Прага

Вони знову були разом. Як і кілька років тому. Лише змінилися після всіх подій. Погляд Вілла хоч і стомлений, проте він вже не відводить очей. Дивиться прямо. Попри те, що він пережив, Ганнібал не бачить в очах Ґрема осуду. Лиш незрозумілі почуття, які досі важко побачити, посмакувати, відчути, як кожне з них тане на вустах і дає повне розуміння того, про що думає Ґрем.

– Вілле, – Лектер порушує м’яку тишу, що тоне у приглушеному світлі празького будинку, розташованого на березі Влтави коло мальовничих Петршинських садів. Такий же зібраний і незворушний. Тим не менш, його голос якусь мить бринить у думках профайлера. Надто довго Ґрем жадав його почути.

– Докторе, – голос Вілла надто офіційний, надто стриманий.

Можливо, вперше Ганнібал відчув відлуння провини за те, що зробив з Ґремом.

Він підводиться, супроводжуваний підозрілим поглядом сірих очей. Підходить до агента. Схиляється і, скоріше, відчуває, ніж бачить, як напружився Вілл. Його дихання стало частішим, а руки мимоволі стислися на підлокітниках м’якого крісла. Ґрем навмисне повільно підіймає голову, аби зустрітися з розуміючим поглядом навпроти. Досі не знає, як реагувати на присутність Ганнібала, проте не відштовхнув, коли той порушив його особистий простір. Якщо раніше Лектер дозволяв собі максимум покласти руку на плече профайлера, то зараз він схиляється над Ґремом так, що Вілл міг би його поцілувати. Чи вбити. Сам не знав, чого хотів більше.

– Дозволиш? – питає Ганнібал. Це формальність, не більше. Йому не потрібен дозвіл, він або робить, або ні. Та Вілл не заперечує, коли руки Ганнібала розстібають ґудзики на його сорочці. Він не заперечує. Тільки дивиться в очі навпроти, розуміючи, що втрачає контроль. Навіть якщо в глибині душі він жадав убити Лектера, то все одно цього не зробить. Без Ганнібала Вілл ніби не цілісний. Без доктора він як шмат плоті, що повільно розкладається на ходу. В голові паморочиться від усвідомлення всього, що може статися тут і зараз. Вілл останнім часом рідко бачить галюцинації, та конкретно ця сцена здається надто нереальною. Він знову падає у глибини підсвідомості, де немає дна. Це вабить і лякає одночасно.

– Ти справжній? – шепоче Ґрем, коли відчуває, як тепла долоня Ганнібала торкається шраму, що його Лектер лишив профайлеру в далекому минулому житті. Спогад лезом ножа проходиться по свідомості. Фізично Віллу не боляче, та психосоматичний біль змушує здригнутися. Це як пити дешевий віскі, розбавлений колою – гірко, всередині все обпікає, але спинятися не хочеться. Бо якась частка тебе насолоджується болем.

– Я справжній, – голос Лектера повертає до реальності, бо Вілл відчуває, що знову губиться у глибинах хворобливої уяви. Чіпляється за відчуття тепла на шкірі, що його лишає широка долоня, видихає, несвідомо посувається ближче до руки, що дотиками виписує кола на давній рані, захлинається у відчуттях, дозволяє собі розчинитись у дотиках, відкритися, зняти непотрібну маску. Як би він не заперечував, та Ганнібал йому потрібен. Бо лиш він міг прийняти колишнього агента таким, яким він є. – Пробач мені, Вілле.

Ґрему морально боляче і приємно водночас. Він прикриває очі, тягнеться до Лектера, шепоче:

– Давно пробачив.