In the arms of devil

Рана від кулі пульсувала.

Вілл зціпив зуби від болю, намагаючись не втратити свідомість. Над ним схилився Ганнібал – серйозний і незворушний. Зняв з пораненого піджак і почав обережно розрізати тканину сорочки на рані.

Вілл стиха застогнав.

Ослаблений і поранений, він зараз був у руках того, кого нещодавно зібрався вбити.

Вілл чомусь не шкодував, що йому не вдалося. Важко дихаючи, посміхнувся. Світ перед очима хитався і розмивався, а біль розтікалася по тілу разом з кров’ю.

– Так мені й треба… – прошепотів.

З рани текла кров і, схоже, куля застрягла в плечі.

Лектер кинув на Ґрема пильний погляд, коли почув його слова. Та не став коментувати. Лиш мовив:

– Кулю доведеться витягати. Буде боляче.

– Я… це мені за те, що я знову намагався поранити тебе… – шепотів Вілл. Не знав, що буде далі. Може, Ганнібал його вб’є. Може, знову зникне, і профайлер не встигне сказати всього, що хотів. Варто виговоритися, аби потім не шкодувати. – Я завдав тобі душевного болю, а зараз хотів завдати фізичного. Пробач, Ганнібале. За все. Особливо за те, що не розгледів твої почуття. Все могло би бути інакше…

Ґрем знепритомнів, коли Лектер почав діставати кулю. Доктор впевнено проводив операцію, ніби знаходився у лікарні, а не у таємній флорентійській квартирі, куди привів пораненого Вілла. Чіо добре впоралася. Не вбила, лише поранила. Зашиваючи рану, Ганнібал думав про слова Ґрема. Нахилився ближче і з насолодою вдихнув залізний запах крові з сумішшю ароматів поту, трави і лосьйону для гоління. Його Вілл знову поруч. Зовні Лектер був спокійним, а проте ледь стримував емоції – захват від почутого і тремку ніжність.

Невже розбиту чашку неможливо відновити?

Ганнібал м’яко погладив щоку Ґрема. І вирішив дати йому другий шанс.

Бо любив Вілла і не міг жити без нього.

***

Вілл прийшов до тями у тій же квартирі. Голова його покоїлася на колінах Ганнібала. Долоні доктора дбайливо гладили волосся. Профалер розплющив очі. Й зустрівся поглядом з очима Лектера.

Обидва завмерли. Тоді Ганнібал схилився. Як у сповільненій зйомці, Вілл дивився, як наближається його обличчя. Як тепле дихання торкається тонких вуст повітряним поцілунком. За мить поцілунок став справжнім – глибоким, чуттєвим і вологим. Ґрем податливо розтулив рота, все ще не розуміючи, що робить і чому досі живий. І гарячі поцілунки заважали думати.

Профайлеру не хотілося думати. Бо тоді доведеться повертатися в реальність.

Вілл зітхнув, коли Лектер розірвав поцілунок. Потягнувся за ним, але відчув неймовірну слабкість у тілі. Навіть руки не слухались і не підіймалися, аби торкнутися Ганнібала. А Ґрему так цього хотілося.

– Спокійно, Вілле, – тихо мовив доктор, кладучи долоню на оголені груди профайлера, – я вколов тобі заспокійливе і знеболювальне. Деякий час ти відчуватимеш слабкість і запаморочення. Це мине.

– Я думав, це сон, – прошепотів Ґрем.

– А ти хочеш, щоб це було сном? – спитав Ганнібал. Долоня легенько гладила груди. Навіть будучи знесиленим, Вілл підняв свою руку і важко накрив нею руку Лектера. Серце билося повільно. Болю він не відчував. Лиш незбагненне умиротворення.

Ґрем завжди так почувався, знаходячись в руках свого диявола.

– Ти вб’єш мене? – спитав.

Долоня доктора сковзнула нижче. Вілл здригнувся.

– Я збирався це зробити, – зізнався Ганнібал, – але після твоїх слів вирішив, що ти заслуговуєш на ще один шанс.

– Який шанс? – Вілл досі не розумів, що має на увазі співрозмовник.

– Я не вб’ю тебе, бо не можу цього зробити, – Лектер стишив голос і торкнувся вустами спітнілого чола Ґрема. – І не хочу. Та зараз я піду. І пропоную піти зі мною. Зникнути з-перед допитливих очей. Оселитись там, де нас ніхто не знає. Наприклад, в Україні. Якщо ж ти відмовишся – я зникну сам. І ми ніколи не зустрінемося.

Останні слова Ганнібала ножем пройшлися по серцю, лишивши гнітюче відчуття. Вілл дивився на його обличчя, освітлене лампами над стелею. І здавалося, що над головою Лектера сяє німб.

Невже диявол – цей грішний спокусник і вбивця – може виглядати, наче земне втілення янгола?

Ґрем вирішив для себе. Він втомився постійно обирати між тим, що треба і тим, чого сам бажав. Бо не міг убити Ганнібала.

Лектер чекав. Помітивши, що з рани Вілла проступила крапля крові, не стримався. Схилився і припав губами до рани, злизуючи багряну краплю й цілуючи одночасно.

Вілл, котрий цього не очікував, задихнувся власним стогоном.

– Тихо, Вілле, – наче дражнячись, сказав Ганнібал, – нам варто поквапитись, а твій голос змушує мене хотіти дечого іншого.

Ці тонкі натяки розтікалися по тілу хвилею жару. Вілл так хотів, щоб дія ліків припинилася. Неможливо лишатися байдужим, коли тебе так уміло й відверто спокушають.

А втім, Лектер правий. Варто поквапитися.

І Ґрем нарешті сказав те, що мріяв сказати ще у Балтиморі, коли через власну помилку втратив Ебіґейл.

– Я піду з тобою, куди захочеш.

Він давно був у руках диявола. Свого диявола. І вже давно йому здався. Та тільки зараз це визнав.

Ледь чутний голос над вухом прошелестів:

– Дякую, Вілле.