Бесіда у тінях

Вілл непорушно сидить в одиночній камері. Йому все одно, що тут постійно панує неприємна напівтемрява, що у в’язниці доволі прохолодно (чи це наслідки “лікування” Ганнібала і йому ввижається), що тишу часто порушують крики інших в’язнів, що нема кому розповісти про все, що він думає.

Правду кажучи, думками профайлер десь далеко. Зараз він стоїть посеред озера й ловить рибу. На березі бігають його собаки й весело гавкають. Осінній вітерець куйовдить кучері Вілла, а він відчуває спокій та умиротворення, роблячи те, що подобається.

Кроки. Але не в його свідомості, а в реальності. Вілл не розплющує очей, бо знає — відчуває, хто це.

- Мені не потрібна ваша допомога, докторе Лектер, - говорить Ґрем рівним беземоційним голосом. Профайлеру неприємно від того, що він настільки добре знає доктора і одразу впізнає його ходу.

Як позбутися цього монстра, що засів у голові й постійно пробивається крізь зведені Віллом бар’єри у його усамітнений куточок?

- А що тобі потрібно, Вілле? - лунає голос Лектера. Якщо не замислюватися, то можна подумати, що це знову підсвідомість грається з Ґремом, спілкуючись із ним голосом Чесапікського різника.

Вілл розплющує очі. Він стомлений, він колючий і холодний, як звір, якого загнали в пастку і який усе одно знаходить сили огризатися. Його волосся відросло. Неслухняні кучері роблять Ґрема ще більше схожим на дику тварину.

Ганнібал стоїть навпроти. Тіні злегка розмивають його спокійне обличчя й очі, в яких спалахують хижі іскри. Нарешті Вілл побачив, що це не благородне світло в його очах, а відблиски пекельного вогню - небезпечного і звабливого одночасно.

- Що мені потрібно? - перепитує профайлер тим же беземоційним голосом. - Щоб ти помер.

Його недовіра і байдужість відчуваються у кожнім слові. Чоловік знову не дивиться в очі Ганнібалу. І через це доктор відчуває щось схоже на смуток. Він надто довго руйнував бар’єри свідомості Вілла. В результаті повернувся до початку.

- Вілле, твоя свідомість грається з тобою, - Лектер намагається продовжити діалог, хоч цього разу буде важче. Він не хоче йти від Ґрема, знаючи, що той бажає йому смерті. - Ми обидва знаємо…

- Давай, скажи, що це все зробив я, - саркастично перебиває доктора Вілл. Це майже грубо і так зухвало. - Тільки мене ти в цьому не переконаєш. Повторю іще раз: мені не потрібна твоя допомога.

- Вілле…

- Я довіряв тобі, - Ґрем підводиться й підходить ближче до ґрат. І тепер пильно вивчає обличчя Ганнібала чіпким, колючим поглядом. - Я довірив тобі самого себе. І де я опинився? Поганий із вас психотерапевт, докторе, - знову неприємна саркастична фраза.

Лектер теж підходить ближче. Йому подобається цей дикий Вілл із темрявою в погляді й загостреними рисами обличчя. Його вигляд заворожує.

- Я намагався, - спокійно відказує Ганнібал.

- Ти робив це для себе, - шепоче Ґрем. Він міг би прогнати Ганнібала, та чомусь не робить цього. Віллу хочеться, щоб Лектер говорив ще, хоч профайлер і не повірить жодному слову. Вілл досі жадав бути в товаристві монстра, який ледь не довів його до божевілля.

Чому? Чому Ґрема так тягне до безжального Чесапікського різника? Що з ним не так? І чому Віллу це подобається? Особливо голос Ганнібала. І він подумки просить: «Говоріть ще, докторе, будь ласка».

- Я робив усе для тебе, Вілле, - долоні Ганнібала торкаються металевих ґрат. Ґрем кладе свої руки поверх його. Полегшено зітхає.

Як він має боротися з монстром всередині себе, коли так тягнеться до нього в реальності?

- Ти задоволений тим, що вийшло? - питає профайлер.

Лектер ледь помітно посміхається. Їхні обличчя майже торкаються, але вони не порушують цю дистанцію.

- Це те, ким ти є, Вілле, - стиха говорить він, і Ґрем майже вірить йому.

- Тобі це було потрібно, Ганнібале? - запитує Вілл. - Що тобі потрібно?

Повертає питання Лектера йому самому.

Очі доктора блищать. Звабливе пекельне полум’я.

- Мені потрібен ти.

Профайлер здригається. Бо це єдина щира відповідь, яку він почув. Від цього чомусь приємно і боляче. Приємно, бо Ганнібал не може без Ґрема, боляче - бо Вілл теж не може без Ганнібала.

Тому профайлер відповідає - так само чесно і щиро:

- Я вже твій.

І на кілька нескінченно довгих секунд розчиняється в поцілунку доктора.