Ange déchu*

Вілл прийшов надто рано.

Він міг би сказати, що це вийшло випадково. Та правда полягала в тому, що Ґрем зробив це навмисне. Хотів хоч раз застати Ганнібала зненацька. Втім, він сумнівався, що таке взагалі можливо. Бо доктор Лектер завжди готовий до всього. Завжди передбачливий і обачний. Кмітливий геній, котрий ховає таємниці за маскою добродушної щирості.

А Ґрем добровільно поновив з ним терапію. Це відчувалось так, ніби продаєш душу сатані, дозволяєш порпатись у ній і оголюєш усі свої секрети.

Ти перед ним – розкрита книга, а він – тінь, в якій ховається диявол.

“Та якщо диявол дійсно такий, то я готовий йому здатися”, – подумав Вілл, заходячи до вітальні. Він поновив спілкування з Ганнібалом не лише тому, що хотів захистити Алану.

Віллу подобалося бути поруч з Лектером. Профайлер нарешті визнав це і перестав прикриватися недолугими альтруїстичними цілями на кшталт “нагладати за Ганнібалом, аби він більше нікого не вбив”. Його вабив убивця, котрий вкотре обвів довкола пальця ФБР, вабив так, як ніхто й ніколи. І здоровий глузд цього разу програв поклику серця.

А Вілл навіть радів.

Він сів у крісло і став чекати. Можливо, Ганнібал ще спить. Ґрем ніколи не бачив сплячого психіатра. Втім, і сам не став би дозволяти комусь спостерігати, як він спить. Сон – це надто особисте.

Та за сном Вілла вже не раз спостерігали.

Ганнібал вийшов з душової, обмотуючи рушник довкола стегон. Одразу ж відчув пильний погляд Вілла. Повернув голову.

– Не чекав тебе так рано, Вілле, – повільно мовив він.

– Пробачте, докторе, – Ґрем зобразив, ніби йому незручно, хоч зараз незручно було саме господареві дому. – Я не міг заснути і вирішив зайти.

Вони замовкли. Профайлер усвідомив, що посміхається. Ледь помітно, трохи іронічно. Почувався так, ніби вони з Ганнібалом помінялися місцями. Тепер Вілл вивчав свого співрозмовника. Він не витріщався нахабно, як би це зробив якийсь невіглас. Погляд Ґрема був радше допитливим і м’яко ковзав від широких оголених плечей Лектера, на яких ще блищали краплі води, до міцних рук. Певно, Ганнібалу легко обробляти м’ясо такими руками, орудувати ножем, як диявольський диригент смичком, торкатися до теплої плоті, уявляючи, якою стравою вона буде на його столі. Елегантні долоні могли як пестити шкіру, так і задушити. І Вілл не знав, чого хотів би більше. Світлі очі агента спинилися на грудях Ганнібала, опустилися нижче.

– Вілле… – делікатно заговорив Лектер. Той не відповів. Можна було тільки припускати, про що думав Ґрем, поки розглядав досконалі форми підтягнутого тіла. Від його мовчання напруга посилювалася. – Вілле, мої очі вище.

– Тепер я розумію, чому Алана залишається на ніч, – зауважив Ґрем, котрий давно знав, що Ганнібал спав з Блум, аби створити собі алібі. Гарний хід.

Агент і сам би не відмовився. Знов подумав про руки психіатра – елегантні, доглянуті і разом з тим – сильні.

– Ревнуєш? – поцікавився Лектер, стежачи за реакцією співрозмовника.

– Кого з вас? – кинув Вілл провокативну фразу. Здається, ще трохи – і він попросить Ганнібала не вдягатися. Без своїх вишуканих костюмів Лектер нагадував скульптуру, яку Ґрем колись побачив у газеті. Це був Люцифер Гійома Гефса. Стаття була присвячена собору Святого Павла у Льєжі, скульптуру було видно нечітко. Вілл потім пошукав більш якісне зображення. І довго милувався красою занепалого янгола – могутнього, з важким похмурим поглядом і водночас такого привабливого. Сила пітьми огортала Люцифера двома крилами. Янгол був оголений, якщо не рахувати пов’язки на стегнах. Ґрем тоді подумав: що ж відчуває людина, коли знаходиться поруч зі статуєю, коли саме зображення викликало стільки суперечливих емоцій?

Тепер він знав.

Ганнібал з розумінням посміхнувся. Зробив крок до Вілла, котрий так пильно його вивчав.

– Неввічливо витріщатися, – мовив Лектер.

– Що ж, тоді у тебе не лишається вибору, крім як з’їсти мене, щоб я не витріщався, – хмикнув Вілл. Як же йому подобалося гратися з вогнем. І він бачив, що Ганнібалу це теж подобається.

– Перш ніж тебе з’їсти, я певно, одягнуся, – сказав психіатр.

– Певно, ні, – зухвало заперечив Ґрем, – що, як я піду?

Він дивився в очі Ганнібала – очі янгола і демона, спостерігав, як той наближається і ще більше захоплювався Лектером. Люцифер ожив і тепер стояв навпроти – спраглий до людського тепла, досконалий у своїй відвертій, темній красі. Профайлер не вірив у бога, але як тут не вірити у диявола, коли він стоїть за крок від тебе?

– Я закохався у генія зла, – визнав Вілл. І усвідомив, що вимовив це вголос.

Темний погляд навпроти пом’якшав. І глибокий голос Ганнібала додав:

– А я – у простоту добра.

І простягнув руки до Вілла.