Отрута

Кожна мить того вечора отрутою розтікалася у крові Вілла. Кожне слово Ганнібала, кожен його рух, кожна дія, погляд — зневірений, засмучений погляд зрадженої людини — проносилися перед очима, варто було профайлеру їх заплющити. В такі секунди йому ставало важко дихати, а рана, нанесена Лектером, пульсувала у власному ритмі, наче її знову й знову різали ножем. Ґрем мовчав, а біль ширився його нутром разом зі спогадами про той вечір, разом зі словами доктора, разом із докорами сумління й несказаними почуттями.

Вілл лежить у лікарняній платі й байдуже дивиться у стелю. Тишу порушує монотонний писк приладів для вимірювання серцевого ритму і тиску. Бинти на животі трохи тиснуть, рана пульсує, та йому все одно. Очі Ґрема порожні й вологі. Він досі загубився десь у своїх думках, переживаючи все, що сталося, шукаючи виправдання собі, Ганнібалу, їм обом. Профайлер відчув тепло на щоці — долоня Лектера м’яко погладжувала її за мить до того, як тіло Вілла пронизав біль. Він помирав у обіймах Ганнібала, помирав від його рук і все одно не вірив, що все так скінчиться.

А потім померла Ебіґейл. Померла насправді.

“Що я зробив не так?” - питав у себе Вілл, поки коло його ліжка стояв Джек і щось говорив. Ґрем майже не чув його. Слова Кроуфорда звучали голосом Ганнібала: “Я хотів здивувати тебе Вілле. Але і ти в свою чергу здивував мене”.

Його очі у напівтемряві здавалися чорними, обличчя виражало відчай, зневіру і любов. Тоді Вілл і усвідомив, що Ганнібал його любив.

Профайлер тоді не мав що сказати. Лиш обіймав Лектера, а той обіймав його у відповідь, гладячи волосся й ховаючи від усього світу. Легкий вологий поцілунок у розкриті вуста Ґрема і шепіт:

“Я пробачаю тобі, Вілле. Та чи пробачиш ти мені?”

Болить. Оленячі роги пронизують чоловіка наскрізь. Ґрем обіймає Лектера, проклинаючи себе за смерть Ебіґейл.

Провина і любов отрутою розтікаються артеріями, венами й капілярами. Вілл відчуває, як ці почуття заповнюють його і повільно вбивають зсередини. Стає важко дихати. Він кліпає. Усвідомлює, що живий і самотній. А Ебіґейл, яку чоловік так хотів захистити, лежить у морзі.

Краще б він помер.

Ось перед Віллом стоїть доктор Чілтон. Як завжди, у своїй зверхній манері повідомляє, як їм обом пощастило. Ґрем дивиться на відвідувача і бачить замість нього доньку Гоббса. Можливо, вона не померла? Можливо, лікарям вдалося її врятувати? А може, він зараз спить разом з Ганнібалом десь у Флоренції, заколисаний тихою класичною музикою, що її ввімкнув доктор? А Ебіґейл у сусідній кімнаті. Вони обидва поцілували її в чоло, перш ніж піти спати. Ганнібал посміхається: “Це те, про що я мріяв для нас із тобою, Вілле”. І Ґрем врешті каже: “Я кохаю тебе, Ганнібале”.

Ебіґейл зникає. Фредерік очікувально дивиться на непорушного Ґрема, з чиїх очей течуть сльози.

Приходить Алана. Заспокоює профайлера. Вона теж скалічена, проте не показує цього. Вілл і на неї не реагує. Він досі застряг десь у минулому, намагаючись усе виправити, хоча реальність потроху нещадно стирала спогади про Ганнібала. Вілл думав про пропозицію Лектера тихо зникнути. І шкодував, що не погодився. Вирішив, що він найрозумніший. Навіщо запропонував Джеку спіймати Лектера?

Тоді все здавалося правильним.

Чому не спинився, коли зрозумів, що любить Ганнібала?

Вілл не знав відповіді на це питання.

Чоловік виписався, як тільки з’явилася можливість це зробити. Хотів усамітнитися й не бачити співчутливих поглядів, хоча тепер він завжди був самотнім, де б не знаходився.

І отруєним невисловленою любов’ю до Ганнібала.