Шрами

Вілл не збирався зазирати в душову. Просто якось так вийшло, що він опинився у ванній. Почув шум води. Підійшов. Приміщення було незамкнене. Ніби Ганнібал зробив це навмисне, аби побачити, що зробить коханий.

Він добре знав профайлера, його поведінку, емоції, міг передбачити, що робитиме Ґрем. Так само, як і Вілл міг передбачити подальші дії Ганнібала.

Тихо шуміла вода, коли Вілл спинився навпроти душової кабіни. Обриси тіла Ганнібала розмивалися у покритій парою пластиковій перегородці. Ґрем поки нечасто бачив Лектера оголеним. Тільки недавно вони майже повністю залікували рани. “Майже” – бо шрами на тілі й душі лишаться назавжди, а в миті слабкості пульсуватимуть нестерпним тупим болем.

– Ти вже повернувся, Вілле, – Ганнібал відчув присутність Ґрема. Профайлер перестав дивуватись, як йому це вдається. Втім, він сам теж відчував, коли Лектер знаходився поруч. Це відчуття нагадувало приємний щем у глибині душі — лагідний, ніби ледь відчутне лоскотіння. Принаймні, для Вілла. – Приєднаєшся?

Ґрем відволікся від власних роздумів. Осмислено глянув на кабіну, де на нього чекав Ганнібал. Подумав про те, що буде торкатися до свого чоловіка. Подумав, що вони обидва будуть голі. Легке зніяковіння й сором від власного пошрамованого тіла змінилися на передчуття чогось нового й жаданого. Бажання відчути дотики Ганнібала, відчути його поцілунки, пестощі, знайомі погладжування, притискання, покусування і його самого охопило свідомість. Профайлер став знімати одяг.

– Вілле, ти ще довго? – почувся голос Лектера — все такий же спокійний, та грайливі нотки було важко приховати. – Ти знаєш, я не люблю чекати.

– Я… зараз, – озвався Ґрем, схвильований від того, що мало статися. Роздягнувшись, він прочинив двері кабіни. Тіло обдало парою і бризками води. Ганнібал стояв спиною до нього. І Вілл здригнувся, побачивши великий круглий потворний шрам — слід від тавра, що його Лектер отримав на фермі Верджерів. Крім цього, були й інші шрами — ледь помітні цятки, косі й нерівні лінії. Вони створювали на шкірі моторошну картину життя Ганнібала. Вода стікала по тілі блискучими доріжками, скрапувала з кінчиків волосся й рук. Вілл затамував подих. Простягнув долоню. Провів пальцями по шрамах.

Ганнібал завмер.

– Ти не хотів позбутися цього? – тихо спитав Ґрем, окреслюючи пальцями слід від тавра. Не знав, як Лектер, дивлячись на цей слід, не здригається. Бо Віллу вистачило короткого погляду, аби з моторошною чіткістю уявити, як розпечене залізо торкається шкіри його чоловіка.

– Це лиш відгомін минулого, – озвався Лектер, не повертаючись. – Життя постійно ставить нам шрами – на тілі чи на серці. Не варто через це перейматися.

– Пробач, – Ґрем вимовив це несвідомо, навіть не знаючи, за що вибачається.

Лектер злегка повернув голову, аби обличчя було видно в профіль.

– Це не твоя провина. Так мало статися.

Профайлер, осмілівши, поклав руки на широку спину. Краєм ока помітив, як чоловік посміхнувся, схвалюючи його дії. Серце тьохнуло, коли Вілл наблизився впритул, обхопив Ганнібала за талію і став цілувати кожен шрам. Тепла вода стікала зверху, ніби десь угорі знаходився струмок спокою, котрий зараз не давав втратити рештки самоконтролю й притиснути Лектера до стіни. Злизуючи краплі води зі шрамів, Вілл не знав, чи хоче, аби Ганнібал узяв його тут, чи сам хоче взяти чоловіка. П’янке відчуття єдності з Ганнібалом заважало думати, уява послужливо малювала картини того, що могло б статися – всі варіанти у найменших подробицях.

– Досі стримуєшся, Вілле? – голос Лектера здавався напівреальним. Неможливо було зрозуміти, чи звучить він в реальності, а чи в свідомості Ґрема. Але цей дражливий, грайливий, тихий голос добіса збуджував. Не менше, ніж вигляд міцного оголеного тіла доктора. – Чом би тобі не зробити те, що ти хочеш? Я не заперечую.

– Забагато варіантів, – видихнув профайлер, притискаючись губами до плеча Ганнібала. Долоні гладили груди й опускалися нижче, тіло притискалося до тіла, викликаючи хвилю жару. – Я не певен…

В якусь мить Лектер повернувся до нього. Погляд лукаво прикритих карих очей окинув профайлера, і той затремтів. Ганнібал нарешті отримав свій приз — його.

– Зате я певен, – він притиснув Ґрема до стіни. Руки впевнено сковзнули вниз, і Вілл від несподіванки застогнав. Ганнібал прикрив очі, задоволений реакцією. – Я певен, що це один із тих варіантів, що ти уявляв, чи не так?

Важко дихаючи, Вілл кивнув. Він ні на секунду не відводив погляду від обличчя Лектера навпроти. Коли руки доктора опинилися між його стегон, Ґрем затремтів. Коліна підігнулись, та Ганнібал дбайливо втримав його.

– Розкажи мені, що ти іще уявляв? – збуджений шепіт біля вуха розбивав останні бастіони контролю у свідомості профайлера. Він розтулив вуста. – Втім, розповіси трохи пізніше.

Губи Ганнібала м’яко, ніби граючись, накрили губи Вілла.