Я обираю тебе

Вілл стомився. Він ніколи не почувався таким виснаженим, як зараз. Душевний біль був нестерпним. Біль від того, що він добровільно погодився зрадити Ганнібала. Свого ментора і друга, який був поруч, розкривши профайлера, показавши глибини його душі, навчивши розуміти себе самого. Хіба можна?..

І що з того? Враховуючи, що Лектер зробив з Вілла цапа-відбувайла, винного у злочинах, скоєних Чесапікським різником, провчити доктора було непоганою ідеєю. Бо якби Ганнібал не вбив суддю, котрий вів процес, Ґрема би давно стратили.

“Я надто глибоко зайшов у своїх намаганнях побачити різника”, - думав Вілл, тримаючись за голову. Нічні жахи більше його не тривожили, проте порожнеча замість кривавих видінь лякала профайлера ще більше. - “Тому почуваюся так, ніби пов’язаний з Ганнібалом. Але нас нічого, крім спільних сеансів, не пов’язує. Нічого.”

Вілл намагався переконати себе у цьому. Бо чим кращим здавався план, тим сильніше Ґрем сумнівався у правильності власних дій.

Він давно усвідомив, чого від нього хоче Лектер. І міг дати йому це. А доктор у свою чергу розумів, чого хоче профайлер і давав йому розуміння, своєрідну турботу й особливу любов, що проявлялась у дотиках, у теплих поглядах, у несвідомих жестах. Чи знав Ганнібал, що Вілл з нетерпінням чекав таких миттєвостей і хотів більшого, значно більшого? Це було незвично для Ґрема, котрий не звик, коли його розуміли й любили таким, який він є. Він показав Лектеру свою темну сторону, показав, ким став і на що здатен. А доктор радо прийняв профайлера.

Бо й сам був монстром.

Спитати поради нема в кого. Джек просто бажає поквитатися з Лектером. Сумніви Вілла йому не сподобаються. Та й зрозуміти природу сумнівів підопічного прагматичному керівнику поведінкового відділу ФБР буде важко. Алана досі не вірить, що Ганнібал — Чесапікський різник. Та ще й боїться Ґрема. Беверлі мертва. З іншими Вілл не настільки добре спілкувався, аби довіритись і розказати, що саме його тривожить.

Чоловік лишився сам на сам зі своїми тривогами й страхами.

Вілл не знав, чи зробив правильне рішення. Чи не здогадався про його план Ганнібал. Чи почуття до Лектера справжні, а чи це хвороблива прив’язаність. Чи можна якось вирішити все, посадивши доктора за ґрати. Чи почуватиметься Ґрем спокійно після цього? Ні на одне питання не було відповіді. В почуттях до Ганнібала профайлер так і не розібрався. Спіймав себе на думці, що хоче частіше бачити доктора спокійним та умиротвореним. Уява малювала картини з розряду “а що було б, якби…” Якби Вілл попросив Ганнібала поїхати кудись? Якби послав до біса Джека і його помсту? Якби повністю довірився Лектеру? Якби зізнався у почуттях? Навіть в уяві Ганнібал щиро посміхався Віллу. Профайлер завжди дивувався, з якими захватом і ніжністю дивився на нього Лектер. Його погляд розбивав усі бар’єри свідомості, що їх будував Ґрем.

Вілл просто хотів бути з Ганнібалом десь у тиші й спокої. Подалі від метушні. Ховаючись від світу й насолоджуючись неспішними розмовами з доктором за келихом вина. Невже це бажання так і залишиться мрією, бо Ґрем завжди йтиме за покликом моралі? Невже він і так залишиться самотнім диваком, якщо зрозуміти його не буде кому?

Він так стомився думати, чи правильно робить. Невже не існує такого рішення, від якого всі будуть задоволені?

“Ти забагато думаєш про всіх”, - згадалися слова Ганнібала, - “Вілле, твоя емпатія змушує забувати про себе. Ти ніколи не запитував себе, чого хочеш чи про що мрієш. Я не кажу, що думати про інших погано. Та якщо поставиш власний комфорт у кінець всього, що тобі важливо, то швидко емоційно згориш.”

“Чого я хочу?” - врешті спитав себе Ґрем. Відповідь біла короткою. - “Бути з Ганнібалом.”

***

- Ти незвично тихий, Вілле, - зауважив доктор за вечерею, - тебе щось турбує?

- Що б ти сказав, якби я запропонував поїхати з Америки? - спитав профайлер, дивлячись на Ганнібала. Той відклав виделку. - Знаю, ми планували вбити Джека, показавши, ким ми стали. Та я зрозумів, що хочу спокою. Хай Джек і далі живе зі своєю помстою. Мені це не потрібно.

Лектер уважно слухав профайлера, не перебиваючи. Віллу здалося, що вираз його обличчя пом’якшав, а кутики губ ледь помітно смикнулися вгору.

- Що ж тобі потрібно? - поцікавився доктор.

Ґрем відповів, не роздумуючи.

- Ти.

Зчудований Ганнібал якусь мить мовчав, бо не очікував почути відверте зізнання від профайлера. Вілл останнім часом висловлювався доволі обережно.

- Як цікаво, бо я хотів запропонувати тобі те ж саме, - озвався Лектер, - нагодуємо собак і залишимо Алані записку. Це майже ввічливо.

- Я згоден, Ганнібале, - мовив Вілл.

Після цих слів профайлеру стало легше. Нарешті він зробив вибір — можливо, егоїстичний, але такий бажаний. Обрав Ганнібала. Він опустив очі, намагаючись усвідомити, що його життя зміниться остаточно від кількох сказаних слів. І нехай. Це буде тим, чого хоче він.

- Вілле, - покликав доктор, зненацька опинившись біля профайлера. Ґрем підняв голову. Лектер схилився над ним. Повільно підняв руку і провів пальцем по губах Вілла. Простий рух був несподіваним і викликав у Ґрема нові змішані почуття - від здивування до легкого збудження. Він несвідомо розтулив вуста, не відводячи погляду від очей доктора, що у тіні здавалися зовсім темними. І з трепетом спостерігав, як Ганнібал схиляється ближче. Тепле дихання на шкірі, тоді — дотик. Упевнений, владний, пристрасний. Вілл тягнеться до нього, долоня перебирає волосся Лектера. Губи доктора теплі й вологі. Тишу в будинку порушує лиш їхнє важке дихання.

- Я кохаю тебе, - шепоче Вілл. Голова йде обертом від близькості, що її дарував їхній перший поцілунок. Ґрем не уявляв… точніше не дозволяв собі уявляти. Проте реальність виявилася кращою за найсміливішу фантазію.

- Я хочу почути це ще раз, - Лектер цілує кутик губ Вілла.

- Я кохаю тебе, - слухняно повторює профайлер, а очі його сяють, - і піду з тобою куди захочеш.

- Дякую, Вілле, - Ганнібал посміхається, ще раз цілує Ґрема. Нарешті він щасливий. Нарешті його чоловік буде поруч. - Давай закінчимо вечерю. Тоді - в дорогу. Гадаю, Флоренція тобі сподобається.