Вино

Багряна рідина неспішно наповнює келих у руці Вілла. Той підносить вино до губ. Холодне скло торкається шкіри, поки чоловік куштує вино. Напій має вишуканий аромат і терпкий присмак з чимось солодко-вишневим. Надзвичайне поєднання стриманості й пристрасті.

- Чудове вино, - каже Ґрем. Ганнібал навпроти підіймає свій келих.

- До винограду додали особливий сорт вишні, - говорить Лектер, повільно і з насолодою смакуючи напій. - Ідеальний баланс кислоти й терпкості.

- Як твої поцілунки, - зненацька каже Ґрем. Ганнібал з цікавістю вивчає незворушне обличчя Вілла. Той продовжує: - Коли ти вперше поцілував мене. Я відчув легку кислинку й терпкість вина.

- Що ти ще відчув? - питає психіатр. Доброзичливий голос, спокійний погляд і дороге вбрання ніяк не в’яжуться зі знанням Вілла про те, ким цей чоловік є насправді.

Убивця. Монстр. Канібал.

Вілл і сам не до кінця вірить у це. І не звинувачує себе, бо Лектер ледь не змусив профайлера повірити у те, що це він власноруч убив Ебіґейл. Напрочуд тонка, майстерна робота зі свідомістю Ґрема викликала похмурий захват. Ще ніхто так вміло не маніпулював ним.

Вілл відчайдушно хотів, аби Чесапікським різником виявився хтось інший. Хто завгодно, аби не Ганнібал.

- Ти казав навчитися розмежовувати власні емоції та емоції інших, які я змушений сприймати за свої, - профайлер уникає відповіді. - Тоді я не знав, як це зробити, тож не можу точно сказати, чиї емоції відчув у мить нашого поцілунку — твої чи мої.

- Вони відрізняються? Чи так злилися в одну емоцію, що важко розмежувати? - Ганнібал навмисне наближає Вілла до небезпечної теми — визнання почуттів до нього. Профайлер досі не готовий до цієї розмови, та діалогу не припиняє.

- Твої справжні емоції закриті від усіх, - зауважує Вілл і чує:

- Ти не всі. Ти можеш побачити мене справжнього. Я давно справжній перед тобою, Вілле. Ти або боїшся, або не хочеш придивитися.

Ґрема трохи дратує той факт, що Лектер розуміє його так само добре, як і він розуміє психіатра. І це взаєморозуміння, незримий зв’язок щомиті стає міцнішим.

- Я бачу, - видихає Вілл, відпиваючи ще трохи вина. Він не зводить погляду з Ганнібала. - Кожна твоя дія, кожен вчинок — добрий чи поганий; кожне слово, кожен дотик — все це є проявом…

Замовкає, бо в горлі пересохло. Якщо скаже, то доведеться визнати…

- Чого? - Ганнібал м’яко підштовхує Вілла до цього визнання. До усвідомлення. До прийняття.

- Любові, - завершує профайлер і прикушує нижню губу до крові, бо довгий час вважав, що це слово несумісне з психіатром. Тоді продовжує повільніше, щоб не показувати, наскільки він схвильований: - Ти хотів відкрити мені те, ким я є насправді, бо побачив щось більше у профайлерові ФБР. Ти це побачив, коли я вбив Гаррета-Джейкоба Гоббса. Ти це зрозумів, коли я злякався влади і задоволення, які отримав, коли розрядив усю обойму в Гоббса, - сказавши це, Ґрем зітхає. - Стільки складнощів, щоб я опинився тут із тобою, бо ти єдиний, хто мене розуміє й не стане засуджувати.

- Прийми це, Вілле, - Лектер підводиться. Наближається до профайлера. Схиляється і великим пальцем лівої руки витирає кров з губ Вілла. Ґрем здригається від несподіваної близькості й спостерігає, як психіатр підносить палець до губ і злизує його кров. Ніби куштує Вілла, як найдорожче і найбільш жадане вино. Ґрем видихає й розтуляє вуста, бажаючи, щоб їх цілували. Щоб Ганнібал смакував його ще і ще — довго, пристрасно і чуттєво. Щоб шкіра горіла від дотиків теплих долонь, а нестерпне бажання обпалювало десь ізсередини, розтікаючись ковтком вина, змушуючи серце битися частіше. - Прийми себе і мене як одне ціле.

Вілл розуміє, що так і є, тому з кожною миттю все більше жадає Ганнібала — так само як психіатр жадає його.

- Ти зробив мене тим, ким я є, - шепоче він у теплі губи Лектера. Від близькості з цим чоловіком ледь не божеволіє. - Я твій, Ганнібале. Лише твій.

І задихається в екстазі від чергового п’янкого поцілунку.