Ти є я

Кісточки пальців неприємно пульсували, та Вілл ніби й не відчував болю. Надто спокійно, надто стримано дивився, як на тильній стороні долоні проступають багряні краплі. Заплющив очі. Лише уявні картинки викликали відлуння емоцій, хиткі й непевні переживання, що зникали, як тільки Ґрем розплющував очі.

– Я так хочу відчувати, – сказав він сам собі у тиші дому, яку зрідка порушували собаки, котрі блукали кімнатами.

– Що ти хочеш відчувати, Вілле? – Ганнібал нечутно з’явився у кімнаті. Непроханий гість, якого, втім, Ґрем був радий бачити. Нестерпно радий, хоч і не мав би.

Рана на боці, що її лишив Лектер, злегка пульсувала. Ніби часточка психіатра, залишена ним, билась у ритмі його серця.

Він давно зрозумів, що не може визначитися з тим, що відчуває до Ганнібала. За логікою мав би ненавидіти. І вбити при першій же можливості. Але не міг. Бо Лектер ніби розумів, чого хотів би колишній пацієнт. І Вілл бачив на його обличчі це розуміння. Бачив себе.

Було б краще прогнати Лектера. Зробити вигляд, що його тут не було, адже Ґрем не певний, чи викличе поліцію. Певно, таки ні.

Серійного вбивцю, канібала, психіатра, котрий ледь не довів профайлера до божевілля, хотілося обійняти. Це був парадокс, у який важко повірити. Замість того, аби згадати ті жахливі миті божевілля, Вілл пригадував, як про нього піклувався Ганнібал. Кожне слово, кожен дотик, котрі були як цілющі пігулки для змученої свідомості. І йому хотілося ще відчути цю хворобливу, особливу турботу.

Божевільний.

– Ти ніби зник, – Вілл ухилився від питання, що його задав Лектер, бо сам не знав відповіді. Він не дивився на співрозмовника, а відчував його усією шкірою. Усвідомлення, що колишній психіатр поруч, принесло полегшення. Рецептори ніби увімкнулись, і Ґрем з якимось здивуванням глянув на розбиту руку, якою безцільно бив по стіні від власного безсилля. – Навіщо ти прийшов?

– Попрощатися, – відповів Ганнібал. Його кроки, як завжди, нечутні. Він наче кіт, який переслідує здобич. Хижак у подобі людини. – То що ти хотів відчути?

“Тебе”.

– Спокій, – брехня дається Віллу легко, та він знає, що Ганнібала не провести. Той спиняється за крок від Ґрема, дивиться на нього – доброзичливо і водночас поблажливо.

– Тобі неспокійно? Чому?

“Бо я лишився сам. Абсолютно сам. У полоні спогадів про минуле”.

– Ти знаєш, чому, – Вілл знов ухиляється від питання. Навіть із заплющеними очима відчуває, як посміхається Лектер.

– Я вже вибачився, Вілле.

– А я все ще… – слова застрягають десь у горлі. Та Ґрем сухо продовжує: – Все ще хочу, щоб ти вів мене за собою.

– Куди?

Діалог нагадує черговий сеанс у Ганнібала, хіба що локація змінена. І Вілл досі не знає, чи це насправді. Безліч подібних діалогів відбувались у нього в голові, відколи Ганнібал зник зі Штатів.

– А куди ти постійно мене занурював? – Вілл гірко посміхається. – До дверей божевілля?

– До прийняття себе справжнього, – виправляє Лектер, – і мені подобається, ким ти став.

– Мені теж, – раптом зізнається Ґрем, – та зараз я ніби замкнений у клітці, ключ від якої навіки втрачений. Я був вільний лише з тобою.

Його співрозмовник уважно слухає. Може, він давно хотів почути ці слова.

– Я знаю, що ти той ще негідник, Ганнібале, – Ґрем продовжує монолог, – втім, що б ти не робив, я тягнуся до тебе. Дивлюсь на тебе, а бачу себе.

– Можливо, ти і я – одне ціле, – припускає Лектер, не зводячи пильного погляду з Вілла, – тому тобі так погано на самоті.

– Я змушую себе не думати про тебе, та в мене погано виходить. Ми колись побачимося? – питає Ґрем. Відверто і чесно, показуючи Ганнібалу всього себе.

– Ми ж зараз разом, – каже Лектер і схиляє голову, вдихаючи аромат Ґрема.

– Але ж, це сон, – Вілл схопив Ганнібала за руку, ніби був упевнений, що співрозмовник вмить зникне.

Та цього не сталося. Вілл так і завмер, не відпускаючи Лектера. Той у свою чергу обережно взяв Ґрема за зап’ясток і притулив поранену руку до губ, злизуючи кров. Вілл стиха видихнув, затримавши погляд на профілі Ганнібала, котрий виділявся на тлі вікна, наче висічений з мармуру. Почув приглушений, майже муркотливий голос:

– Завжди хотів відчути, який ти на смак.

*****

Вілл прокинувся. Якийсь час лежав непорушно, пригадуючи деталі сну. Авжеж, це був сон. Не міг же Ганнібал, якого розшукують в усіх Штатах, просто взяти й прийти, аби попрощатися. Навіть звучить абсурдно. Ґрем підняв руку і зауважив, що та забинтована.

Згадав губи на своїй шкірі. Згадав, як Ганнібал дбайливо обмотував руку бинтом, поки він боровся зі сном. Згадав, як Лектер наостанок пригладив неслухняне волосся. І пішов.

“Ми ще зустрінемося, Ганнібале”, – подумав Вілл.