але все одно, не поспішай. Під нами може бути геть нічого.

Максим змовчав, лише повів рукою у повітрі, наче це мало щось означати. Повітря дійсно було важким через те, що стало якимось теплим та в’язким. Кроки голосно відбивалися від стін, але щось було у них чуже, неприродне, що вібрувало десь поруч. Дряпало. Майже такий самий звук, як вночі під дверима його спальні.

— Стій, — різко промовив Нагірняк.

— Чого ти шепчешся? — Максим зупинився слідом та розвернувся до Роми.

— Тихше. Чуєш?

Рома притиснув вказівний палець до губ та виразно подивився на Зажа. Тиша. Тільки власне серце билося десь у вухах та в горлі, через що навіть почало нудити. Він повернув голову в той бік, де був вхід, та з подивом зрозумів, що світла звідти надто мало. Надто мала дірка, як про неї відізвався Максим. Невже аж настільки вже пройшли?

Тиша не порушувалася ніяк і варто було Роману вже розслаблено видихнути, як знову пролунало те знайоме шарудіння. І поруч з ним можна було розчути гарчання. Низька вібрація, яка пройшлася поколюванням по всьому тілу, впилася гострими гачками в серце і змусила кінчики пальців захолонути. Десь… Нагірняк помітив напруженість на обличчі Макса, який також почув це. Не примарилося.

Гарчання переросло в шипіння, наче поруч повзла змія. Ліве вухо? Ні. Але і не праве. Роман повів ліхтариком за спину Максима, але там нікого не було. Світло чомусь затремтіло. Ні, рука затремтіла. Шипіння стало ближче. Набагато. Нагірняк навіть припинив дихати, що вийшло само собою. Світло, спеціально і не придумаєш, повільно піднялось спочатку на Максима, його тулуб, а після поповзло вище.

Нове гарчання. Голосніше. Нагірняк побачив, як до правого плеча Максима потягнулася тоненька нитка, як та павутина. Заж сіпнувся, коли ця нитка на його плечі потовщилася та потекла в бік, торкнувшись шиї, і моментально підняв руку, аби торкнутися того місця пальцями. Чуже обличчя скривилося від огиди, варто було піднести руку ближче до очей. Вказівний та великий пальці притискається один до одного, розтираючи цю нитку, і відходять один від одного, через що прозоре желе потягнувся слідом за шкірою. Це дійсно гидотно і…

Роман майже одразу підняв ліхтарик, щоб посвітити на стелю, та ледь не впустив його. Над Максимом висіло тіло, вкрите чорною шерстю. Великі розлогі роги. Червоні очі. Як у сні. І варто Зажу підняти голову слідом, як істота зістрибнула йому за спину.

Здоровезна. Більша, ніж пам’ятав. Істота роззявила свою пащу, дозволивши побачити гострі ікла, між якими тягнулися тонкі нитки слини. Воно неймовірно голосно загарчало, змусивши з силою притиснути долоні до вух. Боляче. Рома, як в уповільненій зйомці, побачив, що істота розвернулася мордою до Максима, який зігнувся та також притискав руки до вух. Вишкірившись, якщо це можна було так назвати, воно стрибнуло на Зажа, який лише дивом встиг майже впасти на коліна.

— Тікай!

Одночасний крик. Хоч істота і полетіла кудись в темряву, в глиб тунелю. Не важливо. Вони й одночасно зірвалися з місця, побігши до виходу. Смерть. Це смерть. Гарчання за спиною, тупіт важких лап, трупний сморід. Світло ліхтарика тріпотіло разом з бігом, проте це було не важливим. Вихід був ближче, яскраві промені сонця вже майже засліпили, як пролунав крик.

Як наче наштовхнувся на стіну. Невидиму стіну. Нагірняк побачив, як Максима, що був попереду нього на крок, смикнуло назад. І варто було розвернутися, як він розгледів істоту, що схопила Зажа за горло та тріпала зі сторони в сторону. Серце пропустило удар. Горло перетиснулося спазмом.

Рома не розумів, що робить, але він побіг. Побіг до істоти, щоб врятувати Максима, кинувши в істоту ліхтарик. Останні промені світла, які надалі були спрямовані кудись в стіну, освітили те, як Зажа відкинули в сторону та розвернулися до нього мордою. Не гарчання. Клекотання. Але вже все одно. Бо все всередині перетиснулося страхом за Максима, який став неживою ганчіркою. Ні. Не міг… Макс не міг…

Істота знову заклекотала, але навіть не рушила назустріч Нагірняку. У Романа не було ніякої зброї, тільки кулаки. З криком він заніс руку для удару, не зупинившись ні на мить, але істота просто відійшла в бік, через що Нагірняк втратив рівновагу та впав на коліна. Дійсно не думав, що сам тут помре — це просто навіть не виникало у нього в голові.

Світла не було. Максим десь там лежав і ледь чутно стогнав. Щось хлюпотало. І гарчання. Низьке. Воно ставало ближче. Під рукою Роман відчув округлий камінь, який одразу ж схопив та, підірвавшись на ноги, кинув його в той бік, де була істота. Стукіт. Навіть гарчання більше не було. Нахилившись, Рома схопив ще один камінь, знову кинув його і почув дзвінкий стукіт, який відлунням розійшовся по тунелю. Скрегіт, наче гнулося залізо під дуже важкою масою. І на голову посипалися кам’яні крихти від цегли, що… Балки. Обвал.

Все відбулося дуже швидко: Нагірняк тільки встиг розвернутися обличчям до виходу, тільки встиг гукнути Максима, як в спину вдарив сильний порив повітря. І неймовірно голосний гурків каміння, яке почало обвалюватися зі стелі. Рома зірвався з місця, побіг у той біг, де повинен був лежати все ще живий Заж, проте встиг зробити тільки пару кроків, як щось підхопило його та понесло вперед. Наче вибухова хвиля. Удар. Щось тупе вдарилося у скроню, з чим єдина світла пляма попереду повністю пірнула в пітьму.